Наукові конференції, Научные конференции » Сучасна наука ХХІ століття (17-19.06.2013) » доктор економічних наук, професор, Шевченко Л. С. ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

доктор економічних наук, професор, Шевченко Л. С. ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Категорія: Сучасна наука ХХІ століття (17-19.06.2013), Економіка

доктор економічних наук, професор Шевченко Л. С.

Національний університет «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого», м. Харків, Україна

ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЯ ОСВІТИ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Освіта – це соціальний інститут, зміст якого визначають: а) установи та особи, які здійснюють освітянську діяльність, система освітніх програм і державних стандартів; б) цілеспрямований процес навчання, тобто розумової, духовної, емоційної, практичної діяльності з виробництва, передавання, отримання і засвоєння нових знань і навичок; в) результат навчання – сукупність привласнених особою і суспільством знань, усвідомлених суспільних цінностей і норм, сформованих соціальних зв’язків, що є найважливішим елементом людського і соціального капіталу; г) досягнутий і підтверджений людиною певний ценз, що посвідчується відповідним документом.

У процесі навчання відбувається індивідуальне споживання інтелектуального потенціалу виробника освітньої послуги (вчителя, викладача) і водночас виробництво інтелектуального потенціалу її споживача (учня, студента): реалізація пізнавальних інтересів, опанування певними знаннями, формування різноманітних здібностей до праці, зростання кваліфікації та професіоналізму і водночас створення духовних цінностей, перетворення і розвиток особистості здобувача освіти.

При цьому для кожної епохи притаманний свій вид професійної освіти. Доіндустріальне суспільство задовольнялося «трудовою освітою» - навчанням професіям безпосередньо в процесі трудової діяльності. Індустріальне суспільство започаткувало «академічну освіту» - професійну підготовку з відривом від безпосереднього виробництва у спеціальних навчальних закладах (інститутах, академіях, університетах). Організація навчального процесу повністю підпорядковується вимогам виробництва – підготовці фахівців із конкретної професії, з певною кваліфікацією відповідно до потреб ринку праці в умовах жорсткої конкуренції ВНЗ на ринку освітніх послуг. Академічна професійна освіта достатньо прагматична, а основним джерелом знань є викладач, який визначає обсяг і методику засвоєння знань.

Постіндустріальне суспільство потребує «креативної освіти». Вузька кваліфікація значної частини найманих працівників перестає відповідати вимогам часу, а на зміну професіоналам приходять транспрофесіонали, здатні опановувати нові або суміжні професії, працювати в різних професійних середовищах та організаційних структурах, приймати рішення в умовах змін, постійно вчитися і перенавчатися. Генерація та швидкий доступ до нових знань уможливлюють інтелектуалізацію робочої сили, значна частина суспільства стає спроможною до творчого застосування знань і виробництва інтелектуальних продуктів. Поєднання ж освіти з наукою та виробництвом (залучення студентів до науково-дослідної роботи, проведення досліджень на замовлення підприємств і установ) сприяє формуванню інноваційних знань та інноваційної поведінки, інноваційної культури та інноваційного мислення членів суспільства. Формується інтелектуальна еліта, відповідно змінюється соціальна структура суспільства. Освіта здійснюється впродовж життя і визнається соціально значущим благом: її вплив поширюється на всі соціальні інститути і організаційні системи суспільства.

Сучасна освіта є не тільки кінцевим благом – джерелом задоволення духовних, культурних, інформаційних потреб людини, а й інвестиційним благом – засобом зростання доходів, соціального статусу, забезпечення конкурентних переваг на ринку праці та одержання інших благ, ключовою сферою формування людського капіталу. Здобутий у процесі освіти людський капітал, по суті, є освітнім капіталом і має певну специфіку. Це сукупність кваліфікаційних (теоретичні знання, практичні вміння і навички, накопичений виробничий досвід) та особистісних характеристик людини (розвинуті здібності, матеріальні, соціальні і духовні потреби, мотивації), сформованих у результаті інвестицій в освіту, які приносять людині дохід протягом її трудової діяльності і спонукають до подальших інвестицій в освіту. На мікроекономічному рівні під освітнім капіталом розуміється сукупна кваліфікація та продуктивні здібності всіх працівників підприємства, а також здобутки підприємства у справі ефективної організації праці та розвитку персоналу. На макроекономічному рівні йдеться про суму освітнього капіталу всіх підприємств та всіх громадян країни як частину національного багатства країни. Чим вище цінність освітнього капіталу, тим більшим є економічний виграш суспільства. За оцінками російських експертів (Є. С. Гвоздєва, Г.Д. Штерцер), збільшення людського капіталу на 1 % приводить до прискорення темпів зростання ВВП у розрахунку на одну людину на 1-3 %, а збільшення навчання робочої сили на один рік може зумовити додаткове зростання ВВП на 3 %. Не випадково сучасні переваги в геополітичній і міжнародній економічній конкуренції експерти пов’язують не з розмірами країни, запасами природних ресурсів чи фінансовим капіталом, а саме з випереджаючим розвитком та ефективною реалізацією освітнього потенціалу населення, якістю освіти у довгостроковій перспективі.

Водночас освіта є й однією з найважливіших складових людського розвитку. В основі концепції людського розвитку лежить принцип, згідно з яким економіка існує для розвитку людей, а умовою суспільного прогресу є досягнення у трьох основних вимірах – здоров’я і довголіття; накопичення знань для подальшої активної професійної діяльності; гідний рівень життя у межах людських доходів і споживання. Лише на такій базі виникають політичні і соціальні свободи, гарантії захисту людських прав. В Україні рівень грамотності дорослого населення (віком 15 років і старше) становить 99,7 %; частка населення з освітою не нижче середньої (віком 25 років і старше) – 93,5 %. Саме завдяки високому індексу освіти (0,808) Україна у 2012 р. увійшла до групи країн з високим рівнем людського розвитку за сумарним індексом (0,740) і посіла 78 місце серед 187 держав світу. У міжнародному рейтингу країн за рівнем глобальної конкурентоспроможності 2012-2013 рр. Україна посідає 47 місце (серед 144 країн) за субіндексом «Вища освіта та професійна підготовка» і 54 місце – за субіндексом «Початкова освіта».

Освіта сприятиме формуванню людського капіталу суспільства, якщо напрями її розвитку відповідатимуть етапу економічного та технологічного розвитку суспільства, структурним зрушенням у соціальній організації професійної діяльності та глобальним тенденціям. Новітній вектор модернізації вищої освіти передбачає інтелектуалізацію змісту самої освіти. Найважливішими її проявами є:

1) зростання ролі і частки універсальних знань: сучасна вища школа не дрібнить, а укрупнює спеціальності, забезпечуючи розвиток міжпредметних зв’язків. Багато хто з дослідників слушно ставить питання про створення університетів четвертого покоління – мультиверситетів, трансуніверситетів;

2) фундаменталізація освіти: математизація знань, формування єдиної наукової картини світу, освоєння нових парадигм організацій знань. Учені вважають, що ХХІ століття буде століттям математики якості (математики структур, геометрії, топології тощо). Набирає розвитку концепція «наукової освіти», відповідно до якої студенти в процесі наукової роботи повинні не тільки отримати знання в певній галузі науки, а й сформувати аналітичні, критичні, комунікативні та інші інтелектуальні уміння (компетенції); навчитися аналізувати і розв’язувати ситуації і проблеми, що виникають у галузі; моделювати явища, які вивчаються;

3) гуманізація та гуманітаризація освіти – орієнтація на розвиток індивідуальних здібностей і можливостей, створення умов для творчості й самореалізації особистості;

4) інформатизація освіти. Її сучасний етап передбачає застосовування потужних персональних комп’ютерів, нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, а також філософське осмислення процесу інформатизації та його соціальних наслідків. Найважливішими завданнями інформатизації освіти є: формування інформаційної культури майбутнього фахівця, підготовка менеджерів інформаційних систем підприємств та організацій. Інформатизація освіти забезпечує її технологічну доступність;

5) інноватизація (креатизація) освіти. Сучасна вища освіта стає інноваційною, якщо пропонує її здобувачам: освітні інновації – нові знання та навчальні продукти (освітні програми, підручники та навчальні посібники; бази даних, інформаційно-довідкові системи тощо), нові або вдосконалені освітні технології навчання (дистанційна, телевізійно-супутникова, Інтернет-технології тощо); науково-технологічні інновації, що передаються для впровадження у виробництві; економічні інновації (студентське самофінансування, податкове стимулювання інвестицій у сферу освіти, нові механізми оплати праці у сфері освіти тощо); управлінські інновації (нові форми організації навчального процесу та науково-дослідницької роботи, перехід до маркетингової орієнтації навчальних закладів; нові структури управління і фінансування та ін.).

Університет, що реалізує різноманітні ініціативи на основі новітніх технологій, є академічним інноваційним університетом. Така модель його функціонування найбільш повно втілює риси постіндустріального суспільства, в якому освіта плідно взаємодіє з інформацією, знаннями, наукою та індустрією (бізнесом) наукоємних технологій;

6) інтеграція освітньої, дослідницької і підприємницької діяльності. Концепція підприємницького університету (Г. Іцковіц) сформувалася в зарубіжних країнах наприкінці індустріальної епохи. Йдеться про університет, який не просто взаємодіє з промисловістю, а й здатен комерціалізувати результати своєї наукової діяльності, тобто заробити прибуток і залучити додаткові фінансові ресурси. Досвід США вказує на дві моделі становлення підприємницького університету [1]. Перша – університет-підприємець, кафедри й факультети якого пропонують ринку нові науково-навчальні продукти. Друга модель – університет підприємницький за результатом, який надає можливість викладачам, студентам і випускникам виходити на глобальні ринки з заснованими ними інноваційними компаніями. Наприклад, університети Стенфорда і Берклі (штат Каліфорнія), виконуючи замовлення з боку великих корпорацій і Пентагона, фактично заснували світовий центр високих технологій, відомий як «Кремнієва долина». Центральною ланкою діяльності підприємницького університету є комерціалізація її результатів та захист інтелектуальної власності. Як правило, така робота включає: патентування перспективних наукових відкриттів та одержання прибутку від продажу ліцензій на ці патенти; створення на базі наукових відкриттів і за правової, фінансової та організаційної підтримки університетів spin off і startup компаній з подальшим одержанням прибутку від їх діяльності або доходу від продажу компанії; організацію для дослідників спеціальних навчальних програм і семінарів з правової і комерційної діяльності в галузі інтелектуальної власності.

Європейська традиція вищої освіти, намагаючись зберегти свою соціальну спрямованість, вдається до моделі «інтелектуального підприємництва». У ній університети є активними учасниками прогнозування і формування основних соціальних, політичних, економічних і культурних процесів, а не просто пасивними реципієнтами різних переваг і недоліків «суто комерційного» підприємництва. Окрім викладання і досліджень, такий університет бере участь у соціальному і економічному розвитку регіону і країни, побудові наукоємної економіки;

7) транснаціоналізація вищої освіти. У діяльності багатьох університетів Великої Британії, США, Австралії, Франції і Німеччини відслідковуються ознаки ТНК: створення філій, освітніх підрозділів, навчальних закладів за кордоном; прагнення встановити контроль над освітніми програмами та поширити свій вплив на освітній процес у країні-імпортері транснаціональної освіти шляхом франчайзингових освітніх програм, валідаційних угод та іншими методами. Водночас ВНЗ одержують доступ до інтелектуального потенціалу інших країн – перспективних освітніх технологій і НДДКР; використовують можливості державної підтримки розвитку освіти у країні здійснення освітньої діяльності.

Модернізація університетської освіти в Україні починає враховувати світові тенденції її розвитку. Постановою Кабінету Міністрів України від 17.02.10 р. № 163 було затверджено Положення про дослідницький університет. Останній визначено як національний ВНЗ, який має вагомі наукові здобутки, проводить дослідницьку та інноваційну діяльність, забезпечує інтеграцію освіти та науки з виробництвом, бере участь у реалізації міжнародних проектів і програм.

Однак освітні орієнтири ВНЗ доволі суперечливі. В умовах ринкових відносин українські ВНЗ дедалі більше орієнтуються на потреби свого споживача (студента), а той, у свою чергу, - на можливості працевлаштування. Дослідження ж ринку праці вказують на зростання розриву між накопиченим людським капіталом і рівнем його реального використання, що виявляється у відсутності стійкого прямого зв’язку між рівнем освіти і рівнем доходів, праці не за фахом та виконанні функцій, що не відповідають рівню освіти і кваліфікації працівника [2, с. 86]. За таких умов універсалізація освіти поступається вузькій спеціалізації підготовки фахівців (професіоналізації) відповідно до вимог ринку праці. Фундаментальна ж освіта перестає користуватися попитом: спрямована на всебічний інтелектуальний розвиток людини, вона не дає миттєвої економічної вигоди. Відбувається скорочення набору абітурієнтів на фундаментальні відділення університетів і, навпаки, зростання їх кількості на прикладних. Керівництво освітньої галузі та ВНЗ, на жаль, виявляє свою залежність, а інколи і безпорадність перед ринком праці, реагуючи на його динаміку не стратегічним плануванням майбутнього, а непродуманим скороченням годин на викладання фундаментальних (теоретичних) дисциплін та кількості таких дисциплін. Найбільші ж втрати суспільства слід прогнозувати від згортання гуманізації та гуманітаризації освіти.

Не менше проблем і у науково-дослідницького вектора розвитку університетів. «Проривних» технологій, які б започаткували нову галузь економіки, університети поки що не запропонували. Обов’язкове завдання комерціалізації наукових досліджень перед університетами не ставиться; вони не засновують високотехнологічних компаній. Відсутнє ефективне управління інтелектуальною власністю ВНЗ: грамотна патентно-ліцензійна політика та справедливий розподіл доходів від комерціалізації інтелектуальної власності між усіма суб’єктами інноваційного процесу. Університети потребують суттєвих інвестицій на створення інфраструктури, яка б забезпечувала весь комплекс робіт зі створення, виявлення, правового захисту та трансферу технологій.

Література:

1. Кобзева, Л. В. Предпринимательский университет: как университету встроиться в экономику в новом десятилетии [Электронный ресурс] / Л. В. Кобзева. – Режим доступа: http://www.innclub.info/wp-content/uploads/.../кобзева_56_обр_00_ИТР.doc.

2. Ярмак, О. В. Проблеми інституціоналізації освітніх послуг в Україні [Текст] / О. В. Ярмак // Вісник Національного університету «Юридична академія України». Серія: Економічна теорія та право. – 2012. – № 2. – С. 84-90.

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^