Наукові конференції, Научные конференции » Сучасність, наука, час. (18-20.11.13) » Волосюк М. ЦЕРКОВНИЙ СПІВ, ЯК ЖАНР САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

Волосюк М. ЦЕРКОВНИЙ СПІВ, ЯК ЖАНР САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

Категорія: Сучасність, наука, час. (18-20.11.13), Мистецтво

Волосюк Марія

Науковий працівник Почаївського історико-художнього музею

ЦЕРКОВНИЙ СПІВ, ЯК ЖАНР САКРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА

 

Духовна музика – це великий пласт світової культури, що включає власне "церковну" музику, пов'язану з текстами релігійного змісту і призначена для виконання під час богослужіння й у побуті. Найдавніша форма духовної музики у вузькому сенсі – синагогальна (в іудаїзмі) і церковна (у християн) – спів псалмів. Ранньохристиянська церковна музика була одноголосною, без супроводу інструментів. У Західній Європі згодом пануючим став григоріанський спів, на Русі – знаменний розспів.

Російська й українська музика зберігає свій вокальний характер. У зв’язку з цим немає музичного інструменту і в українській православній церкві. Орган у православній церкві не привився, і церковна музика на Україні так само чисто вокальна (тобто хоровий спів). Майже два тисячоліття духовну культуру людства формує церковно-співацька культура, однією зі складових частин якої є богослужбовий спів, що із давніх часів називався "ангелоподібним" і "ангельським". Ця особливість набуває значення музичного культурогенезу. Виступаючи у формі багатовікової літургічної практики, розспів одночасно стає плідним тлом для досліджень сьогодення.

Загальновідомо, що корені християнської церковної музики закладені на Близькому Сході й сягають найдавніших на Землі цивілізацій – Шумеру, Аккаду, Вавилону, Ассирії, Єгипту та ін. Але безпосередньо вона пов’язана з обрядовою практикою перших християнських громад. "Перші християни, – зазначає

С. Безклубенко, – співали, збираючись разом. Співали те саме, що й ортодоксальні (православні у первинних розуміннях православної віри ще Старого Завіту – М.В.) іудеї. Проте, на відміну від них, не могли дотримуватися біблійної заповіді грати славу й хвалу Богові трубами, оскільки ці зібрання були конспіративними (названі тодішнім правлінням «сектою», а секту переслідували – М.В.) й глибоко таємними. "Братні" обіди і "братні" вечері також були потайними, а тому й піснеспіви – тихими [1, с. 53]. Звідси, вважає С. Безклубенко, не випадково у християн наступних століть збереглася традиція помірно тихого християнського богослужіння.

Вся візантійська система церковної діяльності спиралась на авторитет книг Святого Письма, музичний текст її базувався на правилах отців церкви стосовно місця й завдань музики у церковному богослужінні (настановах Григорія Нісського, Григорія Назіанського, Василя Великого, Августина, Климента Олександрійського, Афанасія та ін. Тому необхідно з розумінням сприйняти те, яким воно дійшло до наших днів і яких трансформацій зазнало у процесі історичного розвитку й, нарешті, яке його позитивне моральне, естетичне, освітньо-виховне значення.

Становлення української духовної музичної культури на рівні духовно-релігійних зв’язків Київської Русі та Візантії з моменту прийняття християнства досліджує І. Григорчук (988 р.) [Див. 3]. Тогочасна візантійська церковна музика являла собою система наспівів – формул, які одночасно виконували й функцію ладів. Їх записав І. Дамаскін у VIII ст., запровадивши до церковної практики у формі Октоїху. Він регламентував загальний склад наспівів, які застосовувались у богослужінні, тоді як якість виконання залежали від підготовленості співця, його уміння співати одні і ті ж самі тексти на різні наспіви і у різній манері. Зазначені наспіви називались подобнами, але існували й піснеспіви з конкретною мелодією (самогласни), які у поєднанні з подобнами утворювали основу візантійської музичної системи [5, с. 780]. Ці піснеспіви виконували не лише професійні церковні співці, але й аматори; віруючі нерідко розділялися на два хори і співали поперемінно, а потім разом. Зібрання співців розділялось на праве і ліве котла, називаючись хором або кліросом.

Найбільшого розквіту церковна монодія в Україні набула наприкінці XVI – на початку XVII ст.. Найяскравіше мелодичне опрацювання отримують вечірні богородичні пісні – так звані догматики, які витворили виняткову мелодичну єдність на всьому українському етнічному просторі. Тому не випадково

О. Кошиць, хоровий диригент і великий знавець церковного співу, вважав догматики одним із найяскравіших надбань української церковної музики і відносив їх остаточну мелодичну кристалізацію на XV ст. [4, с. 342-343].

Прийнявши візантійський варіант християнства, русичі запозичили канонічний ритуал церковного співу, гімнографічні тексти й жанри, систематизацію співів за вісьмома гласами, а також характерний спосіб їх фіксації (безлінійну нотацію невматичного типу). Традиційний вітчизняний церковний спів зовні набрав аскетичної забарвленості, втіленої у низці тілесних та психічних вправ, об’єднаних каноном піднесеної, урочистої, співаної "ангельської" молитви.

Внаслідок цього церковний спів набирав статусу русько-українського національно-музичного явища, вбираючи у себе елементи потужного генотипу та способу мислення. Існуючі історичні відомості свідчать, що у Київській Русі після прийняття християнства, домонгольський та монгольський період в історії державно організованої освіти не існувало. Проте стосовно відсутності музичного виховання таких категоричних висновків зробити не можна.

Християнство принесло на Русь систему богослужбових жанрів, які склалися на той час в християнській гімнографії (кондаки, ірмоси, канони, тропарі тощо). В XI ст. у Київській Русі починають складатися місцеві святкові служби: співацький цикл свв. Борису і Глібу, Феодосію Печерському, служба на посвячення церкви Святого Георгія у Києві та ін. Церковні співи були одноголосними, рух мелодії спокійний, урочистий, суворий. Метричного розподілу на такти (в сучасному розумінні) не було, метрику визначав сам текст. В основі знаменних співів лежала музична система з восьми ладів (гласів) – так зване осьмогласіє. Ця система існувала у Візантії і була пов'язана з особливостями календаря. Рік починався з 1

вересня, тижні лічили від Великодня до Великодня. Вісім тижнів становили стовп, для кожного тижня стовпа були створені особливі співи, які виконувались у певному музичному ладу. Русі в процесі розвитку мистецтва церковного співу було створено оригінальне осьмогласіє, яке базувалося на місцевих традиціях. Нескладні мелодійні наспіви-погласиці визначились як мотиви певних гласів, на основі яких створювались мелодії на той або інший глас [Див. 6]. Мелодії давніх церковних співів вважались священними, отже, недоторканними. Однак поступово в Київській Русі розпочався процес пристосування грецьких норм до місцевих умов, взаємовплив

візантійських співів і місцевої народної музики. Згодом це привело до певних змін знаменного розспіву і виникнення нових його різновидів, зокрема славетного Київського розспіву.

Підсумовуючи вищезазначене скажемо, що суттєві зміни в українському церковному співі від його витоків до часів високого розквіту відбулися під впливом національно-визвольних, антифеодальних рухів та селянсько-козацьких повстань XVI-XVII ст. під релігійним гаслом оборони православної віри.

XVII ст., успадкувавши традиції античності, обрало своїм епіграфом: "Не знати музики так само ганебно, як і не знати грамоти". Учні православних братських шкіл співали у церковних хорах, здобуваючи виконанням церковних кантів засоби для існування. У тогочасній Києво-Могилянській академії, поряд з малюванням, високо шанувалися вокальна і інструментальна музика. "Академічний хор складався з трьохсот і більше учнів" [12, 45]. Виконувані майбутніми композиторами твори дедалі більше відрізнялися від грецького та болгарського канонічних церковних наспівів. Спостерігалися відходження від монотонних наспівів грецької партитури й орієнтація на поліфонічність, котра згодом набула сфери вивершеності у творах Й.С.Баха і Д. Палестрини. Але при цьому характер церковності строго дотримувався. Православні церковні композитори дотримувались існуючих канонів, але їхні напрацювання суттєво відрізнялися від "тонозвивань" практикованих "виписаними" артистами придворної капели. Так в Україні уперше було запроваджено жанр церковних концертів.

Отже, суттєві зміни в українському церковному співі від його витоків до часів високого розквіту відбулися під впливом національно-визвольних, антифеодальних рухів та селянсько-козацьких повстань XVI-XVII ст. під релігійним гаслом оборони православної віри. Тривав процес переосмислення естетичних цінностей, ірмолойні мелодії доби середньовіччя поступилися якісно новим зразкам церковної монодії. З’явилися новітні для того часу особливості – емоційна виразність мелодики кантиленного співу, нові зразки музичної стилістики й регулярної акцентної ритміки. Нова ладово-гармонічна система впроваджувалась супроводжуючись еволюцією від наспівно-формульного до процесуально-динамічного музичного мислення. Таким чином, розвиток досліджуваного нами явища упродовж найрізноманітніших історичних періодів ще більш промовисто демонструє факт активного функціонування зазначених детермінант, які не тільки продукують певні характеристики феномена, а й формують його визначальні чинники.

 

Література:

1. Безклубенко С.Д. Музы на ложе Прокруста / С.Д. Безклубенко. – К.: Мистецтво, 1986. – 200 с.

2. Болгарський Д.А. Києво-Печерський розспів як церковно-співочий феномен української культури : автореф. дис. на здоб. наук. ступ. канд. мистецтвознав.: спец. 17.00.01. "Теорія та історія культури" / Д.А. Болгарський / Нац. муз. акад. України імені П.І.Чайковського. – К., 2002. – 21 с.

3. Григорчук І. С. Духовна музична культура українця кінця ХVІ-ХVІІ ст. під кутом зору музичної практики православної християнської традиції /

І.С. Григорчук // Наукові записки. Випуск 3. – Рівне: РДПІ, 1998р. – С. 139-143.

4. Маценко П. Листування з О. Кошицем в справі обробки догматів знаменного розспіву / П. Маценко //Ювілейний збірник УВАН в Канаді. – Вінніпеґ, 1976. – С. 342—343.

5. Уланова С.И. Украинская музыкальная культура XVII ст. (мировоззренческий аспект) / С.И. Уланова. – К., 1994. – 167 с.

6. Успенский И. Древнерусское певческое искусство / И. Успенский. – М.: Сов. композитор, 1971. – 216 с.

 

 

Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь.
Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.

Добавление комментария

Имя:*
E-Mail:
Коментар:
Введите код: *

Карта сайту

^