Мартищук М. В. ХУДОЖНІ МАЙСТЕРЕНІ ТКАЦТВА НА ГУЦУЛЬЩИНІ КІНЦЯ XIX –ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Print

Аспірант Мартищук Мирослава Василівна

Прикарпатський національний університет ім. В. Стефаника

ХУДОЖНІ МАЙСТЕРЕНІ ТКАЦТВА НА ГУЦУЛЬЩИНІ КІНЦЯ XIX –ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Ткацтво – один з важливих і найпоширеніших видів матеріальної та художньої культури гуцулів, яке має давні традиції. Розвиток ткацтва зумовлювався історичними, соціально-економічними умовами та побутовими потребами населення в одязі та тканинах для житла.

Кожен етап еволюції ткацького ремесла проходив паралельно із загальною діяльністю народу, характеризувався поступовою еволюцією знарядь, удосконалення технік ткання, застосуванням новітніх видів сировини, збагаченням орнаментально-композиційного та кольорового вирішення, появою нових видів тканин, зміною і розширення їх функціонального призначення.

У XIX– XXстоліттях до питання розвитку ткацтва на Гуцульщині звертались дослідники: В. Шухевич, С. Сидорович, Я. Запаско, А. Жук, К. Матейко, О. Никорак, О. Соломченко та багато інших. Їхні праці мають велике практичне значення для вивчення питань характеристики типових галузей ткацтва Косівщини. Оскільки одним з головних напрямів сільськогосподарської діяльності гуцулів було тваринництво, зокрема вівчарство, то основні потреби населення в ткацькій сировині забезпечувалися овечою вовною. З неї виготовляли різноманітні одежні сукна і тканини для оформлення інтер’єру житла.

.У XVIII столітті зростає кількість ремісників які займалися ткацтвом на території Гуцульщини. Найбільша концентрація ткачів-ремісників була зосереджена в передмісті Косова, тут у 1754році. проживали 33 ткачі [3, с. 365]. Велика кількість ткачів Косівщини виробляла полотна і вовняні тканини для верхнього одягу. На кінець ХVІІІ століття кожне косівське село мало подібний пристрій для валяння сукон, що використовувалися для пошиття верхнього одягу у гуцулів.

До першої половини XIX століття ткацтво на території Гуцульщини розвивалося як домашнє виробництво для власного вжитку. Проте, в кінці XIX– початку XX століття із становленням розвитку капіталістичних відносин від сільського домашнього ткацтва, поступово відокремилось ткацтво як ремесло. В кожному селі виділялися окремі ткачі або й цілі родини, які найкраще виробляли запаски, крайки, ліжники, верети, сукно та інші тканини на замовлення або на ринок. Безземельні мандрівники, ткачі на правах вільних ремісників селились у містечках поблизу торгових шляхів. В цей час на Гуцульщині активно діяли посередники, комерсанти, дрібні торгівельні підприємства, які скуповували ткані вироби за мізерними цінами, що призвело до зниження технічної і художньої якості цих виробів, а пізніше і до занепаду народних художніх промислів. Тому в кінці XIX століття з метою підтримки подальшого розвитку народного ткацтва Гуцульщини були організовані «Ткацькі товариства» у Косові (1850 рік) [2, с. 3]. «Ткацькі товариства» засновували школи та майстерні. Вперше ткацька школа була створена у Косові в 1882 році, а пізніше – у Глинянах (Львівська область

Спочатку ремісники ткали в домашніх умовах. А у 1897 році ткацька школа мала власне приміщення, (20 верстатів). Вже тоді крім полотна, ткали килими, верети, ліжники. На початку XX століття відомою була ткацька майстерня Ігната Грушковського. У ній навчалась ткацького ремесла молодь, а переважна більшість – діти.

В кінці XIX – на початку XX століття на території Гуцульщини розпочинається масове виготовлення килимових виробів. У 1902 р. ткацтвом і килимарством в Косові займалися 818 майстрів [1, с. 50].

У 1910-х роках поряд з домашнім виготовленням килимів для власних потреб місцеві ткачі виробляли їх на збут в невеликих приватних майстернях Косова. У 1920-1930-х роках в Косові працювало більше десяти таких майстерень.

Активно розвинулось ткацьке ремесло після Першої світової війни. Зріс мистецький рівень після того,як у Косові в1922 році була заснована спілка «Гуцульське мистецтво», яку очолив Михайло Куриленко. Згодом з’явилося ще одне українське підприємство – «Гуцульщина» під орудою Михайла Горбового.

Косівські ткані вироби славились своєю якістю та художньою виразністю і продавались в багатьох містах Польщі,а також вивозились за кордон. Попитом користувалися не лише килими,верети,ліжники,рушники а й одягові тканини .

Спілка «Гуцульське мистецтво» існувала майже двадцять років (1922-1939). Михайло Григорійович Куриленко доклав багато зусиль, щоб об’єднати дрібні кустарні майстерні в єдине ціле підприємство на Гуцульщині [4, с. 46]. Завдяки цій історичній постаті гуцульське ткацтво піднялось на високий мистецький рівень. Як уже було зазначено, ткацтво стало найпоширенішим ремеслом не лише в Косові, а й у приміських селах, де ним займалися цілі родини. Навчання ремеслу відбувалося індивідуально, у власній родині чи майстерні знайомого ткача.

Наприклад, у 1887 році у Косівській ткацькій школі навчалося 37 майбутніх ткачів, а в 1891-му – 33 учні [6, с. 62]. У ткацькій школі працювали здібні і талановиті педагоги. Найобдарованішим серед них вважався Броніслав Баб’юк. Директором ткацької школи був Станіслав Бурса. Школа утримувалася на заробітчанські кошти учнів за реалізовану продукцію, зроблену їхніми руками,та на пожертвування місцевого населення. Ткацька школа проіснувала до 1939 року [5, с. 77].

Художньому ткацтву як виду декоративно-ужиткового мистецтва почали навчати лише в 1939 році в Косівській промисловій школі гуцульського мистецтва [4, с. 31].

У 1939 році на цій базі було відкрито училище прикладного та декоративного мистецтва. Засновники та перші його керівники – Михайло Григорійович Куриленко, Микола Михайлович Гулейчук. Перший набір студентів відбувся у 1940 році. Тоді він мав назву «Відділ жіночих робіт домашнього господарства», а з 1941 року – «Відділ художнього ткацтва».

У повоєнні роки відродженням школи займається художник Олексій Соломченко. Вивчаються традиції мистецтва краю, формується педагогічний колектив із висококваліфікованих майстрів народного мистецтва, професіоналів-художників. Михайло Куриленко запросив до співпраці та консультацій відомих художників Галичини.

У 1955 році рішенням Укрпромради ткацько-килимарський відділ в Косівському училищі був закритий з причин близькості розташування Вижницької та Косівської шкіл прикладного мистецтва. Однак, художнє ткацтво на Косівщині продовжувалось розвиватись і вилилось у розмаїття творчих майстрів, якими пишається сьогодні вся Україна. Це Роман Горбовий, Микола Ганущак, Йосип Джуранюк [6, с. 63].

В 70-тих роках відбувається будівництво приміщень провідного учбового закладу на Гуцульщині – Косівського технікуму народних промислів.

У 80-тих роках під керівництвом Катерини Сусак проведено реконструкцію майстерень, кабінетів, аудиторій відповідно до фахової спрямованості.

У 1989 році в Косівському коледжі при відділенні художнього ткацтва була сформована група талановитих та фахово-підготовлених викладачів: В. Жаворонкова, З. Дранчук, О. Гордійчук, Д. Приймак, О. Соколовська, які за досить невеликий відрізок часу зуміла при відділі впровадити ґрунтовне вивчення основ народного мистецтва і осмислити його прадавні традиції.

В 1995 році Міністерство освіти України провело атестацію на відповідність освітньої діяльності закладу. Атестаційна комісія учбового закладу визнала відповідність статусу навчального закладу II рівня акредитації зі спеціальності «Прикладне та декоративне мистецтво» за сімома спеціалізаціями, до їхнього складу входило і художнє ткацтво.

В жовтні 1995 року Кабінетом Міністрів України за погодженням з Міністерством освіти, Міністерством фінансів училище реорганізовано в коледж.

20 липня 2000 року коледж акредитовано за III освітньо-кваліфікаційним рівнем і перейменовано в Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва.

Останні 5 років інститут працює в єдиному навчально-методичному комплексі із Львівською академією мистецтв.

Сьогодні фахова школа ткацтва Косівського інституту знана, вона є еквівалентом довершеності й майстерності, за нею стоїть багаторічна висока мистецька культура, новаторсько-експериментальний пошук та нові мистецько-естетичні відкриття. Вона базується на засадах вивчення збереження та інтерпретації ткацько-килимарського ремесла краю.

Література:

1.Археологія Української РСР : в 3 т.– К.: Наукова думка, 1971. – Т.1. – 452 с.

2.Богатчук О. Спілка «Гуцульське мистецтво» у Косові / О. Богатчук // Народний Дім: науково-теоретичний журнал Коломийського народного м-ва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. – Коломия: Міська друкарня, 1995.– №7. – 40 с.

3.Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження / відп. ред. Ю. Г. Гошко. – К. : Наукова думка, 1987. –471 с.

4.Пелипейко І. А. Косів: люди і долі / І. А. Пелипейко. – Косів: Писаний Камінь, 2001.– 368 с.

5.Пелипейко І. А. Ткацькі ремісничі школи Косівщини на рубежі двох століть (XIX–XX) / І.А. Пелипейко.– Косів: Писаний Камінь, 2002. –77 с.

6.Сіреджук П. О. Освіта Галицької Гуцульщини у XVIII–XIXст. / П. О. Сіреджук // Гуцульська школа. – Яворів: [б. в.], 1996.– №.1. –70с.

Tags: