кандидат історичних наук, Ісакова Н. П. УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РОКІВ

кандидат історичних наук, Ісакова Н. П.

Національний університет біоресурсів і природокористування України

м.Київ

УРОКИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РОКІВ

У роботі висвітлені основні уроки Української національно-демократичної революції 1917-1920 років, які слід засвоїти наступним поколінням, щоб уникнути помилок.

The article highlights the main lessons of the Ukrainian national-democratic revolution of 1917-1920, which the next generations should master to avoid mistakes.

В умовах становлення та розвитку незалежної Української держави не вщухає інтерес до нашої національної історії, до уроків та досвіду минулого. Через 96 років після Української національно-визвольної революції потрібна її переоцінка, а не критика. Жертви, яких зазнав український народ унаслідок подій 1917-1920 років, були жахливими і, інколи, не зовсім необхідними. Однак це не означає, що вони завжди були безглуздими.

Необхідність теми дослідження полягає також у тому, що особливості поточного моменту, нестабільність політичного й соціально-економічного розвитку дають змогу порівнювати сучасні тенденції в нашому державному житті з проблемами державного будівництва 1917–1920 рр., коли у політичних суперечностях стверджувалася ідея української державності.

Основним елементом української революції стала боротьба за вільний розвиток української нації у всіх сферах її життя — економічному, духовному, політичному. Провідники української революції вважали, що повномасштабне розв’язання проблеми державотворення є неможливим без здійснення соціальних перетворень. Саме в цьому, передусім, вбачався глибинний демократичний сенс розпочатої боротьби, ним же визначався зміст і характер національної революції.

Серед уроків української національної революції для сьогодення найбільш повчальними є: по-перше, брак в Україні політичних сил, здатних втілювати ідеологію консенсусу. Натомість політичні табори, зайнявши протилежні позиції, почали діяти на самознищення. Ціною такої боротьби стала втрата Україною шансу стати незалежною демократичною державою. Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте селянинові важко було осягнути складну ідею національної незалежності, й лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік. Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена. По-друге, слабкість соціальної бази українського руху 1917-1920 рр. стала стратегічним недоліком, що справив великий вплив на результати боротьби. Будь-яка політична сила, насамперед демократична, яка бере владу і бере на себе відповідальність перед народом, мусить діяти наступально, послідовно, ініціативно. Ці кроки мають збігатися з настроями та сподіваннями значних верств суспільства. Якщо підтримка українських націоналістів інтелігенцією та селянством була питанням проблематичним, то відсутність цієї підтримки в містах мала вирішальне значення. По-третє, зовнішні чинники за всією серйозністю внутрішніх недоліків українського національного руху стали вирішальними в його поразці. Тому, якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору завжди слід шукати всередині країни[6, с.47; 7, с.139].

Змагання за національне самовизначення зумовили специфічні риси української революції, а соціально – економічні перетворення пов’язали її зі всеросійською революцією. На Україні, як і скрізь у колишній царській Росії, зник старий лад і селяни розподілили між собою значну частину конфіскованих земель. Хоча мрії про незалежність лишилися нездійсненими, багато українців мали підстави вважати, що революція не залишила їх з порожніми руками. Все залежало від того, чи дозволить радянський уряд українцям скористатися здобутками революції.

Українська національно-демократична революція завершилася поразкою. Перемогли започатковані більшовиками процеси соціальної перебудови суспільства, в якій національним аспектам відводилась другорядна роль. Незважаючи на це слід погодитися з досить слушною думкою українського історика з діаспори І.Лисяка-Рудницького, що "було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але вона внутрішньо переродила суспільство України... і не має сорому в тому, щоб бути переможеним у боротьбі за свободу. Навпаки, така поразка може стати джерелом духовної обнови, що з нього черпатимуть силу наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі"[4, с.20-21].

Національно-визвольна революція 1917-1920 років, як вважають українські історики, започаткувала традицію української державності. Було сформовано основні атрибути державності, випробувано різні моделі внутрідержавного життя [3; 5; 7]. Варто також зазначити, що то був особливий етап національної історії: протягом чотирьох років було пройдено величезну еволюцію - від підданства через проголошення національно-територіальної автономії федеративної Росії до усвідомлення повної незалежності й самостійності; в Україні була поновлена державницька свідомість. Головне, чого домоглася революція, - це визнання прав українського народу на свою державу, свою культуру, свою мову. Вперше після середини XVII ст. Україна постала як геополітична реальність.

Таким чином, без минулого немає майбутнього. Українська революція початку ХХ століття справила надзвичайний вплив на подальшу долю української нації. За короткий час українська політична думка пройшла шлях, у звичайних умовах розрахований на десятиріччя. У 1917 році, як вважав

Д. Дорошенко, український національно-визвольний рух набув таких успіхів, отримав такий розмах та зустрів такий широкий відгук у масах, що його досягнення перевершили найсміливіші мрії українських політиків [2, с.212]. Насамперед, він відродив приспану століттями неволі самосвідомість українського народу. Мета революції могла бути досягнута лише за допомогою єдності мешканців України, їх солідарності. Ідея самостійної держави стала найбільшим спільним надбанням усіх політичних сил українців. До здобутків революції слід також віднести відродження й розвиток ідеї соборності України, втілення її у суспільній свідомості. І хоча західноукраїнські землі залишилися у складі інших держав, принцип соборності став загальнонаціональною мрією, невід’ємною часткою всіх українських визвольних політичних програм. Відроджена( хоч і тимчасово) з назвою «Україна», держава ніколи вже не зникала з політичної карти світу.

Література:

1. Державотворення і проблеми соборності України у 1917-1921 рр.: історіографічні аспекти // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 1998. – Вип.1. – С.215-218.

2. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т.1-2. – К.: Глобус, 1991. – 420с.

3. Литвин В.М. Історія України. - К.:Наукова думка, 2008.- 814с.

4. Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу і нації. Історичні есеї. Т.1. – К.: Основи, 1994. – 554 с.

5. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. К.: Альтернативи,1997. – 248 с.

6. Українська революція 1917-1921 рр. у дослідженнях вчених Київського університету // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка: Історія. – 2000. – Вип. 49. – С.46-49.

7. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) // Український історичний журнал. – 2002. – № 2. – С.138-140.

Поиск по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.