Касьєнс М. С. ТОРГІВЕЛЬНО-КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ БЕССАРАБСЬКОГО КУПЕЦТВА (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Касьєнс М. С.

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Україна, м. Ізмаїл

ТОРГІВЕЛЬНО-КОМЕРЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ БЕССАРАБСЬКОГО КУПЕЦТВА (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

 

Переможна війна Росії з Туреччиною в 1877-1878 рр. дозволила повернути Ізмаїльський та частину Акерманського повітів Бессарабії до складу Російської імперії. Це позитивно позначилося на розвитку торговельних стосунків в краї. У спеціальному розпорядженні міністра фінансів Бессарабській губернській палаті надавався дозвіл місцевим купцям до кінця року вести торгівлю без сплати податків.

З поверненням під юрисдикцію Російської імперії Ізмаїл поступово займає лідируючі позиції в торгівлі. Так, у 1880 р. удільна вага крамничної торгівлі Ізмаїла становила 26,2%, а показник Кишинева лише 25,2%. У 1885 р. ці показники збільшилися на користь Ізмаїла та становили відповідно 25,4% проти 23,5%.

Повернення до складу Бессарабської губернії придунайських земель позитивно вплинуло на розвиток зовнішньої торгівлі в регіоні. Якщо в 1875 р. з губернії було вивезено товарів на суму 2 539 382 тис. крб., то в 1880 р. обсяг вивезених товарів зростає до суми 10 749 751 тис. крб. У ті ж роки до Бессарабії було ввезено товарів відповідно на 1 111 348 тис. крб. та 2 715 176 тис. крб. Різниця, як ми бачимо, очевидна.

Відкриття дунайських портів дало змогу бессарабським купцям відновити старі комерційні зв’язки з європейськими колегами, оживити давні торгівельні шляхи. Загалом у період з 1876 по 1881 рр. вивіз з Бессарабії товарів збільшився майже у 2 рази. Показник імпорту виріс у 2,5 рази [1, с. 532-533].

Зростала фінансово-економічна вага купецтва в містах регіону. Так, у 1886 р. 99 купців з Кишинева володіли нерухомістю на загальну суму – 515,7 тис. крб. Для порівняння, 47 спадкових дворян в цьому ж місті володіли нерухомістю на суму в 236,2 тис. крб., а 44 міщанина – 191,4 тис. крб. В Акермані 27 купцям належала нерухомість загальною вартістю 158,5 тис. крб., 6 спадковим дворянам – 23,2 тис. крб., 5 міщанам – 19,4 тис. крб. [2, арк. 19]. В інших містах Бессарабії ситуація була схожою. Іншими словами, купецтво краю впевнено йшло по шляху збагачення та збільшення своїх комерційних прибутків.

Місцеві купці першої гільдії, які раніше займалися переважно оптовою зерновою торгівлею, з кінця 70-х рр. ХІХ ст. знову спрямували потік зерна на експорт через порти Ізмаїлу, Рені та Кілії. Експортувалося бессарабське зерно до Німеччини, Австро-Угорщини, Швейцарії, країн Західної Європи. На півночі губернії більша частина зерна вивозилась через Новоселицьку митницю. До 1901 р. об’єм продажу зерна за кордон виріс у 27 разів й досяг 2,9 млн. пудів.

Значна частина зернового експорту проходила через південно-західні митниці та порти. Зокрема, через Леово в 1879 р. було вивезено понад 878 тис. пудів зерна, а в 1901 р. вже 1,8 млн. пудів. Аналогічний об’єм зернового експорту проходив через Кагул. В період з 1884 по 1901 рр. експорт зерна тут збільшився з 431 тис. до 1,3 млн. пудів. У 1880 р. через порт Рені було вивезено 77 тис. пудів зерна, а у 1901 р. цей показник становив вже 3,2 млн. пудів. З 1883 по 1901 роки об’єм продажу через кілійський порт збільшився з 982 тис. до 4,6 млн. пудів зерна [3, с. 144].

Окрім зерна бессарабські купці вивозили за кордон худобу, м'ясо, вовну. Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. лише до Німеччини було експортовано майже 35 тис. пудів вовни. Як і раніше, користувалися попитом у Європі дунайська риба та ікра. В 1895 р. з Бессарабської губернії через митниці Ізмаїла, Рені та Кілії було вивезено 73 313 пудів риби та 11 332 пудів ікри [4, с. 189].

Місцеве купецтво та дворянство були найбільшими виробниками вина в Бессарабії. Відомими землевласниками та виноробами в Сорокському повіті були купці Негруці. За даними 1890 р. їм належало 3 804 дес. землі, значна частина якої була відведена під виноградники. У власності купецької родини Огановичів було 15 915 дес. землі, а купці Шимановичі в 1894 р. купили в Сорокському повіті 3 143 дес. У Акерманському повіті великими землевласниками була родина купців Асвадурових. Загальна площа їх володінь становила 20 868 дес. землі. Найбільш відомим в родині був Марк Асвадуров. Як і багато інших купців Бессарабії, він займався виноробством, мав власні торговельні точки з продажу вина, вів оптовий продаж. Аккерманський купець М.Г. Мільштейн мав власні винні магазини в Одесі та Москві, а один з сортів його вина отримав золоту медаль на виставці в Неаполі [5, с. 110, 114].

Вкрай важливим для розвитку бессарабської торгівлі наприкінці XIX – початку ХХ ст. було налагодження судноплавства по р. Дунай. Купці, разом з місцевими дворянами, брали в цьому процесі активну участь. На 1 січня 1896 р. одноосібні власники (як правило, купці) мали в своєму розпорядженні 84 судна, що складало 36% від загальної кількості пароплавів, які були приписані до портів Чорноморсько-Азовського басейну [6, с. 121]. В 1881 р. з’явилося перше приватне пароплавне товариство на Дунаї, яке згодом отримало назву Російсько-Дунайське пароплавство (РДП) князя Гагаріна. Згідно зі статистичними даними, у 1885 р. акціонерне товариство перевезло 16 428 пудів хліба. Крім хліба, з Росії до сусідніх дунайських країн пароплавами товариства вивозили шкіри, канати, сукно. В 1897 р. компанія мала вже 10 парових суден, 23 баржі, 19 пристаней, 28 агенцій в Одесі, Варшаві, на Дунаї від Вилково до Кладєєва.

Згідно з даними за 1891 р., дольовими пайщиками пароплавства були такі відомі представники російського та українського капіталу як брати Морозови, П.М.Третьяков, М.А.Терещенко та ін. Серед акціонерів-засновників пароплавства була родина ізмаїльських купців Тульчіанових. Свого часу Тульчіанови розбагатіли на експортній торгівлі зерном. Найвідомішим з родини Тульчіанових був Федір Павлович, який протягом 18 років обіймав посаду Ізмаїльського міського голови. В Ізмаїльському повіті йому належало близько 9 000 дес. землі.

Місцеве купецтво брало активну участь у розвитку судноплавства по Дністру, створювало флотилії з дрібних суден, які займалися перевезенням товарів до Аккермана, порт якого за показниками вантажообігу конкурував з дунайськими портами, проте мав дещо інший напрям своєї діяльності.

Аккерманський порт був закритий для іноземних суден, й тому використовувався в якості великої перевалочної бази товарів на шляху до Одеси. Порт посідав важливе місце у внутрішній міжрегіональній торгівлі південно-західного регіону Російської імперії. Крім того, аккерманський порт мав велике значення для місцевої бессарабської торгівлі. Важливу роль у розбудові портів, складських терміналів та інших елементів торгівельної інфраструктури відігравали купці. В Аккермані всі чотири пристані порту належали купцям. Саме купцям належала 2/3 всіх дністровських суден [7, с. 33].

З другої половини 70 – початку 80-х рр. ХІХ ст., на фоні підвищення значення аккерманського порту у внутрішній торгівлі, місцеве купецтво зробило декілька спроб потіснити одеське купецтво в сфері зовнішньої торгівлі. Аккерманські купці планували перетворити свій порт з перевалочної бази на міжнародний торговельний об’єкт. Намагання аккерманських купців співпали у часі з загальною регіональним тенденцією, адже саме в цей час спостерігалося стрімке зростання Херсонського та Миколаївського портів. Місцеве купецтво рішуче виборювало право на самостійність у торговельно-комерційних справах, тим більше, що обсяг вантажних перевезень через вказані порти невпинно збільшувався. Але одеське купецтво, завдяки вдалому лобіюванню своїх інтересів в уряді, зуміло зберегти незмінним статус аккерманського порту й призупинити його подальший розвиток.

Поновлення російського судноплавства на Дунаї та Дністрі сприяло пожвавленню торговельної діяльності торговців, що призвело наприкінці XIX – на початку XX ст. до збільшення чисельність торговельної буржуазії. В 1899 р. у Бессарабії нараховувалося 22,3 тис. купців, і саме вони складали верхівку торгівельної буржуазії – фінансово-економічні можливості купців 1-ї та 2-ї гільдій у 2,5 рази переважали можливості інших торговців [8, с. 97].

В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. купецтво Бессарабської губернії вело активну зовнішню та внутрішню торгівлю, що об’єктивно сприяло економічному розвитку регіону. Бессарабські купці за показником фінансово-економічної могутності входили до числа лідерів європейських губерній Російської імперії.

 

Література:

1. История Бессарабии : (от истоков до 1998 года) / [Иоан Скурту, Думитру Алмаш, Арманд Гошу и др.]; координатор: Иоан Скурту ; пер. с рум. яз. Н. Енчу – Кишинэу : Онисифор и Октавиан Гибу, 2001. – 353 с.

2. Комунальна установа "Ізмаїльський архів", ф. 2, оп. 1, спр.207. Листування з Ізмаїльським поліцейським управлінням про внесення доповнень до проекту обов’язкових постанов комунальної ради по облаштуванню ринка, 43 арк.

3. Анцупов И.А. Сельскохозяйственный рынок Бессарабии в XIX в. / Иван Антонович Анцупов. – Кишинев : Штиинца, 1981. – 251 с.

4. Гросул Я.С. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии. 1812–1861 гг. / Яким Гросул, Иван Будак. – Кишинев : Картя молдовеняскэ, 1987. – 399 с.

5. Жуков В.И. Города Бессарабии 1861 – 1900 гг. (Очерки социально-экономического развития) / Виктор Ильич Жуков. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 291 с.

6. Шляхов О.Б. Судновласники і моряки Азово-Чорноморського басейну (90-ті рр. ХІХ ст.–1914 р.) / Олег Борисович Шляхов. – Дніпропетровськ : Видавництво Дніпропетровського університету, 2003. – 366 с.

7. Шевченко А.М. Розбудова південноукраїнських морських портів у другій половині ХІХ ст. / Андрій Михайлович Шевченко // Науковий вісник Ізмаїльського державного гуманітарного університету. – 2007. – Вип. 22. – С. 31–35.

8. Жуков В. И. Города Бессарабии 1861-1900. Очерки социально-экономического развития / Жуков В. И. – Кишинев: Штиинца, 1975. – 291 с.

Поиск по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.