ЦЕНТР МЕЖДУНАРОДНОГО НАУЧНОГО СОТРУДНИЧЕСТВА

ПУБЛИКАЦИЯ НАУЧНЫХ СТАТЕЙ

ПРОВЕДЕНИЕ МЕЖДУНАРОДНЫХ КОНФЕРЕНЦИЙ

СТАЖИРОВКИ ДЛЯ НАУЧНЫХ СОТРУДНИКОВ 

 

 ИЗДАТЕЛЬСКИЙ ДОМ «ТК МЕГАНОМ»

    

Издательство является членом

 CrossRef и Publishers International Linking Association

 (Международная ассоциация издательской

 цитируемости, PILA)


МЫ РАБОТАЕМ ДЛЯ ВАС С 2004 ГОДА!

 

ЕСЛИ ВЫ ЗАНИМАЕТЕСЬ НАУЧНОЙ РАБОТОЙ И ВАМ НЕОБХОДИМО:

- опубликовать научную статью;

- принять участие в научной конференции;

- пройти стажировку;

 - присвоить DOI Вашей научной работе

                            ЭТОТ САЙТ ДЛЯ ВАС.

.

 

 Опубликуйте статью 

в международных научных журналах

 

 

 

 

Станьте участником международных

научных  конференций в Европе и ОАЭ

 

111111111

 

Научная коференция в ОАЭ
Опубликовать статью и принять участие

 

 

Научная конференция Украина-Польша
Опубликовать статью и принять участие

Башли М. І. РОСІЙСЬКЕ ДВОРЯНСТВО В ІСТОРІЇ БЕССАРАБІЇ (70-ті рр. ХІХ ст. – початок ХХст.)

Башли М. І.

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Україна, м. Ізмаїл

 

РОСІЙСЬКЕ ДВОРЯНСТВО В ІСТОРІЇ БЕССАРАБІЇ (70-ті рр. ХІХ ст. – початок ХХст.)

 

Бессарабія – це поліетнічний край, на її теренах мешкали представники багатьох етносів. На формування дворянської верстви в краї впливала урядова політика, яка була спрямована на укріплення становища дворян у регіоні. Протягом ХІХ ст. у Бессарабії стала збільшуватися кількість російського дворянства, яке перебувало або постійно проживало у регіоні.

За національним складом бессарабське дворянство було досить строкатим. Аналіз етнічного складу дворянства Бессарабії за матеріалами Перепису 1897 р. свідчить, що більшість спадкових та особистих дворян становили росіяни – 13 240 осіб обох статей, або 60,3%. Решта етносів серед дворян були репрезентовані наступними чином: молдавани (4 281 осіб) – 19,6%, поляки (2 166 осіб) – 10%, українці (1 276 осіб) – 6%, німці (231 особа) – 1%. Дворяни єврейського, болгарського, вірменського, грецького, турецького, фінського походження становили менше 1%. В цілому на ці етнічні групи припадало близько 3%[1, c. 1-5].

За даними Алфавітного списку дворянських родів Бессарабської губернії доля дворянства російського походження у краї становила 10%. Згідно з тодішніми законами Російської імперії місцева влада мала частково складатися з представників місцевої знаті, що заважало направити до регіону більшу кількість представників російського дворянства. Для Бессарабської губернії цей процес був ще важчим. Так, перешкодою для росіян був мовний бар’єр, незнання місцевих традицій та незвичний для них клімат. Усе тутешнє середовище їм було незнайомим. Станом на 1901 р. до Алфавітного списку було внесено 32 російські дворянські роди. Серед них Беликович, Бруський, Вітте, Гагарін-Стурдза, Демидов, Дитмар [2] та інші.

Російське дворянство репрезентувало цивільних та військових чиновників. Вони одержували або купували землі, володіли маєтностями та нерухомістю. Деякі дворяни отримували маєтності у спадок. Більшість дворян краю мешкали в містах. Іншими словами, маючи великі маєтності в сільській місцевості, дворяни віддавали перевагу проживанню у містах. Основним громадським зайняттям для себе дворяни вважали службу в державних органах, в органах місцевого самоврядування, заняття просвітницькою і благодійною діяльністю. В містах проходили дворянські збори, діяли різні комітети і товариства.

На наш погляд доречним є наведення генеалогічний розвідок деяких російських дворянських родів Бессарабії. Представником відомої російської дворянської родини у краї був Єгор Леопольдович Ришкан-Дерожинський [4, c.21]. Його батько – бессарабський поміщик, відставний полковник Леопольд Кузьмич Дерожинський, мати – представниця давнього боярського роду Смаранда Матвіївна Ришкан. Рід Дерожинських в бессарабських дворянських родових книгах з’явився в 1842 р. Основоположником роду був полковник, командир Охотського піхотного полку, дислокованого в Бессарабії, Леопольд Кузьмич Дерожинський, батько Єгора Леопольдовича. Леопольд Кузьмич був вже дворянином, зарахований 27 липня 1796 р. до могильовського дворянства. 30 листопада 1842р. Бессарабське дворянське депутатське зібрання прийняло рішення про перенесення його з могильовських дворян у бессарабські. Всю сім’ю записали до 6 частини дворянської родовідної книги.

Прізвище Ришкан-Дерожинський носив зі всієї родини тільки Єгор Леопольдович, це пов’язано було з рідним бездітним братом його матері, який домовився з батьком Єгора Леопольдовича про усиновлення його дітей за для збереження багатства, яке було нажите родом Ришканів (14 тис. дес. землі).

Після закінчення школи, на 10 років, Єгор Леопольдович поєднав своє життя з військовою службою. У 1863 р. він вперше був обраний депутатом Бессарабського дворянського зібрання від Ясського повіту, але пік його кар’єри пов'язаний з обранням його на посаду бессарабського предводителя дворянства на виборах 9 лютого 1872 р.[4, c. 21].Напевно не було нарікань зі сторони влади та виборців на діяльність Єгора Леопольдовича, бо пробув він на посаді предводителя дворянства до кінця строку. В цей час Бессарабію навідав сам імператор (1872 р.), його зустрічали в Бендерах. Єгор Ришкан-Дерожинський в 1873 р. був одним з засновників Бессарабського- Тавричного банку.

Землеволодіння Єгора Леопольдовича були зосередженні в Ясскому повіті (вотчини Копочанка, Ігнатени и Іванушка), родова вотчина Боросени-Ноу (1260 дес.), та вотчина Городиште (Требужени) з 2800 дес. землі. В Кишиневі їм належав великий кам’янний будинок.

Серед росіян, які були вписані до родової книги Бессарабської губернії завдяки одержанню у спадок маєтностей був Гагарін Євген Григорович — син дипломата князя Григорія Івановича Гагарина (1782-1837 рр.). Він народився в Москві, провів своє дитинство в Італії, виріс у Швейцарії. У 1838 р. Євген Григорович одружився з Марією Олександріною Стурдза, дочкою князя Олександра Скарлатовича Стурдза (1791-1854 рр.), який належав до шляхетного молдавського боярського роду. У 1848 р. Євген Григорович отримав дозвіл з нащадками носити прізвище Гагарін-Стурдза[6, c. 78]. Його син, великий бессарабський землевласник Юрій Євгенович Гагарін, у 1881 р. заснував перше на Дунаї пароплавство для сполучення між Одесою та придунайськими портами. Ця справа переросла в торгову компанію «Князь Ю. Гагарін і Ко». З 1883 р. судна Гагаріна вишли на закордонні лінії, встановили економічні зв’язки з портами Румунії та Болгарії. Створене Юрієм Гагаріним пароплавство поставило початок російському пароплавству на Дунаї.

У 1896 р. до 3 частини Бессарабської родової книги був вписаний Сергій Юлійович Вітте — російський державний діяч, міністр фінансів Російської імперії (1892-1903 рр.). Він походив з балтських німців. Сергій Вітте навчався у 1-й Кишинівській російській гімназії. У 1870 р. він закінчив фізико-математичний факультет Новоросійського університету (м. Одеса), отримав ступінь кандидата фізико-математичних наук. Свою кар’єру Сергій Юлійович почав з посади начальника перевезень на Одеській гілці Південно-Західних залізниць. Він запровадив видачу позичок під хлібні вантажі, проводив тарифну політику, впровадив технічні вдосконалення, підвисив швидкість руху поїздів.

Представники російського дворянства не залишалися осторонь духовного життя краю. Єпископом Кишинівський та Хотинський був нащадком давнього російського дворянського роду - Леонід Михайлович Чичагов. Рід Чичагових вніс вагомий вклад в історію Російської імперії. Один с пращурів майбутнього владики - Яків Матвійович Чичагов – керував військовим кораблем на Балтиці під час Північної війни (1700-1721 гг.), інший – Павло Васильович Чичагов, перший морський міністр Російської імперії. Син адмірала, Михайло Павлович, став артилерійським генералом. У Михайла Павловича і Марії Миколаївни, батьків майбутнього митрополита, було четверо синів. Молодший, Леонід, народився 9 січня 1856 р. в Санкт-Петербурзі[7, c. 83].

Після закінчення 5-го класу гімназії був зарахований в Імператорський Пажський корпус і після його закінчення отримав звання офіцера гвардійської кінної артилерії. Однак військова кар’єра не задовольняла Леоніда Михайловича. В 1891 р., будучі ад’ютантом князя Михайла Миколайовича, полковник Чичагов, несподівано для родичів та друзів, пішов у відставку, обравши дорогу священства.

За довгі роки священнослужіння Леонід Михайлович (Чичагов) отримав монашицьке ім’я Серафим. Шість років (1908-1914) владика Серафим служив єпископом Кишинівським і Хотинським. Він багато зробив для відродження церковно-прихідського життя краю, став ініціатором спорудження єпархіального будинку и знайшов кошти для цього. Незважаючи на занятість, вникав у всі деталі плану, смети, будівельних робіт. Знаходячись влітку на лікуванні в Кисловодську, він через телеграф віддавав розпорядження і контролював будівництво. Так, всі роботи по спорудженню єпархіального будинку були закінчені через 1 рік і 3 місяці і освячення його відбулося 18 грудня 1911 р.

Таким чином, російське дворянство Бессарабії займало вагоме місце у суспільному та соціально-економічному житті регіону у 70-ті рр. ХІХ - на початку ХХ ст. Домінування російської частки серед шляхетної верстви краю істотно відображалось на його впливі у суспільному житті. Ці представники верстви відіграли важливу роль у культурних процесах краю, поширенні освіти, підприємницькій справі, в роботі земських і міських установ.

 

Література:

1. Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г./ Изд. Центр. стат. ком. МВД; [Под ред. Н.А. Тройницкого]. В 89 т. – Т. ІІІ: Бессарабская губерния. – 1905. – 312 с.

2. Алфавитный список дворянским родам Бессарабской губернии, внесенным в дворянскую родословную книгу по 1-е января 1901 г. – Кишинев,1901. – 24 с.

3. Циганенко Л.Ф. http://sevntu.com.ua/cgi-bin/irbis64r_72/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=JOURN&P21DBN=JOURN&S21STN=1&S21REF=5&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=10&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=M=&S21STR= До питання про етнічний склад дворянства півдня України (кінець XVIII - XIX ст.) [Текст] / Лілія Федорівна Циганенко // Український історичний журнал : Науковий журнал. – 2009. – № 4. – С. 67-83.

4. Бессарабский адрес-календарь на 1873 г. – Кишинев: Типография Бессарабского обласного правления, 1873. – 200 с.

5. Крупенский А.Н. Краткий очерк о бессарабском дворянстве. 1812-1912. К столетнему юбилею Бессарабии / Анатолий Николаевич Крупенский. – СПб. : Типография Р. Голике и А. Вильборг, 1912. – 64 с.

6. Федорченко В. И. Дворянские роды, прославившие Отечество: Энциклопедия дворянских родов / Валерий Федорченко. – Красноярск: БОНУС; М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2003. – 464 с.

7. Тарнакин Владимир, Соловьева Татьяна Бессарабские истории/ Ист.- краеведческие журналистские расследования/ Тарнакин Владимир, Соловьева Татьяна. – К.: Pontos, 2011. – 300 c.

Поиск по сайту

Please publish modules in offcanvas position.