Наукові конференції, Научные конференции » Простір і час сучасної науки (22-24.04.2013р) » Волосюк М. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ІКОНОПИСУ НА ТЕРЕНАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Волосюк М. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ІКОНОПИСУ НА ТЕРЕНАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Категорія: Простір і час сучасної науки (22-24.04.2013р), Мистецтво

Волосюк Марія

Науковий працівник Почаївського історико-художнього музею

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ІКОНОПИСУ НА ТЕРЕНАХ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

В широкому розумінні ікона - це образ (зображення – М.В.), відображення тих чи інших сутностей реального світу (людей, тварин, рослин і т.д.). З одного боку жоден образ не може відтворити реальну сутність в усій її повноті, що дає право прихильникам іконоборства говорити про те, що люди не мають право зображати Бога і святих. З іншого боку – завданням зображення (ікони – М.В.) не є повне відтворення реальної сутності, воно використовується лише як знак (символ), як засіб, який полегшує сприйняття сущого, подібно до того, як люди для цього використовують букви і тексти. Ікону можна порівняти із зображеннями у сучасних підручниках, вони так само дозволяють краще зрозуміти навчальний матеріал. Оскільки ікона дозволяє краще пізнати єдину Істину (Бога – М.В.), то вона теж наділена деякою частинкою його святості і їй теж має віддаватись належна пошана. Такий підхід також дозволяє людям, які шанують ікони відкидати звинувачення у язичництві з боку іконоборців, так як вони прославляють Бога за допомогою ікон, а не «поклоняються іконам, забуваючи про Бога».

Головним живописцем і творцем образів (ікон) у християнстві визнається Бог, який творить живі образи (прояви сущого – М.В.), які жодна людина не здатна повністю відтворити – небо і землю, сонце, місяць і зірки, гори і долини, моря і річки, рослин і тварин і нарешті людину, яка створена за його образом і подобою, тобто має певні здібності (напр. здатність мислити і творити), які дозволяють їй стати набагато ближче до Бога у порівнянні з іншими його творіннями. Таким чином кожна людина з цієї точки зору – це живий прояв (образ – М.В.) Бога, один з безкінечної кількості його проявів [Див. 2].

З прийняттям Князем Володимиром християнства східного (візантійського – М.В.) обряду, іконопис проник на терени Київської Русі, де широко поширився та отримав друге дихання. Серед відомих талановитих іконописців на Русі можна відзначити Андрія Рублева, Феофана, Діонісія. Хоча багато хороших іконописців (як на Русі, так і у Візантії – М.В.) залишились невідомими історії, зате відомі їхні творіння – чисельні прекрасні ікони, які прикрашають не одну церкву, не один музей, та не один дім.

Київська Русь-Україна запозичила як техніку, так і стиль, та й навіть самих іконографів-мозаїцистів з Царгороду або з підлеглих йому шкіл іконографії. Зберігаючи традицію візантійської іконографії, Русь-Україна все ж таки незабаром виробила свій стиль, свою версію загально домінуючої візантійської традиції. Тут переважає дещо лагідніша інтерпретація лиць, світліший, легкий колорит та майстерне накладання золота на тло ікон, ареоли та прикраси риз, особливо Ісуса Христа та Богородиці. Ця техніка називається «асист», коли делікатні прошарки золота накладаються на ризи.

Велику увагу тут звертали на поступове накладання прозорих шарів кольорів та їх делікатне злиття – техніка «плаву». При цьому не відкидалися рішучі лінії традиційних композицій. Найславніший іконограф доби Київської Русі-України – Алімпій, монах Києво-Печерської Лаври, який творив наприкінці XI – на початку XII ст. Літописець Нестор подає, що він вчився у греків, а відтак став самостійним та оригінальним іконографом. Йому приписують авторство розпису найбільшої частини Собору Успення Богородиці в Печерській Лаврі. Київська школа виховала ще багато інших, анонімних, іконографів, які створили численні шедеври в самому Києві та інших осередках Київської Русі. Іконописці з усієї Київської держави навчалися й «стажувалися» у столиці, а також запрошували майстрів до себе.

Деякі характерні для Київської школи іконографічні техніки, як, наприклад, сплав та «асист», Теофан Грек та Андрій Рубльов підняли до вершинного рівня. Вони зуміли витворити нову гармонію кольорів та передати з її допомогою почуття миру й радості. Інші відомі центри розвинулися згодом і ввели дещо нове в традиційну іконографію. Тут можна згадати такі школи: Московську, Ярославську, Псковську, Тверську та інші.

Вертаючись до іконографії Русі-України, треба сказати, що від XIII до середини XVII ст. ініціативу перебрали Галичина й Волинь. Це сталося внаслідок історичного лихоліття: татаро-монгольських нападів на східну й центральну Україну. Церковне життя потерпало від численних ударів орд, отже, й іконографія на великій території України або перестала існувати, або була дуже обмежена.

Західна Україна прийняла традиції від Київської школи й розвинула їх. Згодом у галицькій іконі з'явилися своєрідні особливості. Завдяки великому числу екземплярів, які збереглися до наших часів, та їх високій якості, галицька ікона займає ключове місце в українській іконографії.

Іконографія Закарпаття, Словаччини та Лемківщини – це дуже цікаве церковно-історичне явище, яке розвинулося головно в XV – XVII ст. У той час меценати спонсорували ренесансові течію і давали гроші на оздоблення великих церков. Натомість менші церкви, які не могли спромогтися на дорогих майстрів, наймали галицьких мандрівних іконописців. Головним центром у той час був Перемишль.

Ця течія витворила свій наївний, оригінальний стиль – щирий, безпосередній, свіжий. Іконографія була дуже поширена, і сьогодні вважається високим проявом оригінальної інтерпретації східно-візантійської традиції. У центральній Україні в ХVІІ – ХVІII ст. в українську іконографію ввійшло впливове по всій Європі бароко. Найсильніший поштовх для розвитку це «козацьке бароко» отримало за Івана Мазепи. Реалістичний стиль цієї течії увійшов так сильно, що візантійська іконографія була до великої міри замінена натуралізмом західного стилю. Подібні тенденції з'явилися, зрештою, у всій Східній Європі. В різних країнах східного обряду були не тільки прояви західного релігійного натуралізму – прийшло його повне панування. Греція, Україна, Румунія, Болгарія, Росія й інші сприйняли цей культурний вплив і піддалися йому[Див. 4].

За цим періодом слідували й інші мистецькі хвилі, які впливали на іконографію. Деякі з них можуть нам сьогодні здаватися дивними, але слід пам'ятати, що духовне й культурне життя того часу диктувало ці зміни. Як би не було, історію ми не можемо змінити. Мусимо визнавати те, що було, подобається нам воно, чи ні.

Іконографія в Україні, як і в інших східноєвропейських країнах, сьогодні відновлюється. Ведуться історичні дослідження в цій галузі. Існує сильна тенденція до відновлення корінних традиції Київської Русі-України, і це відноситься не тільки до іконографії, але й до християнської духовності взагалі. Слід ще коротко зупинитися над різницею між східним і західним мистецтвом. Десь до ХІ – ХІІ ст. східне і західне мистецтво мали багато спільного. Однак згодом на Заході витворилася цілком відмінна концепція завдання релігійного мистецтва. Цей процес був започаткований ще в IX ст., за часів Карла Великого. Західна думка зосередилася на двох аспектах церковного мистецтва. Згідно із західним богослов'ям, воно має, по-перше, служити повчанням для вірних, особливо неграмотних, а по-друге, показати природну людину, яка прагне Бога.

Східна думка повністю поділяє першу засаду, хоч не наголошує на цьому так сильно, як Захід. Щодо другої, то східне богослов'я дотримується цілком іншої засади. На Сході святих зображають не як природну людину, а, наскільки це можливо земними засобами, – людину переображену, таку, якою вона є в Божій присутності. Для об’єктивного порівняння найкраще, мабуть, звернутись до думки відомого західного дослідника іконографії та церковного мистецтва Еґона Сендлера: «Західне релігійне мистецтво, безперечно, посідає догматичний зміст і є вкоріненим у Святому Письмі та Переданні. Однак у своїх формах і техніках воно великою мірою залежить від мистецтва тої чи іншої доби. Натомість східне мистецтво вимагає, щоб митець у своїй інтерпретації якоїсь теми стисло придержувався богословського змісту Передання. Це Передання є і точне, й багате. З цієї причини форми, які створило візантійське мистецтво, завжди мотивовані місією віри – більшою мірою, ніж ті, що створені західною традицією»[Див. 9].

Отже, західне релігійне мистецтво часто йде в ногу з течією даної доби. До деякої міри це робить його цікавим та сучасним. Однак, коли часи міняються, тоді модерне стає вже не модерне, і треба знову його переробляти. Східна іконографія має завдання свідчити незмінній правді Христовій. Як Святе Письмо є незмінне, але завжди свіже й актуальне, так само й іконографія. Є різні переклади Святого Письма, але суть – та сама. Подібно з іконографією: створюються різні версії та стилі, але суть одна й та сама. Бо ж іконографія – це віра в кольорах.

Підсумовуючи вищезазначений матеріал, варто зазначити на константне усвідомлення, що ікона, по-перше, — це не тільки мистецтво і не стільки мистецтво. У неї безліч інших функцій, крім художньо-естетичної. Порівняння ікони з авангардом помітно збіднює її зміст і призначення. По-друге, ікона сакральна, тобто містить у собі таємницю створення Богообразу і святих. Вона бере участь у молитві як посередник. Ікона належить, насамперед, Церкві, а її головним призначенням є богослужбова (літургічна – М.В.) функція. Тому місцем перебування ікони є не музеї і приватні колекції, як у випадку з творами авангардного мистецтва, а храм, що і є її щирим «будинком». По-третє, ікона строго підлегла канону, тобто визначеним законам і правилам, по яких вона була створена і котрі колективно (соборно) були встановлені Церквою на Всесвітніх Соборах (нагадаємо, що найважливішими для іконописців є II і VII). По-четверте, ікона містить у собі не просто деякий зміст, деяку духовність, але передає за допомогою особливої мови зміст Св. Писання.

Література:

1. Бычков В. В. Малая история византийской эстетики. «Путь к истине», Киев, 1991. – 216 с.

2. Жолтовський П. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. – Київ, 1978. – 317 с.

3. Лєпахін В. Ікона та іконічність. Львів, Монастир Монахів Студитського уставу, видавничий відділ «Свічадо», 2001. – 117 с.

4. Сирцова О. Апокрифічна апокаліптика. Філософська екзегеза і текстологія. Видавничий дім «KM Academia», Київ, 2000. – 167 с.

5. Словник українського сакрального мистецтва. (Колектив авторів). За наук. ред. чл.-кор. АМУ Михайла Станкевича. – Львів, 2006. – 348 с.

6. Belting, Hans. Likeness and Presence: A History of the Image before the Era of Art. Chicago, 1994. – 147 p.

7. Bolvig, Axel, and Phillip Lindley. History and Images: Towards a New Iconology. – Turnhout, Belgium, 2003. – 236 p.

8. Burke, Peter. Eyewitnessing: The Uses of Images as Historical Evidence. – Ithaca, N.Y., 2001. – 327 p.

9. Bynum, Caroline Walker. The Resurrection of the Body in Western Christianity, 200-1336. – New York, 1995. – 426 p.

10. Comack, Robin. Painting the Soul: Icons, Death Masks, and Shrouds. – London, 1997. – 219 p.

 

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^