Боднарчук О. В. ПРОПАГАНДИСТСЬКІ КАМПАНІЇ ТА ЇХ ВІДОБРАЖЕННЯ У ДИСКУРСІ ЗМІ

Печать

Боднарчук Олег Васильович

Прикарпатський Національний університет ім. В. Стефаника

ПРОПАГАНДИСТСЬКІ КАМПАНІЇ ТА ЇХ ВІДОБРАЖЕННЯ У ДИСКУРСІ ЗМІ

В даний час теорія та практика комунікативних технологій стикаються з низкою економічних, соціальних і культурних викликів постсучасної доби. Передусім це стосується пропаганди, яка і досі в українському суспільстві асоціюється із радянською добою та «пропагандистською машиною» тоталітаризму.

Роль комунікації в житті сучасного суспільства швидко зростає, комунікативні процеси впливають на діяльність різних суб’єктів, від держави до політичних партій та громадських об’єднань. Внаслідок цього відбувається кількісне й якісне ускладнення комунікативних процесів, поява нових викликів для адекватного осмислення феномену комунікативних технологій.

Актуальність досліджуваної проблеми полягає в тому, що політичні, культурні, історичні стереотипи, нав’язані політичною пропагандою радянської доби, стримують процеси демократизації сучасної української політичної системи, заважають розвитку ринкової економіки та громадянського суспільства.

Саме тому, актуальною проблемою аналізу є осмислення ролі політичної пропаганди в умовах її технічного вдосконалення, використання у виборчих технологіях, механізмів зменшення маніпулятивного впливу на громадян [3, с.19].

Пропагандистська кампанія проводиться у різноманітних формах, таких як безпосередня комунікація «політик–виборець» та опосередкована комунікація. До першого типу відносяться виступи перед зборами прихильників, зустрічі із колективами, поширення різних форм друкованих агітаційних матеріалів. До другого типу – пропаганда та агітація із використанням мас-медіа. Пропагандистська кампанія обумовлена метою адресної комунікації із виборцем, саме тому вона включає ряд насту [4,с.101].

Сьогодні домінуючим засобом поширення комунікативних технологій стало телебачення. Вважається, що одним із найвидатніших телевізійних комунікаторів був американський президент Р. Рейган, який вміло маніпулював телевізійними технологіями. Сьогодні усі кандидати прагнуть потрапити в центр уваги засобів масової інформації і, особливо, телебачення.

При цьому пропаганда положень передвиборних програм залишається важливим компонентом комунікаційно-агітаційних зусиль кандидатів (партій, блоків). У ході пропагандистської кампанії необхідно досягти чіткої ідентифікації принципових положень передвиборної платформи, їх запам’ятовування цільовими групами виборців.

Проте, варто не забувати про безпосередньо політичні функції лідера, які не обмежуються представленням публіці його позитивних особистих якостей. Так, О.Траверсе вважає, що лідер уособлює найбільш впливові тенденції суспільного розвитку. У статті «Політичні лідери й аутсайдери, або про тенденції суспільного розвитку України», він, зокрема, пише: «у проблемах влади, її спадковості, пов’язаної зі зміною лідерів є суттєвіші фактори, аніж зіткнення одного лідера чи керівника з іншим. Політичному діячеві важко усвідомлювати, що, перебуваючи на вершині владного олімпу і розпоряджаючись долями мільйонів людей, він водночас є особою, яка собі не належить» [5].

Варто відзначити, що в умовах тоталітарної пропаганди відсутній саме фактор змагальності між різними кандидатами на державні посади, що обумовлює іншу структуру пропагандистської кампанії.

В цілому, можна виділити три рівні політичної пропаганди: 1) загальносистемний, режимний, який є конкретизацією пануючої ідеології та доктринальних платформ. Вона розрахована на все суспільство в цілому, поширюється в межах окремої держави; 2) регіональний, який враховує конкретні умови (у першу чергу, етнічні, демографічні, економічні та екологічні); 3) місцевий, що тісно пов’язаний з агітацією і прив’язаний до актуальних місцевих проблем.

Розвиток технологій та наукових знань веде до того, що політична пропаганда активно розвивається, використовуючи нові ресурси і можливості. Ефективність політичної пропаганди залежить від сутності режиму, політичної свідомості і культури населення.

Найголовнішою рисою тоталітарної пропаганди є жорстке підпорядкування інформаційних потоків головним ідеолого-пропагандистським завданням. Для населення відбиралася і подавалася тільки фільтрована інформація, яка відповідала інтересам політичної еліти.

Для виборчих кампаній перехідних режимів, до яких належать Україна, характерне активне використання таких прийомів впливу, як дезінформація, маніпулювання, міфи, необ’єктивні рейтинги (у тому числі, екзіт-поли), упереджені прогнози експертів.

Для дослідження політичної пропаганди тоталітарної доби велику роль має ґрунтовна праця Г. Арендт «Джерела тоталітаризму» [1,с.19]. Поєднуючи теоретико-структурний підхід із історичним, автор розглядає головні джерела тоталітаризму. Вона послідовно зіставляє дві форми тоталітаризму – націонал-соціалістську та інтернаціонал-більшовицьку, визначає роль, яку відіграє ідеологія у тоталітарних системах. У розділі «Тоталітарний рух» особлива увага приділяється тоталітарній пропаганді.

В умовах радянської політичної системи її особливості сприяли пропагандистським засобам взаємодії між державою та суспільством. До них можна віднести: злиття основних функцій партії та держави; зрощення методів державних структур та партосередків, поєднання посад у партійному і радянському апараті; призначення кадрів не за діловими якостями, а за політичною доцільністю; відчуження населення від впливу на державно-партійний механізм, наявність жорсткої дисципліни та контролю за політичною діяльністю громадян.

У статті «Сила і безсилля слова» В. Здоровега вважає, що тоталітарну цензуру сьогодні успішно замінила посттоталітарна пропаганда: «Прогнозуючи в другій половині минулого століття потужні можливості глобального телебачення, канадський професор М. Маклюен передбачав: майбутнім правителям не буде потреби у разі незадоволень серед плебсу вдаватися до репресивних заходів, досить буде поміняти програми телебачення, а американський професор Ніл Постмен взагалі вважає, що сьогодні немає потреби в цензурі. Її успішно може замінити телебачення з його гіпертрофованими розважальними можливостями, коли маси ігнорують все, що не здатне розсмішити чи розважити…» [2].

У ХХ столітті політична пропаганда і в тоталітарних, і в демократичних режимах фактично набуває офіційного статусу, фінансується і регулюється державою. Саме тому можна говорити про якісно новий етап у розвитку політичної пропаганди. На цьому етапі вперше з’являються розгалужені спеціалізовані організаційні структури, для яких пропагандистська діяльність стає професією і основним завданням.

Характерною рисою тоталітарної політичної пропаганди є її висока маніпулятивність, що проявляється у здатності пропаганди в процесі реалізації маскуватись під інформативність, яку об’єкти пропаганди не завжди помічають, оскільки вона сприймається людьми під виглядом об’єктивної інформації та розваг. Маніпуляції, як свідчить аналіз, будуються переважно за схемою: «комунікатор (пропагандист) – реципієнт (слухач, глядач)». Ще однією рисою маніпулювання є нав’язування спрощених стереотипів, стандартних образів, уявлень про навколишню дійсність, які здійснюють роль орієнтації на конкретне політичне явище чи подію. Стереотипи відповідно до зусиль пропагандиста викликають позитивні або ж негативні емоційні реакції. До найпоширеніших стереотипів двадцятого століття можна віднести «імперіалізм», «нацизм», «комунізм», «ворог», «дисидент» та ін.

Велику роль у пропагандистських кампаніях відіграють не лише традиційні засоби масової інформації, такі як телебачення, радіо й преса, а і кіноіндустрія та мережа Інтернет. Зокрема, саме через Інтернет сьогодні розповсюджуються політичні ігри, які розраховані на те, щоб пропагувати і водночас розважати учасника гри. Проте історія пропагандистських ігор нараховує десятки років – від гральних карт із жартівливим та навіть образливим зображенням ворогів до сучасних Інтернет ігор.

Пропаганда за своєю суттю є нейтральною комунікативною технологією. Проте правлячим класом, який хоче зберегти і утвердити владу, пропаганді надається постійний, цілеспрямований вплив на населення.

У демократичних режимах громадяни переконуються в успішності політики за допомогою відкритих дебатів, плюралістичного обговорення різних точок зору, результативної внутрішньої та зовнішньої діяльності, проте тоталітарні режими для нав’язування та виправдання своєї політики використовують переважно агресивну тотальну пропаганду.

Демократична політична пропаганда є багатовекторною і поліцентричною, оскільки суб’єктів влади залишається багато. Серед них – політичні партії, громадсько-політичні рухи та організації, політична еліта, держава, засоби масової інформації тощо.

Детальний аналіз впливу пропаганди на процеси становлення та трансформації політичних режимів дозволив сформулювати розуміння політичної пропаганди як комунікативної технології, яка існує у всіх політичних режимах незалежно від їх типів та етапів розвитку.

Отже, перспективи поширення політичної пропаганди засобами комунікації залежать від об’єктивних потреб соціально-політичної еволюції суспільства у напрямі розвитку таких моделей формування суспільної думки, які передбачають когнітивну основу суб’єктно-об’єктних зв’язків. На відміну від спонукальних функцій реклами, котра апелює переважно до емоційної складової реципієнта, засоби політичної пропаганди за своєю інформаційною сутністю підвищують політичну культуру населення, збагачують тезаурус електорального соціуму. Саме тому на порядок денний висуваються визначальні складові, що забезпечують реалізацію пропагандистської функції, а саме: формування наукової школи здійснення політичної пропаганди; партійна ідентифікація провідних концептів парламентського дискурсу; організаційне наближення інститутів громадянського суспільства до інформаційних ресурсів депутатських фракцій; професіоналізація пропагандистської діяльності на постійній основі каналами політичної комунікації.

Безперечно, реалізація таких завдань багато в чому залежить від перспектив демократії як типу політичного режиму та утвердження певного типу виборчої системи.

Література:

1. Арендт Х. Джерела тоталітаризму / Ханна Арендт. – Київ: Дух і літера, 2005. – 584 с.

2. Здоровега В. Сила і безсилля слова [Електронний ресурс] / В. Здоровега // Дзеркало тижня. – 2002. – № 34 (409) 7 – 13 вересня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3050/35979/

3. Кравчук М. А. Політична пропаганда як засіб становлення і трансформації політичних режимів: автореф. дис. на здобуття нак. ступеня канд. політ. наук: 23.00.02 / М. А. Кравчук; Львів. нац. ун-т імені Івана Франка. – Львів, 2006. – 19 с.

4. Королько В. Предвыборная коммуникационно-агитационная кампания: политический феномен, структура, функции / В. Королько // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. – № 1. – С. 101-109.

5. Траверсе О. Політичні лідери й аутсайдери, або Про тенденції суспільного розвитку України [Електронний ресурс] / О. Траверсе // Дзеркало тижня. – 2005. – № 7 (535) 26 лютого – 4 березня. – Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3050/49312

Tags: