кандидат філологічних наук, Залевська О. М. ІМПРЕСІОНІЗМ У СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ РОСТИСЛАВА ЄНДИКА

Печать

кандидат філологічних наук, Залевська О. М.

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Інститут філології

м. Івано-Франківськ

ІМПРЕСІОНІЗМ У СИСТЕМІ ХУДОЖНЬОГО МИСЛЕННЯ РОСТИСЛАВА ЄНДИКА

Необхідність дослідження художньої особистості Ростислава Єндика та його прозової спадщини зумовлена науковими потребами висвітлення повноти українського літературного процесу першої половини ХХ століття.

Ростислав Єндик художньо осмислюючи сучасність, досліджуючи складні процеси взаємозв’язків політичного життя, прагне розкрити найтонші порухи душі особистості, дошукується нового синтезу, нових узагальнень. У новелах та оповіданнях письменника відчувається тяжіння до імпресіоністичної манери письма, заглиблення у внутрішній світ людини, акцентування уваги на хвилевих перебігах почуттів героїв, нахил до лаконізму та експресивності у викладі думки, змалюванні явищ життя. Відразу наголосимо, що у творчості Ростислава Єндика імпресіонізм як стильова манера не є однорідним, суцільним‚ його можна визначити як синкретичне „розлите явище”. У творах „Відступник”, „В зударі з життям”, „Катарзіс”, „Любашне божевілля” простежуються такі імпресіоністичні домінанти, як прагнення не стільки до відтворення певних реалій життя, скільки намагання викликати у читача адекватне враження, відчуття зображуваного. Подібно до імпресіоністів, митець акцентує увагу читачів на винятковості‚ нетиповості‚ спонтанності вчинків того чи іншого персонажа.

Пейзажі у творчості Ростислава Єндика нерідко персоніфіковані, ліризовані. Подані в емоційно піднесеній тональності, вони тісно взаємодіють з настроєм персонажів. Задивившись на води Черемошу, герой оповідання „Мольфар” забуває невеселі думки, задумується про неперебутнє, вічне: „От він пливе, бурлить, міняється, гризе береги в повінь, але скелі далі стоять поза цими перемінами. Чи ж не є ми, як ті скелі? Все проходить, лише ми, верховинці з передвіку, залишаємося в наших дітях і дітях дітей, хоч би яка сатанська сила не йшла проти нас” [5, с.55].

Для творчості Ростислава Єндика характерні настроєві пейзажі, які дозволяють філігранно відтінити тональність душі героїв: „Хмарна завіса роздерлася і з-поза неї визирнуло захмурене сонце. Та коли Іван підніс очі від землі, знову сховалося. Тільки червоний слід по ньому залишився, неначе воно було зранене. — Від мойого зору втікає сонце, — подумав…” [5, с.23].

На рівні поетичної метафори сприймається пейзаж у творах „В глухім куті”, „Зов землі”, „Мольфар”, „В небі”. Виписаний імпресіоністичними мазками, інколи поданий без фіксації кольорів, які, однак, легко асоціюються з такими знайомими предметами, як гори, дерева, він суголосний настрою персонажа: „…самітні дуби на царинах кучерявилися, розчепірювалися, як печериці, вони — вихром смагані, вогнистими громами колені, вони — покручі-ведети, присадисті, широко розложисті, з конарами, як дерева, з корінням, як смоки і гади покручені. Ще вище йшов бір-прабар: вивертами завалений, вітроломами засіяний, печерами розораний, долами, як ранами, порізаний, мочарами позаливаний, хащами і малинниками попідшиваний і підбитий” [5, с.56]”. Саме таким бачиться ліс подорожнім („Мольфар”) одразу після розмови про великий смуток, що насувається на гуцулів. Зображена картина наче виписана широкими темними мазками — смоки, гади, мочари, хащі, печери — із вкрапленням червоного кольору — вогнисті громи, рани, малинники. „Свідомість доростає до сприйняття природи тільки тоді, — наголошує Теодор Адорно, — коли, як імпресіоністичне малярство, вбирає в себе її рани. (…). Адже в кожному конкретному сприйнятті природи міститься, власне, суспільство. Суспільство не тільки забезпечує схеми сприйняття, а й через контраст та схожість щоразу владно визначає, що саме означає природа” [1, с.98].

Майже завжди домінантне почуття героя, його переживання визначають атмосферу, внутрішній сюжет твору і „настрій” пейзажу. Олекса („Зов землі”), обурений пропозицією Семена, переживає калейдоскопічну зміну насторїв за ступенем зростання (здивування, занепокоєння, обурення, злість, жарт-помста), які віддзеркалює природа: „Десь далеко в кам’яних ребрах сердився потік. По горах блукала вже весна, розвішувала на грабах і буках золотисті пупянки і гнала соки з землі. Над селом мчав чвалом білий і пушистий табун хмар з розгуканими гривами, іржав і гнав далі. Невеселий день чорного переднівку в лемківському селі доплентувався до заходу, висолоплював червоний язик і зникав за горбами” [3, с.16]. Чуйний і романтичний Жайворонок („Зов землі”), тугу якого не розуміють односельці (дуже нагадує диваків — носіїв позитивних якостей — Григора Тютюнника, що мають яскраву, надзвичайно розвинуту уяву і, як наслідок, незвичайну душевну чутливість, що не завжди знаходить розуміння у „звичайних” людей), помічає і відчуває кожен порух лісу, неба, річки, птаха: „В запашній теплоті мучилася ніч, а в ній Жайворонок і птиці в розспіваному шалі й тьохканні…”, „На небо випадав з-поза узбіччя місяць, великий і білий, шуміли таємним шумом смереки і, перекликаючись гули. Скочувалися на землю зоряні клубки, розтягали нитки, то знову падали по небосклоні, як золоті яблука. Це кінчилось якесь життя. Але Жайворонкова зоря не падала, тільки тремтіла, хоч він з болю аж мінився. Завжди серед мандрівок він тепер мандрував навіть між двома мандрівками і прислуховувався, чому земля гуде, як далекий грім, і чому дзвенить вона, як дзвін” [3, с.35].

Безперечно, фіксація швидкоплинних вражень від мінливої дійсності, „модель ліричного світовідчуття” (Тамара Гундорова) — це ще один крок письменника до структури імпресіоністичної прози.

Центром творчої лабораторії митця стає людина у всій складності її душевних протиріч, перемог і поразок. Відтак яскравою стилістичною рисою імпресіоністичної прози Ростислава Єндика виступає невласне пряма мова як один із прийомів моделювання внутрішнього світу персонажів. Завдяки цьому в унісон звучать роздуми оповідача і героя, як-от бунт Івана Загуканого проти ляхів-чужинців, що загарбали українську землю: „Іванова боротьба з собою була довга і важка. Він пішов, хоч кров його заливала, бо що мав робити? Скочити до горла? Та то ж тісто!.. Та ті ляшки, як блохи. З пороху родяться. Вб’єш одного — десять ще поганіших з землі виростає. Треба б панські садиби з підвалинами зрівняти, плугом заорати, а решту з бурею пустити, може б тоді з ними був кінець” [5, с.11]. У цьому та в багатьох інших творах відчувається прагнення автора осмислити місце „маленької” людини в світі як єдності природного й соціального начал, задуматися над сенсом подій, вчинків, моралі. Структура таких оповідань будується на внутрішніх рефлексіях ліричного героя, на його асоціативному сприйнятті навколишнього світу, що було повним розривом із попередньою традицією об’єктивованої оповіді. Відбувається художньо-естетичне осмислення фрагментарного, розірваного світу, де письменник намагається поєднати втрачену гармонійність буття: батьківщини, рідних і близьких людей, душевного спокою, матеріальних цінностей. В цьому особливо нагадує самого автора чудовий знавець історії, патріот Ратимир („В безпуття на шлях”): „Ратимир продирався темними хащами. Його безпуття просвічував не місяць, ні сонце, тільки заграва спаленого етосу. Етос горів перед ним, як ціль і він до неї прямував, хоч заграва стояла над безоднями” [4, с.159].

У творах Ростислава Єндика спостерігаємо тісну взаємодію між долею окремої людини та долею всього людства, осмислення космогенезу: „Міжзоряний простір захитався. І він — зоря — вже метеор та летить на землю… Невідомо звідкіль несеться якийсь голос, тихий, ледве чутний, але теплий, він хотів би йому щось відповісти, та не стає часу. Заварилася кров, розшаліла і він пурхнув, неначе світляна комета, в між зоряність, у світ предків, пророків та богів” [3, с.170] (Вид. наше — О.З.). На переконання письменника, конструктивним є те світоглядне знання, яке спирається на сукупний духовний досвід людства, синтезує його позитивні надбання, намагаючись створити цілісну систему гуманістично спрямованих життєсмислових орієнтирів. Йдеться про „прочитання” суті людини як „мікрокосму”— цілісної, творчо активної, гармонійно вплетеної в структуру Світобудови частки:

Первісна єдність — первопочин усього, а їй наймення гармонія:

гармонія форм — краса,

гармонія думки — мудрість,

гармонія життя — чеснота [4, с.149].

У новелах „Блазень”, „Оце жінка”, „В глухім куті” автор вплітає суб’єктивні імпресіоністичні конструкції, схвильоване мовлення персонажів, їх почуття, враження, адже „герой імпресіоністичного твору цікавий не стільки своєю активністю, спрямованістю на перетворення зовнішнього світу, а саме „пасивною” здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень” [6, с.235]. „Уже за кілька днів стане наше життя сонячною даллю, — захоплено говорить Гордій своїй нареченій Квітославі в новелі „Perpetuum mobile”, — огряничене безконечністю щастя. Виїдемо десь далеко, де море хвилюватиме, небо буде блакитнитися, а зелень кричатиме розіскреною фантазією. В цьому раю будемо горіти молодою змисловістю разом із морем, небом і зеленню, далеко від геометричних взорів, опісля знов вернемо і вдиратисямемо також разом на верхи до моїх мет, щоб біля них сміятися і танцювати” [3, с.135]. В імпресіоністичному ключі зображено і внутрішню напругу думки Гордія: „Мислі стали стадом півдиких мустангів, що тупотіли ґальопом, а тупіт стукотів, і бив до стін, і розсаджував їх. Тоді ловив їх на аркани, притягав до себе і, спинюючи, осаджував на місці, аж пирхали і хропіли, щоб за хвилину знову пустити їх у далечінь” [3, с.137]. А в оповіданні „Cuius region — eius religio” знаходимо прекрасно виписану ліризовано-настроєву оцінку жіночого імені саме завдяки зміні кута зору оповідача з об’єктивного на суб’єктивний (імпресіоністичний прийом письма) — заломлення зображуваного крізь призму сприйняття ліричного героя, що відкривало нові можливості для передачі духовного та психологічного світу людини: „Інґеборґа! Інґеборґа! — це ім’я стало відразу для Ричарда музикою. Кожне ім’я має свій особливий п’янкий сок і запах. Зрозуміти ім’я — треба його пережити, напитися його соку треба, спохмільніти від запаху. І він впивався ним, співаючи довгу й безконечну пісню, зложену тільки з мелодійних звуків — ін-ґе-бор-ґа, — що перлистим дощем лилися на блакитну любку…” [3, с.110].

Орієнтуючись на зображення глибинного переживання людини, український митець передає внутрішній світ героя у двох важливих вимірах — психологічному й духовному, внаслідок чого герой осмислює своє ставлення до світу і самого себе.

Література:

1. Адорно Т. Теорія естетики / Теодор Адорно ; пер. з нім. Петро Таращук. – К. : Вид-во Соломії Павличко „Основи”, 2002. – 518 с.

2. Гундорова Т. ПроЯвлення Слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Гундорова Тамара. – Львів : Літопис, 1997. – 297 с.

3. Єндик Р. В зударі з життям / Ростислав Єндик. – Краків : Українське видавництво, 1940. – 179 с.

4. Єндик Р. Зов землі / Ростислав Єндик. – Краків, 1940. – 160 с.

5. Єндик Р. Жага / Ростислав Єндик. – Мюнхен, 1957 – 301 с.

6. Пахаренко В. Українська поетика. Наукове видання / Василь Пахаренко. – Черкаси : Відлуння-Плюс, 2002. – 320 с.

Tags: