Наукові конференції, Научные конференции » Соціум. Наука. Культура (19-21.01.2015) » Кир’янчук І. Б. РОЗДУМ ПРО БУТТЯ У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОСВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ: ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОЕТИЧНОГО ЦИКЛУ «ДРУГА СУВ’ЯЗЬ» ЗБІРКИ МИХАЙЛА ОРЕСТА «ДУША І ДОЛЯ»

Кир’янчук І. Б. РОЗДУМ ПРО БУТТЯ У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОСВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ: ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОЕТИЧНОГО ЦИКЛУ «ДРУГА СУВ’ЯЗЬ» ЗБІРКИ МИХАЙЛА ОРЕСТА «ДУША І ДОЛЯ»

Категорія: Соціум. Наука. Культура (19-21.01.2015), Філологічні науки

УДК 821. 161. 2 – 14. 09

 

РОЗДУМ ПРО БУТТЯ У КОНТЕКСТІ ЗАГАЛЬНОСВІТОВОЇ ФІЛОСОФІЇ: ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ПОЕТИЧНОГО ЦИКЛУ «ДРУГА СУВ’ЯЗЬ» ЗБІРКИ МИХАЙЛА ОРЕСТА «ДУША І ДОЛЯ»

Кир’янчук І. Б.

Рівненський державний гуманітарний університет, Україна, м. Рівне

 

Душа є вічним утіленням людини. Вічність є безкінечним буттям душі. Михайло Орест, акцентуючи свою увагу на найвагоміших світових проблемах, розтлумачує сутність істини, яка постає словом понад протистоянням добра і зла. Вона, явившись у земний світ, пориває своїх реципієнтів над буденщиною і відкриває чималі горизонти для осмислення явищ часово-просторової моделі буття.

Ключові слова: буття, душа, світ, кінець речей, людство, гріх, істина, творчий дух, вічність.

 

Кирьянчук И. Б. Размышление о бытии в контексте общемировой философии: интерпретация поэтического цикла «Вторая весь» сборника Михаила Ореста «Душа и судьба» / Ровенский государственный гуманитарный университет, Украина, г. Ровно

Душа есть вечным воплощением человека. Вечность есть бесконечным бытием души. Михаил Орест, акцентируя свое внимание на наиболее значимых мировых проблемах, объясняет сущность истины, которая предстает словом над противостоянием добра и зла. Она, явившись в земной мир, порывает своих реципиентов над будничностью и открывает огромные горизонты для осмысления явлений временно-пространственной модели бытия.

Ключевые слова: бытие, душа, мир, конец вещей, человечество, грех, истина, творческий дух, вечность.

 

Kyryanchuk I.B. Reflections on existence in the context of global philosophy: interpretation of the poetic cycle “The Second Relation” from Mykhaylo Orest’s collected volume “The Soul and the Destiny” / Rivne State Humanitarian University, Ukraine, Rivne

The soul is an eternal human’s embodiment. The eternity is the endless existence of a soul. Mykhaylo Orest emphasizes the most global world’s problems, elucidates the essence of truth that acts with a word above the confrontation between the Good and Evil. It came to the earthly world to tear its recipients off from the commonness and discover considerable horizons for understanding the phenomena of time and space model of existence.

Key words: existence, soul, world, the end of things, humanity, sin, truth, creative spirit, eternity.

 

Вступ

Михайло Орест усвідомлює, що світ – це лиш терен для боротьби добра і зла. Війни, яка ведеться у людських душах і творить квінтесенцію історичної доби. Дух є безсмертним. Відповідно, зло намагається посягнути на людську вічність і зробити себе поводирем світового буття. Проте з’являються люди, які несуть у собі світло, тому темрява не здатна поглинути все на своєму шляху. Творчість – як вираження ідеалістичних почуттів поета – постає стрижнем, з якого починається осмислення явищ буттєвого плину.

Творчість Михайла Ореста досліджували у своїх наукових працях такі вчені, як І. Качуровський [2], Н. Кирієнко [3], М. Ільницький [1], Я. Славутич [5].

Вірш «Душа спустошена, отруєна злобою…» нагадує моралізаторський роздум про людську душу. Автор щиро вірить, як доводять численні твори, у її безсмертя. У вірші він явно демонструє, що його людська душа перебуває під гнітом цього несправедливого земного світу. Хоча, варто зазначити, він має довіру до власного духовного єства і виявляє впевненість у тому, що його душа все ж таки здобуде світло та не піддасться злому законодавству цього світу. Автор звертається до власної душі, мовби виправдовуючись за свої грішні вчинки, які віддзеркалились на нематеріальному рівні. Ще Оскар Уайльд у своєму творі «Портрет Доріана Грея» написав геніальну думку, що постала одним із основних ключів для осмислення тексту. Він зазначив, що людське тіло і людська душа мають відмінну зовнішність. Тобто, зовнішність тіла, залежно від його чистоти, передається на душу. Як бачимо, Орест вибачається перед своєю душею за те, що він отримав тяжкий удар від долі та був, згідно змісту, трохи відторгнутий від істинної величі духу. Він говорить, що душа його покрита невидимими ранами, які він якомога скрупульозніше намагається вилікувати («Душа спустошена, отруєна злобою; Смерч бідоносних літ промчався надо мною» [1, с. 58]). Тобто, саме життя зробило так, що душа стала перебувати у полоні згубної ненависті та почала прагнути якнайшвидшого буттєвого реваншу. Ліричний герой, сповідаючись перед своїм читачем, говорить, що він втратив усю свою вершинну суть, яка була притаманною у минулому часі. Життя почало змінювати його зсередини. Він це відчуває («Все, чим давніш я жив, поблякло і пропало, Я чую біль утрат і жалю гострі жала» [1, с. 58]). Та він вірить, що його душа є могутнішою за його свідомість, за гріховний прояв, і сподівається, що велич, яку вона в собі приховує, можна перевтілити у щит для оборони від того коефіцієнту життєненависності, який він, не жадаючи, здобув. Поет впевнений у тому, що його внутрішній світ здатен змінити й світ зовнішній. Бо внутрішній світ, хоч і вдатний мати на собі вплив від видимого світу – як своєрідна оболонка – проте й він здатен протистояти тому, що йде від навколишнього буттєвого середовища («Та знаю я: в тобі заховано потугу Спокоїти мій біль і злагідняти тугу» [1, с. 58]). Герой вірить, що його душа може і буде протистояти злу. Адже вона сильна («Своєю світлістю ти гониш темну нехіть» [1, с. 59]). Лірик мріє опинитися у середовищі власних спогадів, де все було не так; де все буяло перспективою. Він хоче повернутися своєю свідомістю у вимір буття минувшини («І в час німих нічниць, коли повіє легіт Ласкавих спогадів, я, спраглий, хочу снити Долину давніх літ п’янливо духовиту» [1, с. 59]). А там, у минулому, відкритому в середовищі споминів, він хоче побачити своє серце, яке було чистим та первозданним, не підвладним злободенщині («Де серця доброго невиснажена сила Свій табір радісний востаннє таборила» [1, с. 59]).

У середовищі поезій Михайла Ореста можна віднайти й такі, які безпосередньо стосуються апокаліптичних мотивів. Сам перебіг кінця світу, як видно з багатьох нюансів творчої діяльності, цікавить його дуже сильно. Він пояснює прихід «кінця речей» у схожому ключі до того, як написано в церковному писанні, як про це говорять священики та різні освічені духовні особи. Він розповідає, що людство саме призведе себе до кінцевого рубежу своїми пекельними вчинками. У вірші «Загине світ! Безумством і війною…» автор знову ж таки звертається до теми останнього дня світу. Він прямо говорить, що світ скінчиться тоді, коли добра у ньому майже не залишиться. Земля припинить своє існування, як добролюбство щезне з її просторів і скіпетр влади перебере на себе зло («Загине світ! Безумством і війною Потоптано його найкращий цвіт» [1, с. 60]). Поет вважає, що світ – як і людина – є тлінним, марнотним та скінченним. От коли злочин стане провідним чинником формування людини, тоді й земному помалу наставатиме кінець («Свариться хаос чорною рукою: загине світ!» [1, с. 60]). Ліричний герой звертається до власного серця як до виразника незгасенних почуттів, говорячи, що воно боролося проти зла в абсолюті своєї могутності, та всі старання виявились марними («О бідне, бідне серце! Безліч літ Ти билось марне з темрявою злою І марне в ній ростило злотний міт» [1, с. 60]). Далі за змістом виникають уже описи самого зачину кінця. Те звершення буде жахливим, співзвучним з образом людського гріха; наприкінці світу гріхи стануть непосильно страхітливими («Вже бурі ринуть дикою ордою, Ревуть і стогнуть, рвуть замки воріт» [1, с. 60]). Митець називає останній день часом помсти. Тобто, людству буде відплачено за все, що воно зробить із земним світом. Люди одержать справедливий розрахунок за свої тяжкі гріхопадіння («Страшної помсти час! Повитий тьмою, Загине світ!» [1, с. 60]).

Три афоризми, які, керуючись термінологічним словником, варто назвати сентенціями, описують важкий період роздуму поета у 1939 році – на початку Другої світової війни. Вони сповненні розпачу: чи то від того, що світ мав вибухнути, чи то через розуміння самої сутності людської природи. Ліричний герой прагне повірити у вершинність людини, та людські вчинки сковують його серце, і він змушений говорити, що людство ущерть повите гріховністю. Перший афоризм якраз і стосується людського світу. Автор каже, що людина є головною на Землі. Вона є окрасою буття. Та, воднораз, вона є найжахливішою на цім світі. Тут можна згадати слова філософів, які стверджували, що саме людина є найбільшим хижаком у світі. І тут не бралося до уваги, що людина споживає страшенну кількість тваринного м’яса, руйнує природні локації, створює свій світ ціною падіння природного. Тут звернена увага на те, що людство повите у максимальний гріх. Воно їсть себе зсередини та ззовні. Люди їдять як тварин, як рослин, так і одне одного. Тому Орест каже, що людина хоч і є створінням прекрасного, та стає уподібненою злу і злому чину («Окрасою землі, звичайно, є людина; Проказою землі є теж вона, людина» [1, с. 63]). У другому афоризмі автор пише про зло, котре (як і в Біблійному писанні) називається володарем світу. Зло завжди буде йти супроти людини. А якщо людина не буде з цим сперечатися, то воно цілком її поглине («Владарем світу є зло. І коли воно сили потворні Пустить на тебе, душе, горе, о горе тобі» [1, с. 63]). У третьому афоризмі він відкриває велику істину людського життя. Це відноситься до процесу появи людини на світ. З одного боку, батьки дарують життя немовлятам – і це стає дуже вартісним. Але з іншого, вони прирікають їх на існування в страшному та несправедливому світі, в якому вони вже не відчуватимуть себе захищеними. По суті, часто життя стає синонімом страждання, беручи у свій тяжкий полон не тільки тіло, а й душу («Радують діти серце моє. Але часом, згадавши, Що їм готує життя, жах побиває мене» [1, с. 63]).

У поетичному творі «Душа» автор осмислює природу безсмертного людського духу, який дано людству для вічності. Він часто звертається до християнської теми тіла і душі, вбачаючи у ній істинність буття. Тобто, обличчя є видимим і марним, а душа – невидимою та безсмертною. У своєму вірші поет, вклавши образ душі в метафору дощу, описує її справдешність. Він говорить, що душа насправді не є земною. Вона звідкись походить, та точно не із тлінного земного світу. Вона є ув’язненою на землі, тому що насправді належить небу («Воду, закохану в небо, темна земля полонила: Парою ставши, вона в рідні висоти летить» [1, с. 64]). Тобто, душа сама хоче неба і це прагнення є безперервним. Але тільки ставши думкою, вона віддаляється від просторів землі та опиняється поблизу чогось вічного і таємничого. Однак вона не може відійти при житті – саме на цій думці акцентує автор. Поки душа на землі, їй не дано полинути до неба («Але законів довічних їй самохіть не здолати: Знову на землю дощем падає смутно вона» [1, с. 64]). Тобто, тільки-но вона здійметься кудись вище, до якогось ґрунтовнішого рубежу, як звідкілясь виявляється земна куля, що тримає цю душу в середовищі тіла, змушуючи хоч якимось чином підлаштуватися під її закони.

У вірші «Шляхами битими не хочу я ходити…» автор описує безугавне протистояння добра і зла. Воно тягнеться із правдавніх часів, стаючи основним предметом для світових філософських роздумів. Добро є світлим, бездоганним, прозорим, як кришталь; зло ж є лукавим, воно темне і прагне затягнути у своє болото якнайбільше людських душ. Орест відверто говорить, що сама правда людству не належить, і тому марно сподіватися на її торжество серед людей. По суті, їм вигідна омана, бо тоді стає легше жити у цьому замуленому світі. А серед бруду дуже важко знайти чистоту, бо очі помічають тільки плями («Шляхами битими не хочу я ходити І правди у людей не буду я питать» [1, с. 65]). Автор стверджує, що саме людство є проклятим. Воно хоче багатства, пишності та інших швидкоплинних марнот, замість того, щоб тягнутися до чогось святого, нескінченного… Людина прагне того, що їй не потрібне. І це стає дуже сумним явищем самої людської природи («На роді людському лежить здавен несита Рокованість і знак нерадісних заклять» [1, с. 65]). Боротьба добра і зла постійно відбувається на аренах людських душ. Скільки філософів, великих і малих, намагалися віднайти істину: як зробити, щоб людина не убивала, не крала, не грішила. І все одно вона продовжує свою гріховну дійсність («Безгрішні ангели і демони зловтішні За нього борються – і хто у тій борні» [1, с. 65]). Хто несе у собі світло, той стає помічати, які люди насправді є скверними. Добрій людині тяжко у світі, бо вона часто не може знайти підтримки у своїх благих намірах. Бо зло проникло у безліч закутків світу, відштовхуючи відповідним чином добро («Край добрих сил стоїть і прославляє вишнє, Тому діла людей немилі і трудні» [1, с. 66]). Усе доходить до того, що автору хочеться зникнути зі світу і опинитися серед природи, де не діють закони людей. Там він зможе відчути свій справжній затишок («Діброви приязні і лагідні левади! Шукач гармонії до вас поклав мости» [1, с. 66]). Поет прагне віднайти гармонію, яка не є властивою людям. Завершується твір чистосердечним зізнанням ліричного героя, що він не може знайти себе серед цього пропащого світу. Він просто не розуміє, нащо він світові, та й нащо світ йому. Він не відчуває себе серед цієї лукавості одним із провідних елементів світового буття («…чуття я маю, що не треба Було людиною родитися мені» [1, с. 66]).

У вірші «Сумний, боюся я, щоб літ моїх останок…» автор описує свою власну тривогу з точки зору творця, яка, передусім, властива у більшості митцям. Проблема полягає у наступному: а що ж буде, як творчий талант вичерпається, довівши свою скінченність на рівні з людським тілом? Що станеться, як крок самореалізації зайде в глухий кут? Як вибратися з проблеми, яка не показує свого обличчя, проте ховається за тисячами інших масок? Орест відчуває скінченність, як ніхто інший. Він запитує: якщо життя є уривчастим, чи може бути нескінченним творчий дух? Поет переймається, передаючи свої почуття у твір, що він може підломитися як творча особистість. Тобто, творити він продовжуватиме, проте заряд енергії, властивий його слову, втратить свою первинну потугу. Такі злободенні думки турбують більшість творчих особистостей, які задаються одним дуже вагомим питанням: чому натхнення буяє не завжди? Тому Орест і описав стан переляку перед невідомим майбуттям із позиції письменника, який виливає свою душу в творчість («Сумний, боюся я, щоб літ моїх останок Надщербленості дух не захопив у бран» [1, с. 67]). Автор зізнається, що відчуває, ніби період його найвищого вияву відійшов у минулий час, а в теперішньому на місці квітучого саду думки помалу розростається пустеля. Це його бентежить, проте він лише констатує свій стан («В минуле відійшов мій співолюбний ранок, І творчий полудень дознав суворих ран» [1, с. 67]). А коли творчий геній загасатиме, з ним погасне і сам автор, який демонструє його для людей. А з автором зникатимуть почуття, думки, слова… І вся могутність творчого вогню врешті перетвориться на попіл («І я не чутиму мелодій повносилих, Що билися крилом об лист мого життя» [1, с. 67]). Герой вірить, що його гарт передасться комусь новому та далекому («І повів радостей, колись незатремтілих Для мене, іншому омиє почуття» [1, с. 67]). Він каже, що після нього прийдуть інші словотворці, які переберуть на себе функцію творіння. Вони здійматимуть до небес той самий вихор емоцій, який усе життя він намагався показати для землян («І літа магію, ясну і ряснодарну, Прославлять днів нових упевнені співці» [1, с. 67]). І коли інші, нові, осучаснені прийдешньою добою митці спустяться з невідомого світу творитися, автор з переламаним вербальним крилом бігатиме по землі. Захоче злетіти, та сили його покинуть. Схоче побачити небо, та не зможе пірнути у нього своєю думкою («А я, зубожений, дивитимусь на марне, Безпаростне зерно в ослабленій руці» [1, с. 67]).

У творі «Не сняться навіть давні верховини…» автор входить у розмислову течію, що стосується сутності людського буття. Він вірить у вічність, вірить у добро, але пізнати усе на вершинному рівні не може, бо знаходиться у земних кайданах. Він каже, що в його уяві вже давно не являється образ оновленого світу. Це його серйозно засмучує («Не сняться навіть давні верховини: Там солодко новим обранцям плине» [1, с. 70]). Його день продовжується, але вічності він не зріє. Більше того, в його світі мало любові та справедливості. Лірик відчуває, що навколо нього немає того, чогось вищого та істиннішого, до чого тягнеться його людська душа («І нині час, – але моє сьогодні Провалля обступили і безодні» [1, с. 70]). Він хоче остаточно закріпитися в іншому світі, де царюють закони вічного блага («Але я вірю в День добра. До мене Він найде стежку, владне слово скаже» [1, с. 70]). Тобто, автор сам припрошує добро до своєї оселі, щоб саме воно стало його оселею. Поет вірить, що одного дня це станеться, і тоді він підійметься до незнаного світу, де його зустрічатиме безкінечна радість. Там він зможе бути таким, яким він є. Він зможе жити за законами, яких людство не визнає, але до яких прагне його душа. Він перебуватиме у мрії («І вступить радість у буття натхненне, Як сонце літнє в храмові вітражі» [1, с. 70]).

Висновки

Михайло Орест, увійшовши у потік натхнення, намагається вказати шлях до осягнення істини, яка своєю надземною мудрістю здатна втримати світ від загибелі. Він розуміє, що людина має у собі божественну, а, відповідно, й безсмертну суть. Тому людське єство, як і слово, з часом переходить у вимір буття вічності. Тільки там відбудеться торжество абсолютної справедливості.

 

Література:

1. Ільницький М. Українська еміграційна поезія / М. Ільницький. – К.: Український письменник, 1995. – 105 с.

2. Качуровський І. Творчість Михайла Ореста / І. Качуровський // Науковий Збірник Українського Вільного Університету. – Мюнхен, 1992. – Т. 15. – С. 147-166.

3. Кирієнко Н. Михайло Орест і неокласицизм / Н. Кирієнко // Наука і сучасність. Зб. наук. праць. – К., 2005. – Т. 50. – С. 168-176

4. Орест М. Держава слова: Вірші та переклади / Упор. та авт. передм. С. Павличко / М. Орест. – К.: Основи, 1995. – 526 с.

5. Славутич Я. Мислитель у поезії: Михайло Орест / Я. Славутич // Славутич Я. Меч і перо: Вибрані дослідження, статті та огляди. – К.: Дніпро, 1992. – С. 290-303.

 

References:

1. Iljnycjkyj M. Ukrajinsjka emighracijna poezija / M. Iljnycjkyj. – K.: Ukrajinsjkyj pysjmennyk, 1995. – 105 s.

2. Kachurovsjkyj I. Tvorchistj Mykhajla Oresta / I. Kachurovsjkyj // Naukovyj Zbirnyk Ukrajinsjkogho Viljnogho Universytetu. – Mjunkhen, 1992. – T. 15. – S. 147-166.

3. Kyrijenko N. Mykhajlo Orest i neoklasycyzm / N. Kyrijenko // Nauka i suchasnistj. Zb. nauk. pracj. – K., 2005. – T. 50. – S. 168-176

4. Orest M. Derzhava slova: Virshi ta pereklady / Upor. ta avt. peredm. S. Pavlychko / M. Orest. – K.: Osnovy, 1995. – 526 s.

5. Slavutych Ja. Myslytelj u poeziji: Mykhajlo Orest / Ja. Slavutych // Slavutych Ja. Mech i pero: Vybrani doslidzhennja, statti ta oghljady. – K.: Dnipro, 1992. – S. 290-303.

 

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^