Наукові конференції, Научные конференции » Науковий потенціал 2013 (25-27.03.2013) » Шульженко Ю. М. АРХІТЕКТОНІКА ПОСТМОДЕРНОГО ТЕКСТУ

Шульженко Ю. М. АРХІТЕКТОНІКА ПОСТМОДЕРНОГО ТЕКСТУ

Категорія: Науковий потенціал 2013 (25-27.03.2013), Філологічні науки

Шульженко Ю. М., старший викладач

Кременчуцький національний університет ім. М. Остроградського

АРХІТЕКТОНІКА ПОСТМОДЕРНОГО ТЕКСТУ

Сучасна світова література значною мірою розвивалася і розвивається під знаком постмодернізму – літературно-мистецького напряму, яким узагальнено називають новітні тенденції у мистецтві, що виникли після модернізму й авангардизму [1:49]. У постмодернізмі особливе значення надається іманентній текстовій структурі, текстові у тексті, від того сам постмодерний текст уже не вписується в рамки класичного визначення тексту як такого. Його художній простір безмежно розширюється та поглиблюється, набуваючи ознак не стільки універсальності як непевності, багатомірності. Феномен постмодерного тексту – це полілог, довірлива розмова між автором, читачем, текстами попередніх авторів, авторськими ідеями. Для постмодерністів читацька уява, як і обізнаність читача з світовою класикою є неодмінною умовою взаємопорозуміння, взаємозближення та взаємодосягнення найпростіших істин про людське буття. Розкриваючи природу вищезгаданої системи, сучасне західне і українське літературознавство спирається на цілу низку інтерпретаційних методологій: літературну семіотику, структуралізм, екзистенційну інтерпретацію, постструктуралізм (зокрема, теорію деконструкції) та рецептивну естетику. Тобто, єдиного підходу не існує. Дана робота є спробою поєднати всі ці теорії в дусі концепції методологічного плюралізму з метою встановлення та опису системи категоріальних відношень постмодерного тексту на рівні його архітектоніки та її елементів: інтертекстуальності, цитатного мислення, контексту та гіпертексту як таких, що поглиблюють художній простір твору, порушуючи його звичну структурну цілісність і посилюючи сприйняття реальності у текстуалізованій формі.

Зарубіжні дослідження постмодерних текстів представлені працями постструктуралістів: під знаком концепцій Ж.Дерріди розвивається англо- (особливо американське) і франкомовне літературознавство 80-90-х (Р.Барт, Д.-Х.Міллер, Г.Блум, Ю.Крістева, Ц.Тодоров). Постмодернізм і постструктуралізм мають зв’язок із герменевтикою, зокрема з новими положеннями філософської герменевтики, сформульованими П.Рікером, Е.Коретом та ін., і котрі застосовуються для інтерпретації художніх текстів. Проблемі розкодування художніх текстів присвячені праці У.Еко, П.Зондага та ін., здійсненi у руслі семіотики [1]. Російський постмодернізм став предметом дослідження М.Липовецького «Русский постмодернизм: Очерки исторической поэтики» [1]. Актуальність дослідження зумовлена тим, що в Україні подібних праць досі майже немає. Певний прогрес у цьому напрямку пов’язаний з дискусією, що тривала на сторінках журналу «Слово і час», свідченням чого є публікації Т.Гундорової та Т.Денисової [1]. Можна стверджувати, що зараз ця дискусія продовжується у журналах «Всесвітня література та культура в школі», «Зарубіжна література в школі» (публікації Н.Головченко та Ю.Ковбасенка) [2]. Саме роботи вищезгаданих авторів і послужили матеріалом для дослідження.

Об’єктом дослідження є власне постмодерний текст як художній феномен з відносно автономною семантикокреативною структурою і багаторівневим кодуванням, де чи не на першому місці – інтелектуальна гра автора з читачем, для чого просторові і часові площини в ньому ув’язуються в одне ціле за допомогою епіграфів і цитат, ремінісценцій та інтертекстуальних алюзій, він є невіддільним від контексту (літературного, історичного, політичного і т.д.), в якому він існує, вступаючи у діалог з іншими текстами (минулими, сучасними і навіть майбутніми), творячи феномен гіпертексту, тобто, тексту нової, нелінійної структури, і відкриваючи безмежні можливості для інтерпретації. Саме тому в постмодерному тексті ключовим поняттям стає його архітектоніка, тобто, інтегральний, глибинний взаємозв’язок основних його складників та їх ієрархія й інтерпретація – це і є предметом дослідження.

З виходом у світ роману Джеймса Джойса «Улісс» у світовій літературі розпочався глобальний процес, що призвів до радикальних змін у самому феномені художнього тексту, до змін у кожній ланці і в самій природі Великої Системи: Автор – Текст – Читач. На місці старої парадигми з’явилася нова: провокативна, неоднозначна, але цікава.

Це нове явище отримало назву постмодернізму – напряму, який виголосив вичерпаність креативної функції мистецтва, натомість утвердивши його інтертекстуальну природу. Відповідно до цього кожний твір є набором явних або прихованих цитат і виголошених думок, сучасному письменнику залишається лише гра з існуючими текстами.

У текстах постмодерністських творів дуже часто більший інтерес становить не власне побудова їх окремих частин, образів, сюжетних ліній, тобто, композиція, а інший феномен, який, також відбиваючи загальний план цілісності художнього твору, виявляє інтегральний взаємозв’язок основних його складників і характеризує будову художнього твору як єдиного цілого, – архітектоніка. Основне для постмодерного роману не «що» і не про «що» йдеться у творі, а як він «конструююється». У постмодернізмі художній простір є мозаїкою з цитат, зверненням до чужого слова, введенням у художній текст взятих з різних художніх творів ремінісценцій, гри та пародії на мотиви класичної літератури.

Концепція розуміння постмодерного тексту невіддільна від лінгвофілософських ідей постструктуралізму, оскільки саме цей філософсько-методологічний підхід зорієнтований на витлумачення реальності як «текстуалізованого світу», трактовку самого тексту як особливого знаку, що, в свою чергу, є нерозривною єдністю з тим, що він власне позначає. Ж.Дерріда наголошував: «Оскільки мова – це основа буття, то світ – це безкінечний текст. Все текстуалізується» [5:33]. Для постмодерністів світ є безкінечним текстом. Об’єктом розгляду і аналізу тексту стає все, що залишається за межами структурного осмислення. Це насамперед контекст, який постструктуралістами визначається як політичні, економічні, соціальні, психологічні, історичні, теологічні та інші впливи на текст. Крім власне контексту, великий інтерес становить ще й сукупність індивідуальних явищ та ознак, що стоять поза текстом і визначають його. Насамперед, це динаміка, змінність тексту. Це те у тексті, що постає в ньому як унікальне, нерозчленоване. Це нарешті те, що взагалі виходить за межі впорядкованості, постає як свобода, волюнтаризм, ірраціональність у людській дії. Будь-які тенденції закладені вже в мові, за допомогою якої будується текст.

Постмодерний текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної, і література у цьому ланцюгу виступає, як визначає Х.Л.Борхес, тільки «першою реальністю» [2:207]. Текст – це своєрідна гра автора з оповідачем, оповідача – з читачем, читача – з автором і автора – з текстом. Розглядаючи поняття саме постмодерного тексту, слід мати на увазі, що головне в ньому не формальна структура та її особливості, а те унікальне, несистемне, маргінальне, що реалізувалося у ньому позасвідомо, інтуїтивно.

Постмодерністська творчість передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопному тощо), повноту уявлення без оцінок, прочитання тексту у культурному контексті, співтворчість читача і письменника, міфологізм мислення, поєднання історичних і позачасових категорій, діалогізм, іронію. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе у постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення і тиражування. Його художній твір ніколи не є первинним, існуючи лише як сітка алюзій на інші твори, а значить, цитат. Кількість літературних творів досягла такої кількості, що, на певному етапі складається враження, ніби все вже написано, кожен текст містить посилання на попередні тексти, тобто, є метатекстом або гіпертекстом.

Усе вищесказане і визначає основні риси постмодерного тексту, якими є цитатне мислення, інтертекстуальність, контекст, тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією (гіпертекст) [7:345].

Отже, однією з головних складових архітектоніки постмодерного тексту є цитата (прийом інтертекстуальності, який полягає у дослівному наведенні уривка з якогось тексту), а для авторів текстів характерне цитатне мислення. Американський дослідник Б.Морріссет назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою» [7]. Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Прикметою відображуваної культурної ситуації стають лапки, які то тут, то там розставляються як вказівка на небезумовність будь-яких сигніфікацій [8:440]. Цитати вилучаються авторами із власних раніше написаних творів (автоцитати). Постмодерністів, як, наприклад , М.Павича, називають «майстрами мистецтва автоцитатного комбінування»[2:219]. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Наприклад, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів. Дуже часто постмодерні тексти справляють враження таких, що багато разів переписувалися, можливо, доповнювалися, обростали дотатками.

З постмодерністським цитатним мисленням пов’язане й таке поняття як інтертекстуальність, та текстова категорія, що полягає у властивості відтворювати чуже мовлення у формі цитувань, алюзій, ремінісценцій тощо [10:317]. Це вкраплення у текст автора уривків різного обсягу й різного ступеня впізнаваності з текстів письменників іншого часу. Саме цей прийом дослідники називають одним із найважливіших для поетики постмодернізму.

Інтертекстуальність відображає феномен діалогу тексту з іншими текстами в часі; взаємодію тексту з семіотичним культурним середовищем, результатом якого є наявність у певному тексті слідів іншого (інших) текстів [4:77]. Інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат інших текстів. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т.д. – усі вони поглиблені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існувала мова. Як необхідна попередня умова будь-якого тексту, інтертекстуальність не могла зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становить собою загальне поле анонімних формул (так званих фреймів), походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок. Дуже часто такі цитати є неточними, вони ніби переказуються, або ж цитуються неіснуючі висловлювання вигаданих письменників. Так, усі оповідання Х.Л.Борхеса об’єднані тим, що спрямовані на розкриття гігантських комбінаторних можливостей нашого інтелекту, аж занадто обтяженого прочитаним; книг так багато, що писати нові просто нема можливості і сенсу, тому слід давати життя оновленим класичним творам.

Якщо інтертекстуальними були і численні модерністські романи («Майстер і Маргарита» М.Булгакова, «Доктор Фаустус» Т.Манна, «Гра в бісер» Г.Гессе) і навіть реалістичні твори (як довів Ю.Тинянов, роман Ф.Достоєвського «Село Степанчиково і його мешканці» є пародією на твори М.Гоголя) [8], то здобутком саме постмодернізму є гіпертекст . Це текст, побудований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів. Його прикладом є будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття відсилає до інших статей цього ж видання. Читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати всі статті поспіль або ж рухаючись від одного посилання до іншого. Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати на свій розсуд. 1976 року американський письменник Р.Федерман опублікував роман, що так і називається – «На ваш розсуд». Його можна читати за бажанням читача, з будь-якого місця, тасуючи непронумеровані і незброшуровані сторінки. Поняття гіпертексту пов’язане і з комп’ютерними віртуальними реальностями. Сьогоднішніми гіпертекстами є комп’ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну клавішу, переносишся у передісторію героя, натискаючи на іншу, змінюєш поганий кінець на добрий і т. д.

Науковці М.Візель, О.Ворожбитова, Е.Дайсон, Н.Семчинська, Ю.Хартунг, Е.Бредо та ін. [4:247] виокремлюють гіпертекст як особливий різновид письмових текстів. О.Ворожбитова визначає його як текст нелінійної структури (той, який можна читати як з початку, так із будь-якого фрагмента), особливу форму презентації текстової інформації, яка перетворює численні завершені тексти на єдине ціле. Мультимедійнісь, відкритість, можливість читання такого тексту у будь-якій послідовності, специфічна структура (окрема інформаційна одиниця – файл, модуль, вузол; наявність переходу до іншого тексту) – ознаки такого тексту [4:169]. Гіпертекстуальним є роман М.Павича «Хозарський словник», який навіть має підзаголовок – «Роман – лексикон у 100 000 слів», структура якого власне і відтворює структуру словника чи енциклопедичного видання. Такі тексти – інтерактивні, минуле та майбутнє у таких текстах існує у просторово-розділених відгалуженнях теперішнього.

Гіпертекст відрізняється від інтертексту (словесного твору, у якому наявні елементи чужого тексту) тим, що система посилань у ньому є частиною авторського задуму. Такі тексти створюються як сукупність окремих змістовно і хронологічно непов’язаних історій для посилення ефекту гри з читачем та самим текстом. Жанрові межі таких творів розмиті, їх важко назвати історичними, детективними, філософськими чи пригодницькими (наприклад, роман У.Еко «Маятник Фуко»). Такі тексти відтворюють інформаційний потік, у якому перебуває сучасне суспільство, і вже на його тлі розгортаються сюжетні події, в яких можливі світи переплітаються з реальністю. Дуже часто гіпертекст постмодерних творів комбінує слова з усіх категорій знань, є реальністю відомостей, яка розпадається на факти, слова, словникові статті, історичні довідки тощо. Час і простір у таких творах розгортається на основі цитат, алюзій, ремінісценцій. Тобто, елементи гіпертексту й інтертекстуальності переплітаються чи комбінуються у будь-якій послідовності.

Отже, в роботі були розглянуті і описані основні елементи архітектоніки постмодерного тексту як такі, що, порушуючи його традиційну структуру, є, водночас необхідною умовою поглиблення художнього простору і посилення сприйняття реальності в контексті саме постмодерністської естетики. Але інтертекстуальні перегуки та гіпертекст – не нарочитий прийом, а спосіб розширити межі діалогу «автор – читач». Проголошуючи тезу про вичерпність мистецтва, постмодерністи водночас відкрили для нього нові можливості, повністю змінивши парадигму відношень у системі Автор – Текст – Читач і роблячи спробу поєднати в одній текстовій структурі елементи масовості та елітарності. Такі тексти роблять читача не пасивним об’єктом авторського впливу, а потенційним співтворцем і соратником автора. З огляду на вищесказане подальша розробка теми дослідження може вважатися перспективною.

Література:

1.Галич О. Теорія літератури: [підручник] / Галич О.А., Назарець В.М., Васильєв Є.М. – К.: Либідь, 2008. – 488 с.

2.Давиденко Г.Й. Історія новітньої зарубіжної літератури.: [навч. пос.]/Давиденко Г.Й., Чайка О.М., Гричаник Н.І., Кушнєрьова М.О. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 488 с.

3.Хоружий С.С. Комментарий / Джойс Джеймс; пер. с англ. С. Хоружого // Улисс. – СПб : ООО «Изд. дом «Кристалл», 2001. – с.921.

4.Єщенко Т.А. Лінгвістичний аналіз тексту :[навч. пос.]/ Єщенко Т.А. – К.: ВЦ «Академія», 2009. – 264 с.

5.Бацевич Ф.С. Філософія мови: історія лінгвофілософських учень: [підр.]/Бацевич Ф.С. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 240 с.

6.Шахова К.О. Література Англії ХХ ст. : [ навч. пос.]/ Шахова К.О., Жлуктенко Н.Ю., Павличко С.Д. та ін. – К. : Либідь, 1993. – 400 с.

7.Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури ХХ століття. : [ навч. пос.]/Давиденко Г.Й., Стрельчук Г.М., Гричаник Н.І. – К. : Центр учбової літератури, 2009. – 488 с.

8.Шевченко Н.В. Зарубіжна література :[практ. довідник]/ Шевченко Н.В. – Харків : Весна, 2009. – 496 с.

9.Кузьменко В.І. Історія зарубіжної літератури ХХ століття. : [ навч. пос.]/ Кузьменко В.І., Гарачковська О.О., Кузьменко М.В. – К.: ВЦ «Академія», 2010.- 496 с.

10.Гром’як Р.Т. Літературознавчий словник-довідник / Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І. та ін. – К.: ВЦ «Академія», 1997. – 752 с.

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^