Наукові конференції, Научные конференции » Сучасна наука в мережі Internet (27.02-1.03.2014) » Верещук К. В. ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ СТИЛІСТИКИ ЕСТРАДНОЇ МУЗИКИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Верещук К. В. ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ СТИЛІСТИКИ ЕСТРАДНОЇ МУЗИКИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Категорія: Сучасна наука в мережі Internet (27.02-1.03.2014), Мистецтво

Магістрант Верещук К. В.

Рівненський державний гуманітарний університет

Україна, Рівне

ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ СТИЛІСТИКИ ЕСТРАДНОЇ МУЗИКИ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

 

В кінці ХІХ – початку ХХ століття європейська музика вийшла на новий етап розвитку. Слід зазначити, що для мистецтва загалом було характерно інтенсивний пошук нових засобів виразності, експериментів, поява великої кількості стильових течій.

Для світової історії важливим стає тісна взаємодія культур різних країн світу, які до цього моменту розвивалися відокремлено. Європейська музика зазнає великого впливу музичних культур народів східної Азії (особливо японської, що проявилося, наприклад, у творчості Джакомо Пуччіні та Клода Дебюсі), а також Латинської Америки та Африки (елементи джазу – у творчості К.Дебюсі та російського джазового виконавця Олега Лундстрема).

В першій половині ХХ століття поряд з продовженням традицій пізнього романтизму (творчість Густава Малера, Ріхарда Штрауса, Сергія Рахманінова, Кароля Шимановського) виникли нові стильові напрямки – імпресіонізм (Клода Дебюссі, частково Моріса Равель), експресіонізм (Арнольд Шенберг, Альбан Берг), неокласицизм (Пауль Хіндеміт, частково Ігор Стравінський), все більше відособлюються індивідуальні композиторські стилі. Значну увагу композитори приділяли дослідженням глибинних пластів музичного фольклору та його інтеграцію в композиторську творчість (Бела Барток, рання творчість Ігора Стравінського, частково Георгія Свірідова, Вітольда Лютославського, українських композиторів Бориса Лятошинського та Льва Ревуцького).

Велике значення для розвитку музики мала поява та розповсюдження звукозапису та кіно. З'явилися перші електроінструменти, що відкривають новий погляд на природу й можливості звуку. У 1920-х роках футуристи здійснювали спроби залучення до музичного мистецтва шумових звуків. В 1940-х роках відбувався розвиток техніки звукозапису, у зв’язку з ним з’явився новий напрямок – конкретна музика.

Вагоме значення для становлення стилістики естрадної музики на початку ХХ століття мав джаз, який виник на межі XIX–XX століть в США як синтез африканської та європейської культур, що згодом отримав світове поширення. Як музичний термін, слово «jazz» вперше з'явилося 1915 року, у зв'язку з новоорлеанським оркестром білих виконавців, пізніше це слово з’являється у назві новоорлеанського оркестру Тома Брауна – «Том Браун Диксиленд Джаз Бенд», після чого термін «джаз» швидко поширювався в Північній Америці, а згодом і по всьому світу [9].

Загалом, виділяють три основні джерела, з яких розвивався джаз: спірічуелз і госпелз – духовні співи чорношкірих; блюз – розважальна музика, яка виконувалась бродячими виконавцями; регтайм – фортепіанна танцювальна музика.

Зокрема, джазовий дослідник Маршалл Стернс (1908-1966 р.р.) в книзі «Історія джазу» характеризує джаз як синтез «білої» та «чорної» музичної культури. Він зазначає наступне: "Предусім, де б ви не почули джаз, його завжди значно легше впізнати, ніж описати словами… головними складовими цієї музики є європейська гармонія, євро-африканська мелодія та африканський ритм" [7, с.3]. Значний інтерес для нас становить визначені ним шість джерел синтезу джазу: ритми Західної Африки; негритянські робітничі пісні (work songs, field hollers); негритянські релігійні пісні (spirituals); негритянські світські пісні (blues); американська народна музика минулих століть; музика менестрелів та вуличних духових оркестрів [7, с.6].

Негритянські робітничі пісні співалися неграми на плантаціях, на будівництвах, в портах і т. д. Характерними рисами цих пісень, що були успадковані джазом є: структура антифону (лідер заспівує, хор відповідає); використання блюзового звукоряду; енергійна, «крилоподібна» манера співу (шаут); синкопування та ін.

Важливу роль в формуванні афро-американської музики відіграв процес обернення до християнської віри привезених з Африки рабів. Вони не заперечували християнство, вбачаючи в ньому надію на звільнення. Музика, що звучала в церквах для негрів, несла в собі риси канонічних європейських церковних пісноспівів та різних елементів язичницьких культів, що прийшли з їх історичної батьківщини. Ступінь проникнення естетичних та музичних елементів африканського походження в храмову музику залежала від різних релігійних конфесій: християнства, у більшій мірі католицизму, який був більш лояльним до язичницьких традицій і у меншій мірі у протестантизмі. Духовні піснеспіви північноамериканських негрів, так звані «спірічуелз», виникли в США вже в другій половині ХVІІІ століття. Їх першоджерелом були релігійні гімни і псалми, завезені в Америку білими переселенцями та місіонерами. Спірічуелз поєднував в собі традиції африканського виконавства: колективна імпровізація, характерна ритміка глісандо, нетемперовані акорди, особлива емоційність та ін. Ці твори стали першим і найвиразнішим засобом, завдяки якому весь світ познайомився з негритянською музикою.

Витоки джазу також пов'язані з блюзом, який виник в кінці XIX століття як злиття африканських ритмів і європейської гармонії, але витоки його слід шукати з моменту завезення рабів з Африки на територію Нового Світу. Блюз є представником світського музикування афро-американців, що з'явився задовго до джазу. Саме слово «blue» багатозначне і розшифровується, як «блакитний», «сумний», «смутний», «меланхолійний» та ін. Ця багатозначність властива довгим протяжним пісням, текст яких завжди містить певну недомовку та неоднозначну емоційність-смуток, йде поруч з гумором, чистота з непристойним тощо [2, с.101].

Регтайм – ще один специфічний вид афро-американського музикування, що склався наприкінці ХІХ століття. Слово означає «рваний» або «розірваний час», конкретно термін «rag» означає звуки, що з'являються між долями такту (характерне синкопування мелодичної лінії на четвертих і восьмих долях такту на базі рівного акомпанементу). Це стиль, який поширився на всі інші різновиди американської «популярної» музики [2, с.97].

Джерелом регтайму стала творчість провінційних негрів-піаністів. З переміщенням із провінції до столиці регтайм втрачає імпровізаційну сутність і стає жанром композиторської музики. Поступово регтайми виконують не тільки на фортепіано, але й невеликими інструментальними ансамблями (бендами). Серед найпопулярніших композиторів, що писали регтайми – Скотт Джоплін, Джеймс Скотт та Джозеф Лемб. Значний вплив на європейську професійну музику здійснив регтайм своєю приналежністю до так званої, «прохолодної сторони» джазу, на відміну від «гарячого» джазу, що більше тяжіє до афро-американських музичних витоків.

Відправною точкою розвитку джазу вважається Новоорлеанський джаз – мистецтво, що розвивалося у Новому Орлеані на початку XX століття. Його попередником був Архаїчний джаз. Терміном «новоорлеанський джаз» окреслюється, як хронологічний період, що охоплює перше десятиліття ХХ століття, так і характерний музичний стиль, який вважається історично першим джазовим стилем. Новоорлеанский джаз, або як його називають, "традиційний джаз" (traditional jazz) в той час містив у собі елементи блюзу та ритміку і вже не фортепіанного, а оркестрового регтайму, основою якого була мідна духова група маршового оркестру [3, с.34, 35].

Серед провідних джазменів Нового Орлеану – Джо "Кінг" Олівер, Луї Армстронг, Кід Орі. В Новому Орлеані сформувалися перші диксиленди – великі джазові ансамблі, серед яких особливе місце займає ансамбль Original Dixieland Jass Band, який у 1917 році здійснив перший джазовий звукозапис.

У 20-ті роки ХХ століття розпочалася ера диксиленду. Диксиленд (англ. Dixieland, від неформальної назви американського Півдня Dixie) – назва джазових ансамблів новоорлеанського стилю, в яких грали білі музиканти. У зв'язку з расовою дискрімінацією, що існувала в джазі до другої половини 1930х років, білі музиканти виступали проти того, щоб їхні колективи носили назву новоорлеанський, оскільки це поставило б їх поряд з негритянськими оркестрами, які грали в тому ж стилі [8].

На початку 20-х років ХХ ст. в Америці сформувався ще один стиль джазу, який мав назву Чиказький тому, що в основному був зосереджений у м. Чикаго. Його представники Б.Байдербек, М.Спенієр, М.Камінськи (труба), Б.Гудман, М.Мезров, П.В.Рассел (кларнет), Ф.О`Брайен (тромбон), Д.Саллівен, Д.Стессі (фортепіано), Е.Кондон (банджо, гітара), Д.Таф, Д.Крупа (ударні) та ін.

Наступною у джазі була ера свінгу (1935-1946 рр.). Свінг (англ. swing - погойдування ) – джазовий ритмічний малюнок, при якому перша з кожної пари граються нот продовжується, а друга скорочується. За дослідником Євгеном Овчинником, свінг – хитання, розмах. Це одне з найважливіших засобів вираження джазу в цілому, пов'язане з комплексом прийомів і набуває різний характер в різних джазових стилях [4, с.234].

На початку 40-х років ХХ ст. виник перший стиль сучасного джазу – Бі-боп. Тут характерним було унісонне проведення теми на початку і в кінці композиції, спонтанна імпровізація, ритмічні експерименти. Склад ансамблю «комбо» – 5-7 чоловік [5, с.22].

У середині 30-х років ХХ століття джаз міцно увійшов у музичний побут не тільки Америки, але й багатьох європейських країн. В Європі з'явилися власні майстри джазу, серед яких можна відзначити, наприклад Джанго Рейнхардта (1910-1953 р.р.), як такого, який справив потужний вплив на американських музикантів (перш за все гітаристів) [9]. Однак, якщо в Америці джаз живив національний грунт і він був безпосередньо пов'язаний з соціальним середовищем, то у країнах Європи цей стиль був штучно прищеплений. Деякі європейські музиканти і співаки роздивилися за яскравою оболонкою назви «джаз» зародження нового типу і стилю мистецтва. На початку ХХ століття джазові ансамблі чорношкірих і джаз-бенди вперше виступили у Парижі. З того часу цей стиль став одним з елітарних видів мистецтва європейської арени.

За дослідженнями Ольги Сапожник бачимо, що перші джазові оркестри в Україні функціонували з 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст. Так, у 1924 р. було створено перший український джазовий ансамбль у Харкові під керівництвом Юлія Мейтуса. Паралельно з афро-американськими різновидами джазу функціонував і «пісенний» та «театралізований» джаз, яскравим представником якого став «Теа-джаз» під керуванням Леоніда Утьосова (Одеса). У 1929 році в Харкові дебютував ще один український «Теа-джаз» під керівництва Бориса Ренського. Також у Києві в 1946 р. на базі клубу «Дніпро» був створений джазовий оркестр, який очолив Петро Кеслер [5, с.24, 25].

Починаючи з другої половини 1930-х років, музичне мистецтво України розвивалася переважно у руслі соцреалізму, а художники, які відходили від цього методу, піддавалися жорсткій критиці та переслідуванням. Зокрема нещадної критики на пленумах Союзу композиторів піддавалися твори Б. Лятошинського та Л. Ревуцького, причому, останній після 1934 року практично припинив творчу діяльність, обмежившись викладацькою та редакторською роботою. У той же час на Україні виникає масова радянська пісня, одним з перших творців якої став Костянтин Богуславський. У 1930-і роки з'являються перші опери на радянську тематику, зокрема «Щорс» Бориса Лятошинського (1930), «Перекоп» Юлія Мейтуса (1937). Пісні, присвячені комуністичній партії і її вождям, закріплюються в репертуарах професійних і аматорських колективів [8].

Вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив композитор і педагог Микола Вілінський (учень Вітольда Малишевського), який працював спочатку в Одеській, а потім в Київської консерваторії. На Західній Україні, яка до 1939 року входила до складу Польщі, працювали композитори Володимир Барвінський, Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольський, фольклорист Філарет Колеса. У післявоєнні часи серед видатних українських композиторів були: Григорій Верьовка, брати Георгій і Платон Майбороди, Костянтин Данькевич, Андрій Штогаренко та інші. Серед видатних виконавців – український тенор Іван Козловський, широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщини Клавдія Шульженко [8].

У 20-40 роках ХХ ст. лірична пісня-романс та солоспів вступили у взаємопроникненні з масовою хоровою піснею (революційними маршовими творами, календарно-обрядовим фольклором, трудовими піснями тощо). Вокальна лірика цих років посідає чільне місце у творчості композиторів Василя Верховинця, Костянтин Богуславського, Якова Степового, Кирила Стеценка, Петра Козицького [6, с.5].

Характерними типологічними ознаками прояву рис пісні-романсу та солоспіву в естрадній пісні є: включення даних жанрів у полістилістичну структуру естрадних пісень; редукція їх до ліричного шлягеру, романсовість як принцип, що екстраполюється, розповсюджується на естрадні жанри, перетворюючи їх в набір стереотипів; гіпертрофія пісенності при збереженні ознак романсу (яскравий текст, семантичні формули: «інтонація зітхання», шепіт) [5, с.5]. Українська традиційна естрадна пісня як жанр камерно-вокальної музики походить від ліричної пісні-романсу, котру в удосконаленому варіанті пізніше стали називати солоспівом, й поєднує в собі характерні особливості даних жанрів, зокрема: збереження пісенності, вокальної природи пісні романсу: домінування «омузиченої» розмовної мови, декламаційності над співучістю; вплив інструментальної лінії на характер вокального інтонування; поєднання пісні-романсу, солоспіву з моделями художнього синтезу (полістилістичними і поліжанровими композиціями) та ін.

Отже, внаслідок проведеного аналізу було визначено, які мистецькі процеси і новоутворення передували становленню стилістиці естрадної музики, зокрема на прикладі першої половини ХХ століття.

 

Література:

1. Колліер Дж. Стоновление джаза / Дж.Колліер, пер. А.Медведєв. – М.: Радуга, 1984.

2. Конен В. Третий пласт: новые массовые жанры в музыке XX века / В.Конен – М. : Музыка, 1994. – 319 с.

3. Коротков С.А. История современной музыки: Курс лекций / С.А. Коротков. – К.: Продюсерский цент «LAV-studio» ТОО ЦУИ «КИЙ», 1996. – 291 с.

4. Овчинников Є. Історія джазу / Є. Овчинников. – Москва : Музика, 1994. – 234 с.

5. Сапожнік О.В. Антологія української популярної естрадної музики. Частина перша: Навчальний посібник / О.Сапожнік – К.: ДАКККіМ, 2003. – 154 с.

6. Сапожнік О.В. Антологія української популярної естрадної музики. Частина друга: Навчальний посібник / О.В.Сапожнік. – К.: ДАКККіМ, 2003. – 166 с.

7. Stearns M.W. The Story of Jazz. New York: University Press, 1956. – 175p.

8. http://ukraine.ui.ua/ua/music/sov-per – Вокальна творчість України в радянський період.

9. http://uk.wikipedia.org/wiki

 

 

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^