Наукові конференції, Научные конференции » Соціум. Наука. Культура. (28-30.01.2014) » Волосюк М. ДЗВІН: ВІД ПЕРВИННОСТІ ДО СУЧАСНОСТІ

Волосюк М. ДЗВІН: ВІД ПЕРВИННОСТІ ДО СУЧАСНОСТІ

Категорія: Соціум. Наука. Культура. (28-30.01.2014), Мистецтво

Волосюк Марія

Науковий працівник Почаївського історико-художнього музею

ДЗВІН: ВІД ПЕРВИННОСТІ ДО СУЧАСНОСТІ

«На дзвіниці вдарили в дзвін,

і тонкий … гук задрижав

і розлився … на всі долини»

(І. Нечуй-Левицький)

Ударний сигнальний підвісний інструмент, звичайно із сталі або бронзи, у вигляді порожнистої, зрізаної знизу груші, в середині якої підвішений ударник (серце), саме таке роз’яснення «дзвону» подає новий тлумачний словник [1; т. 3, с. 537]. Аналізуючи загальноприйняті поняття «дзвону» кожен з нас добре знає, що дзвін – це найдревніший і найпоширеніший інструмент у світі, який за своїм зображуваним фактом є прообразом польової квітки «дзвоник».

Дзвін ще називають кампаном. Існують думки, що це слово походить або від назви римської провінції Кампанія, де видобувалась найкраща мідь для дзвонів, або від греко-латинської назви поля – «кампі» і польової квітки «кампанула». Прихильники останньої версії доводять, що як полем людина може безперешкодно йти, так в повітрі вільно розповсюджується звук дзвону.

На Русі ж їх частіше називали «тяжкая», через тяжкий, тобто густий, сильний звук великих дзвонів. Щодо походження слов’янського слова «колокол», то тут існує, знову ж таки, декілька думок. Одні говорять, що назва «колокол» пішла від давньоруського слова «коло». Інші – що вона утворилась із сполучення слів «кол-о-кол», тобто від удару одного колá об інший, при цьому розуміючи під цим давні била і клепала. Нарешті, у відповідності до більш пізніх здогадок, слово «колокол» проводять від давньогрецького «калкул», що також означає клепало або било.

Якість звуку дзвону у значній мірі залежить від гарного сплаву: чотири-п’ятих міді і одну-п’яту олова. Шкідливими домішками до сплаву вважаються цинк, свинець і залізо. Цинк дає крихкість і різкий звук, а свинець і залізо зменшує дзвінкість і твердість сплаву. Чим чистіше олово і мідь, тим краще сплав. Благородні метали, такі як золото і срібло, які часто додаються до сплаву, суттєво не впливають на дзвін. Лише надмірний вміст срібла надає звуку надто неприємну різкість. Окрім особливостей сплаву, якість звучання залежить і від відношення поперечника до висоти і товщини стінки дзвона.

Історія знає приклади, коли дзвони виготовлялись із чавуну, скла, глини, дерева і навіть чистого срібла. Так, у Китаї, в Пекіні, існує один чавунний дзвін, який відлили 1403 року. В Упалі, у Швеції, є скляний дзвін із чудовим звучанням. В Браун-швейге, при церкві св. Власія, зберігається як раритет один дерев’яний, також старовинний, близько чотирьохсот років, названий колись дзвоном святої Великої п’ятниці. В Соловецькому монастирі знаходяться глиняні дзвони, невідомо коли і ким зліплені. Цікаво, що у ранньохристиянські часи, в IV ст., у єгипетських і деяких палестинських монастирях вживались труби з тією самою метою, з якою надалі почали використовувати дзвони. В давні часи у монастирях для збору братії на молитву і за богослужінням для подвійного спонукання до уваги тих, хто молиться широко використовували дерев’яні, залізні, мідні, навіть кам’яні била і клепала [Див. 3].

Пристрій, який використовували греки під час турецького владарювання замість ненависних мусульманам (вони думали, що їх звук збурює спокій душ, що витають у повітрі – М.В.) дзвонів називався словом «сумантрон» або «кулон», а в старому церковному уставі («типіконі») цей інструмент називається било, клепало, дерево. Било або бильце – це металічна або дерев’яна дошка, близько сажня у довжину, в яку били спеціальним калаталом. У давнину розрізняли два била – «велике» і «мале». Мале било тримали в руці, тоді як велике – вішали на башті або на стовпах.

Самі ж початки використання дзвонів приписують єгиптянам: вони використовувались при священнодіях у свята Озіріса. Грекам також були відомі дзвони: у афінян при храмі Прозерпіни вони скликали народ на богослужіння. Вік китайських чи японських дзвонів нічим не поступається аналогам Риму, Греції і навіть Єгипту. В старозавітні часи дзвони не були відомі, в перші століття християнства їх також не було.

Перші дзвони при церквах на Заході з’явились в кінці VI ст., відлиття перших із них приписують Павліну, єпископу Ноланському (353–431), що у Кампанії. Тому у східних православних країнах у XI-XII стт. було немало противників дзвонів, як приналежності латинської Церкви, але в ХІІ ст. з’явилося офіційне благословення на їх використання у Православній Церкві. На території Київської Русі вони залунали невдовзі після прийняття християнства (988 р.), але набули широкого розповсюдження з кінця XVI ст.

Історичні пам’ятки Заходу згадують про дзвони лише в VII ст. при храмах у Римі та Орлеані. Значного поширення на Заході дзвони дістали у VIII ст. завдяки Карлу І Великому. Виготовлялися дзвони зі сплаву міді й олова, пізніше до цих металів почали додавати залізо та в рідких випадках срібло. На православному Сході дзвони вперше з’явились в IX столітті за імператора Василя І Македонянина, але широкого розповсюдження при храмах дістали лише після захоплення Константинополю хрестоносцями в 1204 році.

Про певний рівень поширення дзвонів на українських землях можна говорити приблизно від другої половини ХІ століття, їх походження на думку істориків — Західна Європа. Перша літописна згадка про дзвони на Русі датована 1066 роком. В Києві дзвони були при Десятинній та Іринійській церквах. Також згадуються дзвони у храмах Новгорода (XI ст.), Полоцька, Новгород-Сіверського і Володимира-Волинського (кінець XII ст.). В літописах згадуються також майстри дзвонової справи Суздаля та Києва. Найстаріший руський дзвін, що зберігся до наших часів, було знайдено під час розкопок 1906 р. у Києві на Подолі.

Після нашестя монголо-татар (1237- 40р.) дзвонова справа в руських землях на певний час згасає на кілька століть. Відродження дзвонової справи в північно-східній Русі відбувається з кінця XIV століття, центром ливарної справи стає Москва. Максимальна вага дзвонів поступово збільшується від сотень до тисяч пудів.

Після жовтневої революції в СРСР дзвони зазнали переслідувань з ідеологічних та економічних мотивів. Церковний дзвін був заборонений, а починаючи з 1930 р., з початком діяльності т.зв. «Союза воинствующих безбожников» дзвони масово знищувались та переплавлялись для потреб металургії.

Але незважаючи на усі перипетії історії, з року в рік, крок за кроком, чимало майстрів мудрувало над унікальними і найунікальнішими способами виготовлення чи то виливання дзвонів, але питання єдиновірного, уніфікованого способу виготовлення дзвонів залишається відкритим й до сьогодні, хоча існує в життєвій практиці один з кращих способів щодо виготовлення дзвонів.

Процес виготовлення дзвонів включає декілька етапів:

1. за допомогою кружала виготовляється сердечник, що повторює внутрішній профіль дзвону (бовдур, стогону, ступа).

2. За допомогою кружала на нього наноситься тимчасова сорочка (фальшивий дзвін, модель) з поверхневим шаром з воску.

3. По фальшивому дзвону виробляється кожух.

4. Після висихання кожуха віск витоплюється.

5. Форма розбирається і кожух, що повторює зовнішній профіль дзвону, опрацьовується зсередини.

6. Форма збирається у зворотній послідовності і прожарюється вогнем, що розводиться усередині сердечника.

7. До форми прикріпляється верхня частина з формою коронки дзвону і системою літника.

8. Проводиться те, що скріпляє частин форми, обмазка і сушка.

9. У одній або декількох печах готується дзвонова бронза і прямує по системі літника в порожнину форми.

10. Залита форма остигає до кімнатної температури, після чого вона

розбивається для витягання відливання.

11. Відливання очищається від частинок форми, що пригоріли, живильники

системи літника обрубуються, починається доведення зовнішніх поверхонь для надання естетичному вигляду.

12. Підвішується ударник і проводяться контрольні удари для визначення якості відлитого дзвону.

Дзвони є одними з найнеобхідніших приладь православного храму. Церковний дзвін уживається для того, щоб:

• скликати віруючих до богослужіння;

• виражати торжество Церкви і її Богослужінь;

• сповіщати неприсутнім в храмі про час здійснення особливо важливих

частин Богослужінь.

Православний дзвін служить не тільки для цілей Богослужіння, але і є виразом радості, суму і торжества народу. Звідси і з’явилися різні види дзвонового дзвону.

У церкві розрізняють 4 канонічних види дзвону: благовіст, перебір, передзвін і дзвоніння.

• Благовіст — один з найбільш стародавніх дзвонів Православної Церкви і називається так тому, що несе Благу, радісну звістку про початок Богослужіння. Цей дзвін також оповіщає про здійснення таїнства євхаристії на Літургії і про читання Євангелія в інших службах. Благовіст може звучати як самостійно, так і у складі інших дзвонів.

• Перебір — або поховальний (поховальний, дротяний) дзвін виражає смуток і скорботу про покійних і складається з двох частин: безпосередньо канонічної (перебору як такого) і вільного (дзвоніння).

• Передзвін — складніший в порівнянні з благовістом і перебором. Він складається також з двох частин: канонічної (тобто самого передзвону) та вільної (дзвоніння). Класично передзвін є дзвін по черзі в кожен дзвін (поодинці або кілька разів в кожен), починаючи з більшого і до найменшого (іноді з ударом «у вся»), і так повторюють багато раз.

• Дзвоніння — найскладніший в порівнянні з іншими канонічними дзвонами, але і є найяскравішим в музичному відношенні виразом дзвону, оскільки дзвоніння по своїй формі не обмежене церковними статутами і тому різне як по складу використовуваних дзвонів, так і має різноманітну форму виконання, ритм, фактуру і інструментування [Див. 2].

Крім того, дзвоном скликався народ на віче. Дзвоном вказували дорогу подорожнім, що заблукали в негоді. Дзвоном оповіщалася небезпека або нещастя, наприклад, пожежа. У трагічні дні для Батьківщини дзвоном закликали народ на захист Вітчизни. Дзвоном оповіщався народ про перемогу і віталося переможне повернення з війни та ін.

Сьогодні, ми (людство – М.В.), чуючи дзвін сприймає його первинно древні звуки багатозначно і провіщуюче, і перше що робимо, так це хрестимось (незважаючи на віросповідання), як знак вдячності й схвальності Богові за божественність і безмірну найвищу мудрість якою Він поділився з нами.

 

Література:

1. Новий тлумачний словник української мови у 3 томах / Уклад. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К.: Вид. «Аконіт», 2007.

2. Закон Божий / Составил протоиерей Серафим Слободской. – Нижний Новгород, 2003. – 647 с.

3. Пухначев Ю.В. История колоколов. // Искусство колокольного звона. – М.,1990. – С. 3-19, 22-27.

4. Сараджев Н.К. Цветаева А.И. Колокол и современность. // Мастер колокольного звона. – М., 1988. –С. 83-87.

 

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^