Наукові конференції, Научные конференции » Наука і життя: сучасні тенденції (29-31.05.2014) » кандидат політичних наук, Дем’яненко В. М. ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОНЦЕПТ «ДРУЖБИ НАРОДІВ» ЯК ЗАСІБ УНІФІКАЦІЇ РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

кандидат політичних наук, Дем’яненко В. М. ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОНЦЕПТ «ДРУЖБИ НАРОДІВ» ЯК ЗАСІБ УНІФІКАЦІЇ РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Категорія: Наука і життя: сучасні тенденції (29-31.05.2014), Політологія

УДК: 327.3

 

ІДЕОЛОГІЧНИЙ КОНЦЕПТ «ДРУЖБИ НАРОДІВ» ЯК ЗАСІБ УНІФІКАЦІЇ РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

кандидат політичних наук, доцент Дем’яненко В. М.

Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, Україна, м. Переяслав-Хмельницький

 

Досліджується один із аспектів національної політики радянської держави, спрямованої на формування нової суспільної спільноти – радянського народу, а саме, ідеологічний концепт «дружби народів». Зроблено висновок про певні успіхи на шляху уніфікації радянського суспільства, які, зрештою, не змогли зупинити закономірних процесів формування національної свідомості й запобігти розпаду радянської імперії.

Ключові слова: національна політика, радянська держава, суспільство, «дружба народів», інтернаціоналізація, русифікація, уніфікація.

 

Демьяненко В. Н. ИДЕОЛОГИЧЕСКИЙ КОНЦЕПТ «ДРУЖБЫ НАРОДОВ» КАК СРЕДСТВО УНИФИКАЦИИ СОВЕТСКОГО ОБЩЕСТВА / Переяслав-Хмельницкий государственный педагогический университет имени Григория Сковороды, Украина, г. Переяслав-Хмельницкий.

Исследуется один из аспектов национальной политики советского государства, нацеленой на формирование новой общности – советского народа, в частности, идеологический постулат «дружбы народов». Делается вывод о некоторых успехах в деле унификации советского общества, которые всё же не смогли остановить закономерные процессы формирования национального сознания и предотвратить распад советской империи.

Ключевые слова: национальная политика, советское государство, общество, «дружба народов», интернационализация, русификация, унификация.

Vira Demyanenko IDEOLOGICAL CONCEPT OF «FRIENDSHIP OF PEOPLES» AS A MEANS OF UNIFICATION OF SOVIET SOCIETY / Pereyaslav-Khmelnitsky State Pedagogical University named after Hryhoriy Skovoroda, Ukraine, Pereyaslav-Khmelnitsky.

The aspect of the Soviet state national policy of the creation of a new community - the Soviet people, in particular, ideological postulate «friendship of peoples» is explored. The conclusion of some progress in the unification of Soviet society, which ultimately could not stop the natural process of national consciousness and prevent the collapse of the Soviet empire is made.

Key words: national policy, the Soviet state, «friendship of peoples», internationalization, russification, standardization, society.

 

Вступ. Сьогодні, в умовах фактичної неоголошеної війни кремлівського керівництва проти України, напевне найбільш болісно відбувається переосмислення українсько-російських відносин на рівні масової свідомості вітчизняного суспільства. Попри складну історію стосунків українського й російського народів, українці, у переважній більшості, сприймали росіян своїми найближчими сусідами, братами, друзями, але ніяк не ворогами, які можуть завдати удару з тилу. Тому, в цій складній ситуації українське суспільство шокувала не стільки політика офіційної Москви (від неї можна було очікувати будь-що), скільки настрої і налаштування громадян Росії, які з таким ентузіазмом, гідним «кращих» традицій радянських часів, підтримали цю політику. В українців, з їхньою толерантністю, терпимістю, миролюбністю, перебіг останніх подій викликав тяжку психологічну травму – доводиться відмовлятися від уже звичної, дещо наївної, матриці світосприйняття (коли вважаєш, що до тебе інші ставляться так, як ти до них). Проте, у цьому є і позитивний результат: переважна більшість громадян України, зрештою, осмислила свою державну ідентифікацію; українське суспільство виглядає консолідованим навколо єдиної національної ідеї – збереження суверенної держави, і хочеться вірити, відчуло власну відповідальність за все, що в ній діється, тобто прощається з радянськістю («совком») уже реально, а не лише формально, як у 1991 р.

Саме осмисленням багатьох процесів сучасного українського державотворення актуалізується тема нашого дослідження. Завданнями статті є аналіз особливостей радянської національної політики з точки зору ідеології «дружби народів» як одного з засобів уніфікації радянського суспільства й створення «нової суспільної спільноти» – радянського народу, з’ясування успішності її практичного упровадження.

Радянська національна політика була амбівалентною і внутрішньо суперечливою, а тому, зрештою, приреченою на невдачу. З одного боку, існувала офіційна доктрина дружби народів СРСР, що, звичайно, не було фікцією і значно сприяло мирному співіснуванню цих народів протягом кількох десятиліть. З іншого боку, радянська влада (на відміну від Російської імперії) власними руками створила (принаймні, за формою) державно-територіальні утворення (союзні республіки) за національним принципом (хай і не завжди з коректними кордонами) і вирощувала серед малих народів етнічний націоналізм (автономії). Сутність цього парадоксу полягає в тому, що керівництво СРСР спробувало розвивати відразу дві протилежні тенденції – інтеграцію суспільства в громадянську націю («єдиний радянський народ») і саморозвиток малих етносів.

У реалізації першої тенденції радянська влада домоглася значних результатів. Дружба народів в СРСР не була фікцією, радянська влада створила такий феномен, як «нова спільність». Після розпаду СРСР ця спільність демонструє себе не тільки в зв’язаних економіках і міцних кордонах, але й у потужних культурних цінностях, професійних, людських зв’язках. Навіть сьогодні (соціологічні опитування, проведені на початку травня 2014 р.) 33 % українців жалкують за розпадом СРСР у 1991 р.; серед жителів Донбасу таких 60 % [9].

СРСР було проголошено 30 грудня 1922 р. у результаті підписання договору між РСФРР, УСРР, БСРР і Закавказькою Федерацією, до якої входили Азербайджан, Вірменія й Грузія. У Декларації про утворення СРСР зазначалися основні причини, які спонукали республіки до об’єднання: неможливість подолання післявоєнної розрухи, відновлення народного господарства; необхідність протистояти загрозі ззовні; інтернаціональна сутність нової влади, як умова міжнаціонального об’єднання трудящих. Запевнялося, що утворення СРСР базується на вільному, суверенному волевиявленні народів, на принципах добровільності й рівноправ’я. За кожною республікою закріплювалося право вільного виходу з Союзу й водночас відмічалося, що доступ до нього відкритий усім соціалістичним радянським республікам, як уже існуючим, так і тим, що виникнуть у майбутньому. Перша Конституція СРСР була прийнята 31 січня 1924 р. У 1936 р. СРСР об’єднував 11 союзних республік. 5 грудня 1936 р. була прийнята Конституція СРСР, яка законодавчо закріпила перемогу соціалізму в країні. А в 1977 р. в СРСР, який на той час включав 15 союзних республік, була прийнята Конституція «розвинутого соціалістичного суспільства». Вона проголошувала створення в країні «нової історичної спільноти – радянського народу».

У Радянській державі ідеологія була опорою й головним рушієм режиму, його визначальним стрижнем. Радянська наука повинна була на основі «фактичного» матеріалу, створити науковий фундамент, незаперечне обґрунтування для цієї ідеології. Радянські філософи, соціологи, історики давали характеристику процесу формування й розвитку нової історичної спільноти в СРСР, її політичних, соціально-економічних і культурно-ідеологічних основ.

Як стверджувала комуністична пропаганда, становленню нової історичної спільноти людей сприяли такі чинники: перемога Жовтневої революції; створення соціально-економічних основ нової історичної спільноти; мовна політика, загальнорадянські риси в культурах народів СРСР; складання міжнаціональної спільноти народів СРСР. Радянськими ідеологами декларувалося, що, по-перше, радянський народ – це соціально-класова спільність, по-друге – це спільність міжнаціональна, яка ґрунтується на братерській дружбі радянських народів; по-третє – спільність, яка об’єднана марксистсько-ленінською ідеологією навколо комуністичної партії тощо [7, с. 3-7].

Одним із базових принципів радянського суспільства був інтернаціоналізм. Він виражався в ідеї братерства й дружби соціалістичних народів, що була спрямована на зміцнення й закріплення союзу різних етнічних груп в рамках одного співтовариства – «радянського народу». Для увічнення цієї ідеї назва «дружба народів» закріплювалася за різними культурними об’єктами, у тому числі парками, вулицями, проспектами, споруджувалися монументи, архітектурно-скульптурні комплекси тощо.

Символом щасливої «сім’ї братніх народів» став грандіозний фонтан «Дружба народів», споруджений у Москві на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства в 1954 р. У 1961 р. у Переяславі-Хмельницькому (до речі, додаток «Хмельницький» місто одержало після визволення від нацистської окупації восени 1943 р. на честь гетьмана Б. Хмельницького, який у 1654 р. саме тут уклав угоду з Московією, т. з. Переяславська рада) було відкрито монумент на честь 300-ліття возз’єднання України з Росією. На високому гранітному постаменті на центральній площі міста підіймаються дві жіночі фігури в національному одязі – українка й росіянка; на постаменті викарбувано: «Навіки разом, навіки з російським народом». Пози скульптур відображають одну з головних радянських ідеологем – «старша сестра» росіянка великодушним рухом руки вказує правильний шлях «молодшій сестрі» українці.

У 1972 р. у Києві в урочищі Вир на Трухановому острові був закладений парк Дружби народів, який став частиною Дніпровського парку. У центрі композиційного рішення парку – пагорб Дружби народів висотою 20 метрів з Меморіалом Дружби і гербами союзних республік. Підходи до нього були оформлені у вигляді 15 пелюсток, які були озеленені й декоративно оформлені індивідуально для кожної республіки. Парки Дружби народів є у Луганську, Вінниці, Полтаві інших містах України. Окрім того, у багатьох населених пунктах є вулиці і бульвари (м. Київ) Дружби народів.

На території Піонерського парку (сьогодні – Хрещатий парк) у 1982 р. споруджено монумент Возз’єднання України з Росією, відкриття якого присвятили 60-річчю СРСР. Пам’ятник побудований у вигляді великої стальної арки, під якою розміщені бронзові скульптури робітників – росіянина й українця, які тримають Орден дружби народів. Ця композиція за задумом її авторів повинна була символізувати братерство слов’янських народів. Її називають «Арка Дружби народів». Сьогодні влада м. Києва розглядає питання її демонтажу, оскільки арка є, а реальна дружба, як виявилося, відсутня.

В ознаменування 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік заснований орден Дружби народів для нагородження «за великі заслуги в зміцнення дружби і братерського співробітництва соціалістичних націй і народностей, за значний внесок в економічний, соціально-політичний і культурний розвиток Союзу РСР і союзних республік» [5].

Комуністична ідеологія запозичила багато канонів, образів і ритуалів релігії, яку вона заперечувала. Її головним догматом була можливість створення досконалого суспільства, у якому не буде ні експлуатації, ні війн, ні несправедливості, зникнуть пристрасті, запанує доброчинність. Комуністична партія виступала керівником цього утопічного проекту побудови комунізму. Вона мала усю повноту політичної, економічної та ідеологічної влади в країні. Військові паради, масові демонстрації громадян, спортивні свята й комуністичні суботники, політичні мітинги і партійні збори були частинами тоталітарного механізму, що підпорядкував собі суспільство, змусивши його мислити, діяти і відчувати себе єдиним організмом. На досягнення цієї мети спрямовувалися освіта, література, мистецтво.

Тоталітарна пропаганда працювала ефективно. Ентузіазм значної частини суспільства не був штучним. Ілюзія щасливого майбутнього з успіхом приховувала насильство, страх і безправ’я, нав’язані країні. Офіційна ідеологія презентувала Радянський Союз як центр усього світу, рушієм оновлення усієї людської історії. У вихованні «нової людини» велику роль відігравала фактично повна ізоляція від реального життя решти світу, усі відомості про нього радянські люди одержували лише із радянських засобів масової інформації. У Радянську країну могли приїжджати тільки друзі, лояльно налаштовані до існуючого режиму. Серед них були письменники Г. Уелс, Р. Роллан, Л. Фейхтвангер, художники П. Пікассо, співаки П. Робсон, Д. Рід. Мистецтво більшовицької маніпуляції народом полягало в тому, що в «простої радянської людини» викликала невдоволення несправедливість до людей усюди, тільки у власній країні вона її не помічала. «Радянська людина» готова була захищати негрів Америки, шахтарів Англії, республіканців Іспанії. Називалося це інтернаціоналізмом. Виховання нового покоління в дусі інтернаціоналізму було важливим завданням, яке ставилося перед соціалістичною пропагандою.

Ідеї інтернаціоналізму, дружби і взаємодопомоги між «братніми народами», які, принаймні, формально приймали соціалістичну ідеологію, втілювалися у плакатах і лозунгах, з якими крокували колони демонстрантів, у піснях і кінофільмах. Ідеями інтернаціоналізму були просякнуті різні молодіжні й студентські фестивалі, зокрема, Всесвітній фестиваль молоді і студентів 1957 р., Олімпійські ігри 1980 р.

Радянська країна повинна була демонструвати світу «інтернаціоналізм у дії» – вільне, щасливе життя всіх націй і народностей, об’єднаних єдиним кордоном Союзу Радянських Соціалістичних Республік, загальна протяжність якого становила більше 60 тис. кілометрів. Однак принцип дружби народів на практиці доповнювався іншим, який не декларувався офіційно, але відігравав важливу роль, успадкованим від Російської імперії уявленням, що панівною нацією в СРСР є росіяни, що російська культура й російська мова – важливі політичні фактори, які забезпечують єдність Союзу. Це уявлення виражала формула, що російський народ – старший брат у сім’ї народів СРСР. Щодо українців, то після революції 1917-1920 рр., коли вони заявили про себе як нація, кремлівські правителі відмовилися від тези царського уряду про «єдність руського народу» (великороси і малороси розглядалися лише як племенні різновиди однієї нації) і почали відстоювати тезу про «віковічну дружбу братських народів». В. Ленін писав: «При єдності дій пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути і мови» [2]. У «Тезах до 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654-1954 гг.)», схвалених ЦК КПРС підкреслювалося, що «визволення України з-під гніту шляхетської Польщі й усунення загрози поглинення її султанською Туреччиною було для українського народу історичною необхідністю, корінним питанням його національного існування» [1].

Незважаючи на те, що правляча партійна й державна еліта (номенклатура) формувалася з представників різних народів, вона в своїй більшості розглядала російський народ таким, що займає особливе становище в країні. Звичним вважалося становище, коли першим секретарем ЦК компартії союзної республіки був представник «титульної» нації, а другим – росіянин (зрідка – українець) [8].

Національна політика радянського керівництва не була примітивно одномірною. На основі принципу дружби народів підтримувався розвиток націй і національних культур. Деякі республіки СРСР були слаборозвинуті в економічному й культурному плані. Тому в їх економіку й культуру спрямовувалися значні засоби, зокрема, й для того, щоб сприяти розвитку робітничого класу, який КПРС вважала своєю опорою. Для вирівнювання темпів економічного розвитку республік – основи суспільної інтеграції, керівництво держави перенаправляло кошти з розвинутіших республік у менш розвинуті. Проте, суттєвих результатів тут не було досягнуто. Так, якщо національний дохід на душу населення у Білоруській РСР (яка спрямовувала на розвиток інших республік 8 % свого продукту) зріс у 1976-1986 рр. на 45 %, то в Казахстані (який одержував 11 % національного доходу з інших республік) це зростання становило лише 7 % [11, с. 160]. До того ж часто насаджуваний центром розвиток нових виробництв викликав неоднозначну реакцію місцевих жителів. З одного боку, він сприяв модернізації економіки, будівництву й розвитку міст, поширенню освіти, з іншого – часто проводився без урахування місцевих умов і зумовлював руйнування місцевих культурних традицій і забруднення довкілля (наприклад, будівництво ЧАЕС в ареалі самобутньої культури українців-поліщуків і місці активного водозбору Десни і Дніпра).

Союзний уряд заохочував і навіть спеціально організовував переселення в союзні та автономні республіки росіян – управлінців, військових, робітників, спеціалістів, що було необхідно для створення нових виробництв, але, водночас, вирішувалося завдання здійснення контролю над населеними іншими народами територіями. Так у найбільш «неблагонадійних» радянських республіках – Латвійській РСР і Естонській РСР – унаслідок цілеспрямованої урядової політики російськомовних на момент розпаду Союзу було 35-40 %, в Литовській РСР – близько 20 % [4, с. 236]. У Латвії й сьогодні чверть населення складають етнічні росіяни і 40 % – російськомовні. Опитування, проведені навесні 2014 р., показали, що серед нелатишів 66 % опитуваних підтримували російську окупацію території України [6]. В Естонії на сьогодні російське населення становить 25 % [12]. Така ситуація є, у певній мірі, свідченням достатньої успішності національної політики СРСР. Однак, російськомовне населення, насамперед, через культивовану державною ідеологією зверхність у ставленні до «аборигенів», слабо інтегрувалося з місцевими мешканцями. Це спричинило, навіть в умовах СРСР існування етнонаціонального конфлікту, який яскраво проявив себе у період перебудови і становлення суверенних держав Балтії. Він не вичерпаний і сьогодні. Саме тому політика В. Путіна щодо України і загальна риторика Кремля про необхідність захисту росіян на будь-яких територіях колишнього СРСР викликає особливе занепокоєння в урядів країн Балтії.

З поглибленням кризи радянської системи поступово наростали тенденції до національної дезінтеграції, послаблення міграції росіян до національних республік (давалася взнаки демографічна ситуація, активне освоєння газових родовищ в Сибіру) змушувало радянське керівництво активніше застосовувати традиційну для Російської імперії політику русифікації. У республіках насаджувалася російська мова й культура. Це стало особливо характерним у 1980-х рр. Закривалися національні школи, звужувався простір використання національних мов. Урядова русифікаторська політика призвела до того, що наприкінці 1980-х рр. у м. Едмонтон (Канада) українських шкіл було більше, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропетровську й Харкові разом узятих. 700 тис. українців Криму не мали жодної української школи.

Стало звичайним явищем звільнення учнів від вивчення української мови. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обґрунтовували своє прохання «слабким здоров’ям дітей» чи просто «небажанням вивчати українську мову». Виростали покоління, які не знали мови своїх батьків і дідів. Ще рішучіше витіснялася національна мова з вищих навчальних закладів, театрів, господарських, партійних і радянських установ. Більшість газет виходила російською мовою, а частина – у дубльованому варіанті. Одночасно зменшувалася кількість видань українською мовою, у тому числі й для дітей. Якщо, наприклад, у 1960 р. українською мовою в УРСР видавалося 49 % книг, то в 1990 р. – лише 20 %. Українська мова, духовність українського народу опинилися на межі зникнення. Значної шкоди збереженню національної свідомості й історичної пам’яті народу завдавало перейменування населених пунктів, експансія російських або зросійщених власних імен і назв установ, підприємств, навчальних закладів та ін. (міста Дніпропетровськ, Кіровоград, Первомайськ, завод «Ленінська кузня», численні «Московські» – майдани, сквери, вулиці, провулки й ін.) [10]. В інших республіках ситуація була аналогічною. Така політика викликала роздратування не тільки представників національної, насамперед, культурної еліти, але і загалом усіх жителів національних республік.

Однак існуючий режим певною мірою підтримував і розвиток національних культур. Ці культури вважалися соціалістичними за змістом, а національними лише за формою. У СРСР заохочувалися деякі національні свята (наприклад, вихід вівчарів на полонину), традиційні промисли і ремесла, створення етнографічних і краєзнавчих музеїв (у Переяславі-Хмельницькому в 1960-х рр. створений Музей народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини; чи не у кожному районному центрі Української РСР були створені краєзнавчі музеї), видання книг місцевих авторів, у тому числі й на краєзнавчу тематику, у яких, насамперед, підкреслювалися досягнення краю у радянський період під керівництвом комуністичної партії.

Проте підтримка національної культури здійснювалася у вузьких рамках – усі культурні ініціативи, які могли загрожувати політичній лояльності республік до союзного центру, оголошувалися буржуазним націоналізмом і жорстко присікалися. Наприклад, уперто замовчувалося чи негативно оцінювалося багато історичних подій, пов’язаних із боротьбою народів проти царського самодержавства і тим більше радянського режиму. Будь-хто, хто лише згадував про етнічну чи релігійну дискримінацію, піддавався переслідуванню аж до тюремного ув’язнення за «націоналістичну пропаганду», «наклеп на радянський лад» і «антирадянську діяльність». Потреби імперської політики руйнували і російську культуру, позбавляючи її регіональних особливостей, перетворюючи в однорідну, безлику, максимально космополітичну радянську культуру. При цьому етнічна (національна) приналежність конкретного громадянина була важливим фактором його суспільного становища, впливала на його життя й кар’єру. У радянському паспорті була «п’ята графа», у якій вказувалася національність. Ця ж графа була в усіх анкетах, які радянська людина повинна була заповнювати. Незважаючи на всі заяви про «дружбу народів», п’ята графа нерідко ставала перепоною при вступі до вузу чи прийомі на роботу. Діти з єврейських, німецьких, сімей кримських татар, так само як і тих, хто приїхав із Кавказу, були не дуже бажані на гуманітарних («ідеологічних») факультетах вузів і деяких, здебільшого оборонного спрямування, підприємствах. У радянському фольклорі був навіть вираз «інвалід п’ятої графи».

Важливими залишалися проблеми, що дісталися у спадок від сталінських часів. Кордони між республіками і областями тоді були проведені в багатьох випадках довільно, що створювало підґрунтя для майбутніх конфліктів (наприклад, Нагірний Карабах). Але особливо тяжкими були наслідки примусових переселень (депортацій) цілих народів, репресованих сталінським режимом. Щоправда, більшість із них у 1950-х рр. були реабілітовані, але не всі вони змогли повернутися на рідну землю, заселену вже іншими народами (наприклад, кримські татари, турки-месхетинці, поволзькі німці тощо).

Ці суперечності, безумовно, не тільки розвінчували ідею про радянський народ як нову історичну спільноту, а й спричинили етнонаціональні конфлікти, які вийшли на поверхню при перших же ознаках ослаблення центральної влади у роки перебудови. Для багатьох громадян СРСР неросійського походження радянська влада асоціювалася, насамперед, з політикою примусової русифікації і національного гноблення. Тому боротьба проти радянської системи часто набувала форми рухів, які поширювалися під національно-визвольними лозунгами.

У цілому, національну політику радянського керівництва не можна вважати цілком провальною. Зближення рівня розвитку багатьох народів, що входили до складу СРСР, їх взаємне ознайомлення з культурою й традиціями один одного були досить реальними результатами розвитку країни у 1980-і рр., при тому, що знайомство з російською культурою в інших республіках було ґрунтовнішим, ніж знайомство з їх культурою в РСФРР. Російська мова, якою послуговувалася більшість громадян СРСР, стала мовою міжнаціонального спілкування не лише на законодавчому рівні, а й у реальній дійсності. У багатьох радянських людей почуття радянського патріотизму було не меншим, ніж почуття місцевого (національного) патріотизму. Вони не бачили між цими почуттями суперечності, готові були інтегруватися в цю нову націю – «радянський народ» і безболісно розчинитися в ній. Лише для незначної частини громадян, які дотримувалися націоналістичних переконань і декількох областей, де вони мали значний вплив на громадську думку (наприклад, у Західній Україні) – це була трагедія, втрата національного мікроклімату, яка викликала психологічний дискомфорт і асоціювалася з усіма проблемами – від екологічних до соціальних (адже в умовах радянської системи всі біди виходили з Москви – столиці не лише СРСР, а і РСФРР).

Висновок. Населення СРСР характеризувалося етнічною й релігійною багатоманітністю. Народи країни відрізнялися один від одного господарським укладом, культурними і релігійними традиціями. Більшовики прийшли до влади і утримали її насамперед і тому, що запропонували лозунг про «право націй на самовизначення» – нову формулу взаємовідносин між етнічними і релігійними меншинами і державою. Згідно з цією формулою створювалися національно-територіальні утворення, згодом закріплені в Конституціях СРСР і союзних республік. Це декларувало захист інтересів меншин, задовольняло інтереси національних (за походженням) і соціальних еліт, забезпечуючи їм участь у державній владі. Проте, усі намагання влади через проведення політики інтернаціоналізації, русифікації, економічного й культурного вирівнювання створити нову соціальну спільноту – радянський народ – не дали бажаного результату. Із послабленням влади центру в роки перебудови відцентрові тенденції вилилися в національно-визвольні рухи і привели до створення національних держав на теренах колишньої радянської імперії, а «дружба народів» як інтегруючий засіб виявилася, зрештою, фікцією.

 

Література:

1. Греков И. Воссоединение Украины с Россией в 1654. – М. : Госполитиздат, 1954 [Электронный ресурс]. / И. Греков, В. Королюк, И. Миллер. – Режим доступа : http://www.historic.ru/.

2. Ленин В. И. Критические заметки по национальному вопросу [Электронный ресурс]. / В. И. Ленин. – Режим доступа : http://www.transformations.russian-literature.com/.

3. Лурье С. В. «Дружба народов» в СССР : национальный проэкт или пример спонтанной межэтнической самоорганизации? / С. В. Лурье // Общественные науки и современность. – 2011. – № 4. – С. 145-156.

4. Маринченко А. В. Геополитика. Учеб. пособие. – М. : ИНФРА-М, 2009. – 429 с.

5. Орден Дружби народів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.znaimo.com.ua/.

6. Ріслаккі Юкка. «Російська пропаганда посилилася, коли наші країни подали заявку до НАТО». [Електронний ресурс]. / Юкка Ріслаккі. – Режим доступу : http://www.telekritika.ua/.

7. Советский народ – новая историческая общность людей : становление и развитие // Сб-к научных трудов. Изд. Академии наук СССР и Института истории СССР. / Отв. ред. М. П. Ким, В. П. Шерстобитов. – М. : Наука, 1975. – 520 с.

8. «Твоя История». [Электронный ресурс]. – Режим доступа : http://www.history4you.ru/.

9. Третина українців жалкує за СРСР. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.istpravda.com.ua/.

10. УРСР періоду застою (1965-1985 рр.) : життєвий рівень населення та розвиток культури. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.ru.osvita.ua/.

11. ХХ век. Краткая историческая энциклопедия. Т. 1. – М. : Наука, 2001. – 478 с.

12. Як американцям пояснювали реакцію пострадянських республік на вторгнення Росії в Україну. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.espreso.tv/article/.

 

References:

1. Grekov Y`. Vossoedy`neny`e Ukray`ny s Rossy`ej v 1654. – M. : Gospoly`ty`zdat, 1954 [Эlektronnыj resurs]. / Y`. Grekov, V. Korolyuk, Y`. My`ller. – Rezhy`m dostupa: http://www.historic.ru/.

2. Leny`n V. Y`. Kry`ty`chesky`e zametky` po nacy`onal`nomu voprosu [Эlektronnыj resurs]. / V. Y`. Leny`n. – Rezhy`m dostupa : http://www.transformations.russian-literature.com/.

3. Lur`e S. V. «Druzhba narodov» v SSSR : nacy`onal`nыj proэkt y`ly` pry`mer spontannoj mezhetny`cheskoj samoorgany`zacy`y`? / S. V. Lur`e // Obshhestvennыe nauky` y` sovremennost`. – 2011. – № 4. – S. 145-156.

4. Mary`nchenko A. V. Geopoly`ty`ka. Ucheb. posoby`e. – M. : Y`NFRA-M, 2009. – 429 s.

5. Orden Druzhby` narodiv. [Elektronny`j resurs]. – Rezhy`m dostupu : http://www.znaimo.com.ua/.

6. Rislakki Yukka. «Rosijs`ka propaganda posy`ly`lasya, koly` nashi krayiny` podaly` zayavku do NATO». [Elektronny`j resurs]. / Yukka Rislakki. – Rezhy`m dostupu : http://www.telekritika.ua/.

7. Sovetsky`j narod – novaya y`story`cheskaya obshhnost` lyudej : stanovleny`e y` razvy`ty`e // Sb-k nauchnыx trudov. Y`zd. Akademy`y` nauk SSSR y` Y`nsty`tuta y`story`y` SSSR. / Otv. red. M. P. Ky`m, V. P. Sherstoby`tov. – M. : Nauka, 1975. – 520 s.

8. «Tvoya Y`story`ya». [Эlektronnыj resurs]. – Rezhy`m dostupa : http://www.history4you.ru/.

9. Trety`na ukrayinciv zhalkuye za SRSR. [Elektronny`j resurs]. – Rezhy`m dostupu : http://www.istpravda.com.ua/.

10. URSR periodu zastoyu (1965-1985 rr.) : zhy`ttyevy`j riven` naselennya ta rozvy`tok kul`tury`. [Elektronny`j resurs]. – Rezhy`m dostupu : http://www.ru.osvita.ua/.

11. XX vek. Kratkaya y`story`cheskaya эncy`klopedy`ya. T. 1. – M. : Nauka, 2001. – 478 s.

12. Yak amery`kancyam poyasnyuvaly` reakciyu postradyans`ky`x respublik na vtorgnennya Rosiyi v Ukrayinu. [Elektronny`j resurs]. – Rezhy`m dostupu : http://www.espreso.tv/article/.

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^