ЦЕНТР МЕЖДУНАРОДНОГО НАУЧНОГО СОТРУДНИЧЕСТВА

ПУБЛИКАЦИЯ НАУЧНЫХ СТАТЕЙ

ПРОВЕДЕНИЕ МЕЖДУНАРОДНЫХ КОНФЕРЕНЦИЙ

СТАЖИРОВКИ ДЛЯ НАУЧНЫХ СОТРУДНИКОВ 

 

 ИЗДАТЕЛЬСКИЙ ДОМ «ТК МЕГАНОМ»

    

Издательство является членом

 CrossRef и Publishers International Linking Association

 (Международная ассоциация издательской

 цитируемости, PILA)


МЫ РАБОТАЕМ ДЛЯ ВАС С 2004 ГОДА!

 

ЕСЛИ ВЫ ЗАНИМАЕТЕСЬ НАУЧНОЙ РАБОТОЙ И ВАМ НЕОБХОДИМО:

- опубликовать научную статью;

- принять участие в научной конференции;

- пройти стажировку;

 - присвоить DOI Вашей научной работе

                            ЭТОТ САЙТ ДЛЯ ВАС.

.

 

 Опубликуйте статью 

в международных научных журналах

 

 

 

 

Станьте участником международных

научных  конференций в Европе и ОАЭ

 

111111111

 

Научная коференция в ОАЭ
Опубликовать статью и принять участие

 

 

Научная конференция Украина-Польша
Опубликовать статью и принять участие

кандидат політичних наук, Стародуб-Підберезна Т. С. СУЧАСНІ ІНТЕРРЕГІОНАЛЬНІ СХЕМИ ВЗАЄМОДІЙ: ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

УДК 327.7(477)

 

СУЧАСНІ ІНТЕРРЕГІОНАЛЬНІ СХЕМИ ВЗАЄМОДІЙ: ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ УКРАЇНИ

кандидат політичних наук, Стародуб-Підберезна Т. С.

Київська гуманітарна академія, Україна, м. Київ

 

Досліджено процеси конструювання різноманітних форм інтеррегіоналізму: білатерального інтеррегіоналізму, трансрегіоналізму, гібридного інтеррегіоналізму. Стверджується, що включення України до інтеррегіональних схем взаємодій відповідає її оновленій зовнішньополітичній доктрині, яка передбачає використання регіональних/інтеррегіональних механізмів співпраці не лише для реалізації її просторових ініціатив, але й для впровадження завдань стратегії національного розвитку з метою нормалізації політичної ситуації в країні, пошуку шляхів виходу з економічної/енергетичної кризи, й, в кінцевому випадку, припинення військових дій на південному сході нашої держави.

Ключові слова: інтеррегіоналізм, інтеррегіональні схеми взаємодій, бірегіоналізм, трансрегіональний інтеррегіоналізм, гібридний інтеррегіоналізм, когнітивна інституціоналізація, зовнішня інтеррегіональна стратегія України, буферна держава, міжнародні гарантії індивідуальної безпеки.

 

Стародуб-Подберёзная Т.С., кандидат политических наук, старший научный сотрудник. СОВРЕМЕННЫЕ ИНТЕРРЕГИОНАЛЬНЫЕ СХЕМЫ ВЗАИМОДЕЙСТВИЙ: ПЕРСПЕКТИВЫ ДЛЯ УКРАИНЫ / Киевская гуманитарная академия, Украина, г. Киев

Исследовано процессы конструирования разнообразных форм интеррегионализма: билатерального интеррегионализма, трансрегионализма, гибридного интеррегионализма. Утверждается, что включение Украины в интеррегиональные схемы взаимодействий соответствует ее обновленной внешнеполитической доктрине, которая предусматривает использование региональных/интеррегиональных механизмов сотрудничества не только для реализации ее пространственных инициатив, но и для внедрения заданий стратегии национального развития с целью нормализации политической ситуации в стране, поиска путей выхода из экономического/энергетического кризиса, и, в конечном счете, прекращения военных действий на юго-востоке нашего государства.

Ключевые слова: интеррегионализм, интеррегиональные схемы взаимодействий, бирегионализм, трансрегиональный интеррегионализм, гибридный интеррегионализм, когнитивная институционализация, внешняя интеррегиональная стратегия Украины, буферное государство, международные гарантии индивидуальной безопасности.

 

Starodub-Pidberezna T.S., Ph. D (Political Sciences), Senior Researcher. THE MODERN INTERREGIONAL SCHEMES OF INTERACTIONS: PROSPECTS FOR UKRAINE / Kyiv Academy for the Humanities, Ukraine, Kyiv

The processes of constructing of diverse forms of interregionalism: bilateral interregionalism, trans-regionalism and hybrid interregionalism were researched. It is approved that inclusion of Ukraine into interregional schemes of interactions correspondents with its upgraded foreign policy doctrine, which stipulates using of regional/interregional mechanisms of cooperation for realization of its spatial initiatives as well as for implementation of tasks of national development strategy aimed to normalization of political situation in country, looking for ways of overcoming the economic/energy crisis and finally military standstill on south-east of our state.

Key words: interregionalism, interregional schemes of interactions, bi-regionalism, trans-regional interregionalism, hybrid interregionalism, cognitive institutionalization, the foreign interregional strategy of Ukraine, buffer state, international guaranties of individual security.

 

Вступ. Однією з найважливіших характеристик сучасної системи міжнародних відносин є поява нових форм інтеррегіональних взаємодій. Інтеррегіоналізм сьогодні являє собою міжнародно-політичний/міжнародно-економічний феномен, під яким, з однієї сторони, слід розуміти усталені відносини в різних галузях взаємодії між регіональними більш-менш інституціоналізованими системами (схемами) співробітництва, а з іншої − процес конструювання взаємозв’язків між двома окремими регіонами.

Інтеррегіоналізм, який сприймається науковою спільнотою як встановлений емпіричний факт, можна вважати логічним компромісом між Вестфальською та пост-Вестфальською моделями міжнародної системи. Інтеррегіоналізм регламентується правовими рамками [1, c. 40-41]. Яскравим проявом інтеррегіонності є співпраця в рамках ЄС – ОЧЕС, ЄС – МЕРКОСУР, ЄС – Тихоокеанський форум. Зростаюча потреба регіональних спільнот у поглибленні економічної співпраці паралельно із розвитком політичного діалогу обумовила появу нових інтеррегіональних форматів, які являють собою різні схеми міжрегіональних взаємодій з елементами глобального управління, поступово формуючи каркас нового світового порядку – багатостороннього регіоналізму. Труднощі на шляху формування мультирегіоналізму складають регіони, що лише знаходяться в процесі свого конструювання, є слабкими та такими, що не можуть претендувати на статус центру регіонального тяжіння.

Питання участі України в інтеррегіональних організаціях сьогодні набуло надзвичайної актуальності, що обумовлено поданням нашої країни восени 2014 р. заявки на членство в міжнародній організації інтеррегіонального формату ASEM (Asia – Europe Meeting / Форум “Азія –Європа”), яка об’єднує 51 країну Азії та Європи [2]. Питання надання членства Україні в цій організації обговорювалось 16-17 жовтня цього року в Мілані (Італія) на 10-му саміті ASEM під головуванням президента Європейської Ради Хермана ван Ромпея. Президент України П. Порошенко був запрошений в якості гостя прем’єр-міністром Італії М. Ренці, адже наша країна офіційно не може брати участь в заходах організації, тому що не є її повноправним членом. Під час саміту відбулась низка зустрічей Президента України П. Порошенка із лідерами провідних європейських країн (канцлером Німеччини А. Меркель, президентом Франції Ф. Олландом, прем’єр-міністром Сполученого Королівства Д. Кемероном), головою Єврокомісії Ж.М. Баррозу, головою європейської ради Х.В. Ромпеєм, міністром закордонних справ Італії Ф. Могеріні, яка з 1 листопада поточного року обійматиме посаду Верховного представника Європейського Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики, а також із президентом Російської Федерації В. Путіним у закритому форматі. На жаль, під час перемовин як на двосторонньому рівні, так і на багатосторонньому сторонами так і не було визначено шляхи розв’язання ситуації, що склалась на південному сході нашої країни, а також відкритим залишилось питання щодо порушення Російською Федерацією територіальної цілісності України (анексія Криму). Окрім “українського питання” під час форуму ASEM обговорювались такі важливі проблеми як: подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи, протидія симетричним та асиметричним викликам та загрозам, неконтрольоване поширення зброї масового знищення, енергобезпека, сталий розвиток національних економік, залучення інвестицій Китаю в європейські проекти, зміни клімату, екологія, ситуація навколо поширення епідемії лихорадки Ебола, міжцивілізаційний діалог та поглиблення культурних зв’язків [3].

Залучення України до інтеррегіональних форматів взаємодій потребує чіткого розуміння передусім політичною елітою особливостей самого феномену інтеррегіоналізму, а також розробки нормативно-концептуальних засад зовнішньої інтеррегіональної стратегії нашої держави.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Процеси конструювання інтеррегіональних схем взаємодії в сучасних міжнародних відносинах, теоретико-концептуальні засади дослідження інтеррегіоналізму є предметом наукових праць таких видатних вчених регіональної компаративістики як: К. Дент, Дж. Гільсон, М. Олівет, Р. Ролофф, Ю. Руланд, Ф. Содербаум, А. Харрелл, Х. Хен’ї, Б. Хеттне, Х. Царданідіс, А. Якобс та ін.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Відсутність у вітчизняній науковій думці доробків, присвячених вивченню феномену інтеррегіоналізму, обумовили мету цієї статті – дослідити існуючі інтеррегіональні схеми взаємодій у світі та визначити форми участі в них України, виходячи із інтересів її національної та регіональної безпеки. Мета статті обумовлює завдання дослідження, по-перше, визначити типи інтеррегіональних взаємодій із наведенням конкретних прикладів, по-друге, окреслити критерії ефективності діяльності інтеррегіональних угрупувань, по-третє, дослідити формати участі України в різноманітних інтеррегіональних мережах співробітництва, по-четверте, розкрити структурні та функціональні характеристики зовнішньої інтеррегіональної стратегії України як буферної держави та визначити чинники, від яких залежить ефективність її реалізації.

Виклад основного матеріалу дослідження. Теорія інтеррегіоналізму, ґрунтуючись на вихідних положеннях теорії інтеграції, соціального конструктивізму, неореалізму, ліберального інституціоналізму та інших наукових концепцій, розкриває нову роль регіонів у структуруванні міжнародного порядку, яка полягає не лише у посиленні взаємозалежності між мегапросторами, але й у виробленні нової збалансованої формули співпраці з урахуванням потреби у реформуванні багаторівневої системи глобального управління.

Існуючі інтеррегіональні мережі взаємодій в регіональній компаративістиці піддають чіткій типологізації. Так Х. Хен’ї виокремлює три типи інтеррегіоналізму:

• відносини між регіональними угрупуваннями/організаціями, що йменується як білатеральний (двосторонній) інтеррегіоналізм/бірегіоналізм;

• відносини, які можуть охоплювати не лише сусідні міжнародні регіони, але й інші простори світу, вчені визначають як трансрегіональний інтеррегіоналізм (формат такої взаємодії є менш інституціоналізованим й передбачає участь як державних так і недержавних акторів міжнародних відносин);

• відносини (1) між регіональними об’єднаннями та окремою державою, (2) формалізованим регіональним об’єднанням та регіональною групою, яка має низький рівень інституціоналізації й перебуває в процесі конструювання власної структури, (3) відносини між великими/середніми державами, що представляють два або більше регіонів, розвиток яких регулюється низкою укладених багатосторонніх угод, − представляють третій тип інтерпросторової співпраці – гібридний інтеррегіоналізм [4, c.3; 5].

Яскравим прикладом бірегіоналізму є відносини у таких форматах: ЄС – АСЕАН, ЄС – МЕРКОСУР, ЄС – ОЧЕС, МЕРКОСУР – АСЕАН. Бірегіональні схеми співпраці передбачають формалізований діалог між просторовими елітами, мета якого досягти такого рівня інституціоналізації білатерального формату, який би дозволив підвищити ефективність реалізації спільних інтерпросторових проектів, передусім у таких сферах як: економіка, енергетика, транспорт та логістика.

Такі формати взаємодії як АSЕМ та FEALAC (Forum for East Asia – Latin America Cooperation / Форум співробітництва “Східна Азія – Латинська Америка”) доцільно віднести до трансрегіоналізму, який являє собою широку мережу інтерпросторових взаємодій, учасниками яких є не лише держави, але й інші недержавні актори (транснаціональні корпорації, неурядові громадські організації, суспільні рухи, аналітичні та науково-дослідницькі центри тощо). Коло учасників зазначеної мережі охоплює два або більше міжнародно-політичних/міжнародно-економічних регіонів світу. На думку К. Дента, трансрегіоналізм передбачає встановлення спільних “просторів” між регіонами (не лише такими, які мають спільний кордон), в межах яких агенти, які виступають складовими просторової системи (наприклад, індивіди, спільноти, організації), вступають в взаємодію, що ґрунтується на тісних асоціативних зв’язках між суб’єктами інтеррегіонального діалогу [6, c. 232]. Розвиток трансрегіональних схем взаємодії залежить від політичної волі національних/просторових еліт, які повинні бути зацікавленими у розширенні формату співпраці за рахунок залучення нових учасників та поглибленні інтеграційних зв’язків всередині мегаугрупування. Виокремлюють різні типи спільних трансрегіональних просторів: політичний, економічний, соціально-культурний тощо [6, c. 232]. Процес конструювання трансінтеррегіональних схем взаємодій не передбачає формування спільної/колективної/трансінтеррегіональної ідентичності, отже, трансінтеррегіоналізм не розглядається як «висхідний» та не претендує на роль ідеології просторових еліт [7, c. 179]. Також важливо зазначити, що суб’єкти трансінтеррегіональних схем взаємодій представляють різноманітні системи цінностей, тобто належать до різних культурно-історичних типів, проте це жодним чином не впливає на розвиток взаємодії в рамках зазначеного просторового формату. В умовах посилення інтертрансрегіонального діалогу неможливим є таке явище, як конфлікт цінностей, ідеологій тощо. Країни-члени АSЕМ представляють різні культури, проте це не заважає їм розробляти спільні просторові механізми реалізації трансінтеррегіональних проектів у таких сферах як транспорт, енергетика тощо. Ефективність діяльності трансінтеррегіональних об’єднань залежить від здатності спільних інститутів, які представляють угрупування на міжнародній арені, охопити якомога більше сфер співпраці. З метою забезпечення стійкої системи управління та координації реалізації просторових проектів об’єднання ухвалюють інтертрансрегіональні стратегії розвитку, які визначають напрями співпраці та галузі, на котрі поширюється трансформований для такого типу угрупувань “ефект переливу”. Саме завдяки модифікованому “ефекту переливу” національні/просторові еліти після реалізації завдань першого етапу трансінтеррегіональної стратегії виявляються заручниками інтеграційних процесів та вимушені погодитись на їх поглиблення [1, c. 25].

Членами трансрегіональних об’єднань можуть бути окремі країни, які належать або не належать до інших регіональних угрупувань. Держави беруть активну участь в інтеррегіональних схемах взаємодій, передусім виходячи із власних національних інтересів. Тому національні еліти під час самітів трансінтеррегіональних об’єднань не представляють інтереси просторових організацій, членами яких вони є. В цьому й немає потреби, адже регіональні організації представлені окремо на подібних заходах [8, c. 10]. Яскравим прикладом такого представництва є участь в роботі АSЕМ як делегації від Європейської комісії, так і делегацій, які представляють різні європейські країни, котрі водночас є членами ЄС.

Прикладом першого типу гібридного інтеррегіоналізму (відносини між регіональними організаціями та окремими державами) є такі формати як: ЄС – Російська Федерація, ЄС – Китай, АСЕАН – Китай, АСЕАН – Австралія.

Прикладом другого типу гібридного інтеррегіоналізму (відносини між чітко ієрархізованою регіональною інституцією, для якої характерний високий рівень інституціоналізації, та просторовою групою, що перебуває лише в процесі становлення) є співпраця між ЄС та групою країн, на яких поширюється Східний вимір Європейської політики сусідства, котрі є членами таких регіональних ініціатив Євросоюзу як “Чорноморська синергія” (запропоновано 11 квітня 2007 р.) та “Східне партнерство” (формалізовано 7 травня 2009 р.), а також співпраця ЄС з державами Африки, Карибського та Тихоокеанського басейнів (АКТ) в рамках Котонуської угоди від 23 червня 2000 року та Євро-Середземноморського Партнерства (Барселонського процесу, який було започатковано у листопаді 1995 року). Важливо зауважити, що співпраця в рамках зазначених форматів не обмежується економічним виміром, а поширюється й на політичну сферу. Умовою надання фінансової та технічної допомоги країнам АКТ є обов’язкове виконання політичних вимог ЄС: дотримання миру, повага до прав людини, забезпечення належної системи публічного управління тощо.

Прикладом третього типу гібридного інтеррегіоналізму (формалізовані відносини між великими/середніми державами, що представляють два або більше регіонів та претендують на статус регіонального лідера) є IBSA – трьохстороння ініціатива, яка перебуває в процесі становлення, що об’єднує такі країни як Індія, Бразилія та Південноафриканська Республіка. Основна мета ініціативи – сприяння співпраці по лінії Південь – Південь у таких сферах як: політичний діалог та вироблення спільної позиції з питань міжнародної безпеки, військова сфера, економіка та інвестиції, енергетика, транспорт, боротьба з бідністю, сільське господарство, освіта та обмін інформацією, наука та технології, туризм. Діалоговий форум IBSA було формалізовано після прийняття країнами-учасницями Бразильської декларації 6 червня 2006 року [9].

Доцільність участі нашої держави в інтеррегіональних схемах взаємодій слід розглядати, виходячи із зиску, який вона може отримати від членства в цих структурах, а також залежно від того, наскільки діяльність цих структур є ефективною та такою, яка здатна протистояти транснаціональним викликам сучасності.

Ефективність діяльності інтеррегіональних угрупувань визначається за трьома основними критеріями: динаміка розвитку інтеррегіоналізму, структурні трансформації, що відбуваються в системі міжнародних відносин та впливають на процеси інституціоналізації об’єднання, та вигоди, які отримують держави, від участі в інтеррегіональних форматах [10, c. 218].

Динаміка розвитку інтеррегіоналізму визначається рушійними силами інтерпросторового розвитку. Такими факторами виступають держави, які зацікавлені у використанні просторових механізмів для реалізації власних національних інтересів. Саме національні еліти обумовлюють порядок денний діяльності того чи іншого інтеррегіонального угрупування. Іншим, не менш важливим чинником є вплив на динаміку розвитку інтеррегіоналізму рівня узгодженості інтересів представників політичної та бізнес-еліти, а також інститутів громадянського суспільства. Отже, яким цей буде вплив – “знизу” або “зверху” − залежить від ступеню впливу окремих суб’єктів інтерпросторової взаємодії [11, c. 250-256].

На думку Ю. Руланда, динаміка інтерпросторового розвитку також визначається рівнем інституціонального будівництва, який вартує розглядати в двох аспектах. Перший передбачає створення в багаторівневій системі міжнародних відносин нової просторової підсистеми із характерним для неї механізмом розробки та прийняття рішень, а також започаткування допоміжних форматів взаємодії таких як: щорічні саміти, регулярні зустрічі на рівні міністрів профільних відомств, бізнес-форуми тощо [12, c. 302]. Інший аспект полягає в тому, що інтеррегіональний діалог обумовлює потребу у виробленні спільної позиції з питань інтерпросторового та глобального розвитку. Режим посилених консультацій, чітка система координації та спільна позиція дозволяє учасницям інтеррегіональних схем взаємодій виступати з єдиною позицією на міжнародній арені під час переговорного процесу [13, c. 7] або обговорень в рамках засідань Генеральної Асамблеї ООН.

Порівнюючи різні типи інтеррегіональних схем взаємодій за динамікою їх розвитку, Дж. Гільсон звертає увагу наукової спільноти на когнітивну інституціоналізацію просторових спільнот, яка є наслідком формування геополітичних образів регіонів. Когнітивна інституціоналізація інтеррегіональних/регіональних об’єднань зазвичай відбувається паралельно із внутрішніми процесами, спрямованими на посилення координації між ядром та периферією угрупувань, проте загальній логіці розвитку формату не підпорядковується, тобто діє за межами усталеної системи норм та правил [14, c. 114]. Когнітивна інституціоналізація передбачає колективне осмислення соціальних взаємодій, яке актуалізується просторовими суб’єктами під час діалогу. Отже, інтеррегіональну/регіональну спільноту можна розглядати як соціально-політичну реальність, що конструюється просторовими суб’єктами в процесі щоденної взаємодії.

Розглянемо наступний критерій – вплив структурних трансформацій міжнародного порядку на функціонування інтеррегіональних схем взаємодій.

Поява нових інтеррегіональних форматів взаємодій та інтенсифікації інституціоналізації існуючих схем співпраці є своєрідною відповіддю на посилення дії транснаціональних загроз. Побутує думка, що інтеррегіоналізм вартує розглядати як соціально-політичну реакцію міжнародних регіонів на економічну та культурну гомогенізацію світу як результат посилення глобалізаційних процесів. Потреба у формалізації інтеррегіональних схем взаємодії обумовлена, з однієї сторони, прагненням просторових спільнот (кластерів держав) винайти ефективні шляхи захисту власних економік та культур від деструктивних наслідків процесів глобалізації, a з іншої – намаганням регіонів скористатися перевагами принципу універсалізму у світовій політиці з метою впровадження сучасних механізмів глобального управління інтеррегіональними/регіональними проектами, передусім у сфері міжнародної безпеки [15, c. 519-522].

Цілком можна погодитись зі шведським вченим Б. Хеттне в тому, що процеси глобалізації та регіоналізації є різноспрямованими паралельними процесами розвитку сучасних міжнародних відносин, які доцільно розглядати крізь призму глобальних структурних трансформацій світового порядку [16, c. 2]. Держави реагують на глобалізацію зміцненням регіоналізму або формуванням інтеррегіональних схем взаємодій. Регіони беруть участь в інтеррегіональних форматах з метою зменшення певних негативних наслідків глобалізації та стримування реалізації інтересів інших регіонів, країн або міжнародних інституцій, спрямованих на зміну геополітичного балансу сил, − вважає Р. Ролофф [17, c. 24].

Аналіз впливу структурних змін міжнародного порядку на розвиток інтеррегіоналізму надає змогу отримати відповіді на такі питання:

(1) Якою мірою інтеррегіональні схеми взаємодій в новому глобалізованому світі здатні зміцнювати баланс сил між регіонами – учасниками інтерпросторових форматів в міжнародній системі та чи здібні інтеррегіональні структури стримувати експансіоністські наміри наддержав або великих держав, що претендують на статус глобального гегемона?

(2) Чи здатні регіональні спільноти, ґрунтуючись на принципах інтеррегіоналізму, отримувати переваги від трансформованого “ефекту переливу” та посилення економічної взаємозалежності загалом, а також сприяти підвищенню рівня ефективності системи глобального управління інтеррегіональними/регіональними проектами [18, c. 12]?

Третій критерій – вигоди (політичні/безпекові/економічні), які отримують держави, від участі в інтеррегіональних форматах, − використовується вченими для проведення порівняльного аналізу діяльності різноманітних інтеррегіональних форматів з точки зору сприяння цих структур миру та стабільності як у світі, так і на рівні окремих регіонів та країн. Під час проведення компаративного дослідження варто акцентувати увагу на здатності регіонів трансформуватись із просторових форматів, відносини в рамках яких є такими, що більш тяжіють до ворожнечі, ніж до дружелюбності та регіональних комплексів безпеки, які характеризуються мінімальним рівнем згоди щодо глобальних та регіональних проблем, на спільноти безпеки, які мають високий рівень інституціоналізації та в рамках яких діють ефективні механізми прийняття рішень та контролю за їх виконанням, передусім у сфері забезпечення безпеки. Оцінка зусиль, які докладає інтеррегіональна/регіональна спільнота у справу забезпечення миру в світі, визначається за трьома критеріями: (1) якісний та кількісний аналіз розв’язання зазначеними форматами конфліктів та криз у країнах/регіонах світу; (2) на скільки обґрунтованим було втручання в конфлікт, доцільність використання гуманітарної інтервенції з метою запобігання гуманітарної катастрофи або геноциду населення певної держави регіону; (3) ефективність миротворчих операцій [18, c. 13-14].

Іншим важливим питанням залишається впливу зовнішніх чинників на конструювання регіональної ідентичності, яка є консолідуючим чинником для країн простору та впливає на розробку стратегії розвитку об’єднання на основі спільних інтересів, цілей тощо. Процес формування ідентичності сприяє виробленню спільного (колективного) мислення та конструюванню власного образу у порівнянні з іншими. На світовій арені регіональні/інтеррегіональні спільноти, у формуванні яких ключову роль відіграє такий неформальний інститут як колективна ідентичність, намагаються позиціонувати себе як єдине ціле, виступаючи зі спільною позицією з питань міжнародної безпеки [10, c. 219].

Україна бере активну участь в різноманітних інтеррегіональних форматах співробітництва, зокрема:

• на бірегіональному рівні (білатеральний інтеррегіоналізм): у форматі ЄС – ОЧЕС, як держава – член Організації чорноморського економічного співробітництва;

• на трансрегіональному рівні (трансрегіональний інтеррегіоналізм): у форматі АSЕМ як сторона, яку запрошують на тематичні зустрічі в рамках щорічних самітів із перспективою надання їй в наступному році статусу повноправного члена;

• на рівні залучення нашої держави до гібридних інтеррегіональних схем взаємодії другого типу (відносини між формалізованим регіональним об’єднанням та регіональною групою, яка перебуває в процесі конструювання власної структури): у форматі ЄС – країни Східної Європи, на яких поширюються просторові ініціативи Євросоюзу “Чорноморська синергія” та “Східне партнерство”.

Включення України до інтеррегіональних схем взаємодії відповідає її оновленій зовнішньополітичній доктрині, яка передбачає використання регіональних/інтеррегіональних механізмів співпраці не лише для реалізації її просторових ініціатив, а й для впровадження завдань стратегії національного розвитку з метою нормалізації політичної ситуації в країні, пошуку шляхів виходу з економічної/енергетичної кризи, й в кінцевому випадку припинення військових дій на південному сході нашої держави.

Зовнішня інтеррегіональна стратегія України на сучасному етапі визначається її структурними та функціональними характеристиками як буферної держави:

• географічне розташування між два геополітичними центрами сили, що обумовлює потребу у впровадженні власної інтеррегіональної стратегії з урахуванням сучасної геокон’юнктури;

• відносини із сусідніми державами, формат яких оцінюється за шкалою “дружелюбність – ворожість”; теоретично можливість оголошення сусідніми країнами війни буферній державі зводиться до нулю, проте у випадку з Україною це не виключає можливість розпалення в нашій країні міжнаціональної, міжетнічної, міжрелігійної ворожнечі, а також надання фінансової та технічної підтримки злочинним угрупуванням, діяльність яких спрямована на порушення територіальної цілісності України;

• територія України являє собою цілу множину транспортних артерій, що обумовлює її функціональність у питанні використання транзитного потенціалу нашої країни як геополітичними центрами сили, так і сусідніми державами;

• Україна знаходиться на перетині трьох світів (західноєвропейського, євразійського (російського) та мусульманського (АРК є територією, тимчасово окупованою Російською Федерацією), що обумовлює необхідність впровадження зовнішньої політики на принципах рівновіддаленості від основних національних/регіональних потуг та виключає її повномасштабне включення до будь-якої інституціоналізованої просторової спільноти.

Можливості реалізації інтеррегіональної стратегії України залежать від змін геополітичного співвідношення сил у буферному просторі. На теоретичному рівні виокремлюють три аспекти цієї проблеми. Перший: буферна держава повинна бути “малою” та слабшою у порівнянні з геополітичними потугами (її сусідками), проте характеристика “мала” не визначається її географічним розміром або кількістю населення, за цими показниками буферна країна може не відповідати звичайним уявленням про “малу” державу. Головне, що вона є слабшою за усіма складовими, які входять в інтегральний показник могутності країни, ніж її сусідки. Якщо держава, яка знаходиться між двома центрами геополітичного тяжіння, володіє більшим потенціалом та має значний вплив в регіоні, при цьому перевагу у зовнішній політиці надає створенню тимчасових ситуативних альянсів, а не постійному членству в якійсь організації (передусім оборонного характеру), то така країна радше претендує на статус «серединної (центральної) держави», ніж буферної країни. Інакше кажучи, сусідні держави повинні докласти максимальних зусиль, аби утримувати перевагу над серединною країною. Розглянемо другий аспект проблеми. Буферна держава малого/середнього рівня повинна мати можливості захисту територіальної цілісності та суверенітету власними національними засобами. Ефективність реалізації стратегії національного розвитку країни залежить від здатності політичної еліти мобільно та адекватно реагувати на політичний, економічний, енергетичний, інформаційний та інший тиск, який здійснюють сусідні великі держави, при цьому важливо не втратити власну суб’єктність в широкому розумінні цього поняття. Якщо буферна держава буде занадто слабкою, то внаслідок агресивних дій однієї із сусідніх, більш потужних держав/груп держав вона буде позбавлена елементарних ознак державності, отже, фактично знищена як самостійний суб’єкт міжнародних відносин й відповідно не зможе більше відігравати роль буферного простору. Історія надає нам значну кількість прикладів реалізації експансіоністських стратегій великих країн по відношенню до буферних держав. Саме слабкість буферних країн обумовлювала прагнення великих сусідніх держав до експансії. Яскравим прикладом сучасності є агресія Російською Федерацією території Криму та, як наслідок, його анексія, а також наявність відкритого збройного конфлікту на південному сході нашої країни. У разі здійснення агресії зазвичай буферна держава через свою слабкість не здатна виконувати більше роль проміжного простору та вимушена визнати свою поразку. Третій аспект розкриває питання з точки зору балансу сил та приблизного паритету, який підтримують в інтеррегіональному просторі дві великі геополітичні потуги. Баланс сил передбачає баланс інтересів. Реалізація будь-якого інтересу здійснюється через механізми впливу на будь-які національні/субрегіональні/регіональні процеси. В цьому контексті буферна держава стає додатковим плацдармом для реалізації цілей великих геополітичних потуг [19].

Ефективність реалізації зовнішньополітичної стратегії буферної держави на міждержавному/регіональному/інтеррегіональному рівнях залежить від того, чи дійсно проміжна країна є незалежною та автономною у прийнятті політико-управлінських рішень, чи не керують нею ззовні (вона цілком може бути об’єктом геополітичного сценарію якоїсь великої країни/групи країн). За будь-яких обставин політична влада, що представляє буферну державу, повинна забезпечити захист національного суверенітету та територіальної цілісності країни. В більшості випадків зовнішньополітична доктрина буферних держав ґрунтується на принципах нейтралітету, абсолютного (Швейцарія) або активного (Австрія), та позаблоковості, що надає їй можливості за певних умов виступати посередником навіть у розв’язанні конфліктних ситуацій між великими сусідами. Проте нейтралітет – крихка річ, яка потребує належного забезпечення: відповідний рівень військової організації держави, наявність необхідних озброєнь й, звичайно, наявність ядерного потенціалу як основна гарантія виживання нейтральної країни за будь-яких обставин. Ядерний чинник розглядається як ефективний механізм стримування експансіоністських намірів сусідніх геополітичних потуг та гарантія власної незалежності. Таким чином, для України сьогодні відновлення її ядерного потенціалу є запорука збереження її територіальної цілісності та державного суверенітету. Побутує думка, що реакція світового співтовариства буде різко негативною на такі дії з боку нашої держави. Проте вартує зауважити, усі занепокоєння будуть припинені, коли знову буде налагоджено безперебійне постачання енергоносіїв до європейських країн. В умовах російського-українського збройного конфлікту із зростанням викликів енергетичній безпеці ЄС Брюссель, не дивлячись на санкції щодо Ірану у зв’язку із розвитком його ядерної програми, продовжує укладати довгострокові контракти з Тегераном на постачання енергосировини в країни Європи.

Буферний простір повинен володіти спеціальними географічними, етнічними, стратегічними, військовими та іншими характеристиками, щоб привертати увагу великих держав/груп держав. У тому випадку, якщо буферна держава не володіє зазначеними характеристиками, вона не є стратегічно важливою для геополітичних потуг, адже, не здатна виконувати роль буфера. У разі визнання геополітичними центрами сили стратегічної важливості буферного простору можливе укладання своєрідної угоди між ними щодо використання потенціалу буферної держави у власних інтересах [20, c. 1022].

Серед ключових функцій, які виконує буферна держава: (1) підтримка миру в її регіональному оточенні та зниження ймовірності виникнення відкритого збройного протистояннями між двома геополітичними потугами; (2) здійснення позитивного впливу на макростабільність міжнародної системи через мінімізацію загроз, які можуть виникнути внаслідок загострення відносин між двома потугами [21]; (3) на інтеррегіональному рівні поведінка буферної держави постійно піддається тиску зі сторони сусідніх геополітичних центрів сили, які докладають значних зусиль у питанні включення проміжної країни до власних інтеграційних проектів. На думку американської дослідниці Т. Фазал, буферна держава, яка не є членом альянсу (військово-політичного – авт.), має менше шансів зберегти власну державність та незалежність, ніж ті проміжні держави, які є учасницями систем колективної безпеки [22]. На підставі цього твердження більшість представників наукової та експертної спільноти заявляє про те, що, якщо б Україна була членом НАТО, то не було б самого факту агресії та анексії з боку Росії, а також фінансування Кремлем діяльності злочинних угрупувань на території південного сходу нашої країни. Звичайно, принцип колективного захисту внаслідок агресії, зазначений в статті 5 Вашингтонського договору, на папері є гарантією індивідуального захисту кожного члена організації. Проте, чи з 1949 року цей принцип було застосовано на практиці? Історія міжнародних відносин з моменту створення Альянсу до сьогодення не надає нам конкретних прикладів застосування цієї статі, адже самого факту агресії зі сторони країни – не члена організації проти держави-члена Альянсу не було зафіксовано. Яскравим прикладом прояву невпевненості в тому, що членство в організації колективної оборони гарантує територіальну цілісність та державний суверенітет, стали кроки прибалтійських країн, які на наступний рік планують суттєво збільшити витрати на оборону, адже не відчувають себе захищеними в умовах реалізації експансіоністських намірів Російської Федерації по відношенню до сусідніх держав й це при тому, що стаття 5 гарантує країнам-членам Альянсу колективний захист. В будь-якому випадку рішення про надання допомоги спочатку приймається на рівні держав-членів організації, які діють, керуючись власними національними інтересами, котрі не завжди співпадають з колективними [23].

На думку автора, гарантом реалізації незалежної внутрішньої та зовнішньої політики буферної держави, якою є Україна, її національної безпеки може виступати третя геополітична сила (держава або група держав), з якими буферна країна не межує. Бажано, щоб ця країна/група країн була одним із впливових геополітичних центрів світу регіонально/інтеррегіонального рівня із глобальними амбіціями. Серед головних характеристик наявність ядерної зброї та ключова роль у системі глобального управління регіональними/інтеррегіональними проектами, наприклад, членство в Раді Безпеки ООН та провідні позиції у світових фінансових установах (МВФ тощо). Наразі таким параметрам відповідає Китай. Проте практика укладання безпекових угод на кшталт такої, яка була укладена між США та Японією 8 вересня 1951 року, не відповідає зовнішньополітичній стратегії Пекіну, для якої характерні інші засоби її реалізації. Інше питання полягає в тому, що може запропонувати українська влада Китаю взамін на гарантії безпеки. Який саме зиск отримає китайська влада? І чи варто Пекіну вступати у конфронтацію з іншими геополітичними центрами сили заради “малої” держави в регіоні Східної Європи? Отже, проблема, яка назріла сьогодні, пошук третьої сторони, яка могла б взяти на себе роль гаранта безпеки нашої країни.

Реалізація Україною інтеррегіональної стратегії залежить від ролі, яку вона може зіграти в процесі гармонізації європейських та євразійських інтеграційних проектів, про початок якого було зазначено в доповіді міністра закордонних справ Російської Федерації С. Лаврова під час 69-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН цього року [24] та заяві голови Європарламенту М. Шульца, яка була оголошена напередодні [Цит. по 23].

Висновки. Сучасна міжнародна система характеризується структурними змінами, які полягають в тому, що поруч із збереженням традиційного державо-центричного світу з його схемами міждержавних взаємодій, виникають тенденції до створення мультицентричного світу, який передбачає конструювання різноманітних форм інтеррегіоналізму: білатерального інтеррегіоналізму, трансрегіоналізму, гібридного інтеррегіоналізму з посиленням процесів фрагментації та глокалізації. Доцільність участі Української Держави в інтеррегіональних схемах взаємодій слід розглядати, виходячи із зиску, який вона може отримати від членства в цих структурах, а також залежно від того, наскільки діяльність цих структур є ефективною та такою, яка здатна протистояти транснаціональним викликам сучасності. Ефективність реалізації зовнішньої інтеррегіональної стратегії України як буферної держави залежить від того, чи дійсно наша країна є незалежною та автономною у прийнятті політико-управлінських рішень, а також від змін геополітичного співвідношення сил у буферному просторі. Отримані висновки відкривають перспективи для подальших досліджень теоретико-методологічних засад вивчення інтеррегіоналізму, зокрема у площині визначення можливостей використання теорії раціонального вибору для дослідження особливостей регіонального управління в умовах формування нових схем інтеррегіональних взаємодій або інституціоналізації вже існуючих форматів.

 

Література:

1. Hettne B. The New Regionalism Revisited / B. Hettne // Theories of New Regionalism: A Palgrave Reader (International Political Economy Series) Edited by Fredrik Söderbaum and Timothy M. Shaw. – NY: Palgrave Macmillan. – 2003. – 255 p. – p.: 22-42.

2. Украина подала заявку на членство в ASEM / [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.capital.ua/ru/news/31534-ukraina-podala-zayavku-na-chlenstvo-v-asem – Назва з екрану. – Дата звернення: 10.10.2014.

3. ASEM 10 Summit / 16-17 October 2014 / Milan, Italy [Electronic resource]. URL: http://www.aseminfoboard.org/component/rsevents/event/436-asem-10-summit.html (accessed: 17.10.2014).

4. Hänggi H. Interregionalism: empirical and theoretical perspectives / H. Hänggi. – Paper prepared for the Workshop “Dollars, Democracy and Trade: External Influence on Economic Integration in the Americas”. – Los Angeles, CA. – May 18, 2000. – P. 1-14.

5. Hänggi H. Interregionalism as a Multifaceted Phenomenon: In Search of a Typology / H. Hänggi // Interregionalism and International Relations. Edited by Heiner Hänggi, Ralf Roloff, and Jürgen Rüland. – Abingdon, Oxon; New York, NY: Routledge. – 2006. – xix, 364 p. – P. 31-62.

6. Dent C. From inter-regionalism to transregionalism? Future challenges for ASEM / C. Dent // Asia Europe Journal. – Vol. 1. – 2003. – P. 223-235.

7. Bailes A. The Role of Subregional Co-operation in Post-Cold War Europe: Integration, Security, Democracy / A. Bailes // Cottey A. (ed.) Subregional Cooperation in the New Europe. Building Security and Solidarity from the Barents to the Black sea. – London: MacMillan Press. – 1999. – P. 153-185.

8. Olivet M. Unravelling Interregionalism Theory: A Critical Analysis of the New Interregional Relations between Latin America and East Asia / M. Olivet. – Paper presented in the VI conference of REDEALAP, Buenos Aires, 12-13 December 2005. [Electronic resource]. URL: http://www10.iadb.org/intal/intalcdi/PE/2012/11104a16.pdf (accessed: 16.10.2014).

9. The India-Brazil-South Africa Dialogue Forum [Electronic resource]. URL: http://www.ibsa-trilateral.org/about-ibsa/background (accessed: 16.10.2014).

10. Maull H., Okfen N. Comparing Interregionalism. The Asia-Pacific Economic Cooperation (APEC) and the Asia – Europe Meeting (ASEM) / H. Maull, N. Okfen // Interregionalism and International Relations. Edited by Heiner Hänggi, Ralf Roloff, and Jürgen Rüland. – Abingdon, Oxon; New York, NY: Routledge. – 2006. – xix, 364 p. – P. 217-233.

11. Schulz M., Söderbaum F., Öjendal J. Key issues in the New Regionalism: Comparisons from Asia, Africa and the Middle East / M. Schulz, F. Söderbaum, J. Öjendal // Hettne S., Inotai A., Sunkel O. (eds) Comparing Regionalisms. Implications for Global Development. – London: Palgrave. 2001. – P. 234-276.

12. Rüland J. Interregionalism. An Unfinished Agenda / J. Rüland // Interregionalism and International Relations. Edited by Heiner Hänggi, Ralf Roloff, and Jürgen Rüland. – Abingdon, Oxon; New York, NY: Routledge. – 2006. – xix, 364 p. – P. 295-315.

13. Rüland J. ASEAN and the European Union: A Bumpy Interregional Relationship / J. Rüland. – ZEI Discussion Paper C95. – Center for European Integation Studies. – Bonn. – 2001. – 43 p. [Electronic resource]. URL: http://aei.pitt.edu/197/1/dp_c95_rueland.pdf (accessed: 17.10.2014).

14. Gilson J. Europe – Asia: The Formal Politics of Mutual Definition / J. Gilson // Preston P., Gilson J. (eds) The European Union and East Asia. – Cheltenham: Edward Elgar. – 2001. – P. 109-124.

15. Pelagidis T., Papasotiriou H. Globalizaton or Regionalism? States, Markets, and Structure of International Trade / T. Pelagidis, H. Papasotiriou // Review of International Relations. – Vol. 28. – No. 3. – 2002. – P. 519-535.

16. Hettne B. Globalization and the New Regionalism: the Second Great Transformation / B. Hettne // Hettne B., Inotai A., Sunkel O. (eds) Globalism and the New Regionalism. – Houndmills: MacMillan Press. – 1999. – P. 1-24.

17. Roloff R. Interregionalism in Theoretical Perspective / R. Roloff // Interregionalism and International Relations. Edited by Heiner Hänggi, Ralf Roloff, and Jürgen Rüland. – Abingdon, Oxon; New York, NY: Routledge. – 2006. – xix, 364 p. – P. 18-30.

18. Tsardanidis Ch. Inter-regionalism: A Comparative Analysis of ASEM. FEALAC and Euro-Mediterranean Partnership (EMP) / Ch. Tsardanidis. – Preliminary Draft. – Prepared for the Workshop “Theorising Regional Integration and Inter-Regional Relations”, to be held at the Joint Sessions of the European Consortium of Political Research, Helsinki, Finland. 7th – 12th May 2007. – 44 p.

19. Chay J. Korea, a Buffer State / J. Chay // World Politics, ed. John Chay and Thomas Ross, Boulder: Westview Press. – 1986. – p. 191-211.

20. Ahmadi S., Hafeznia M., Hourcad B. Geopolitics of buffer spaces: Characteristics of Iran’s buffer situation between great powera in the nineteenth and twentieth century (AD) / Syrus Ahmadi, Mohammad Reza Hafeznia, Bernard Hourcad. [Electronic resource]. URL: http://www.sci-int.com/pdf/888971359--1019-1030-%20Syrus%20Ahmadi-Geopolitics%20of%20Buffer%20Spaces%20-%20IRAN%2025-3-13.pdf (accessed: 18.10.2014).

21. De Spiegeleire St. Of Buffers and Bridges. Some Geodetic Thoughts on European Stability in the Post-Cold War Era / Stephan de Spiegeleire, (1994) [Electronic resource]. URL: http://ourworld.compuserve.com/homepages/sdspieg/buffer.htm (accessed: 18.10.2014).

22. Fazal T. State Death in the International System / T. Fazal // International Organization. – 58, No. 2. – 2004. – P. 311-344.

23. Інтерв’ю Стародуб-Підберезної Т. телеканалу «112 Україна» / [Електронний ресурс] від 11.09.2014 / Режим доступу: https://www.facebook.com/video.php?v=268466133343161 – Назва з екрану. – Дата звернення: 19.10.2014.

24. Statement by H.E. Mr. Sergey V. Lavrov, Minister of Foreign Affairs of the Russian Federation, at the 69th session of the UN General Assembly. – Unofficial translation. [Electronic resource]. URL: http://www.un.org/en/ga/69/meetings/gadebate/pdf/RU_en.pdf (accessed: 18.10.2014).

Поиск по сайту

Please publish modules in offcanvas position.