Волосюк О. РУЙНАЦІЯ ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ ПАТРІАРХАТНОГО СОЦІУМУ У ЖИТТЄВІЙ ФІЛОСОФІЇ ТА ДРАМАТУРГІЧНИХ НАДБАННЯХ БЕРНАРДА ШОУ

Волосюк Олеся

викладач ДНЗ «Почаївське ВПУ»

м. Почаїв

РУЙНАЦІЯ ГЕНДЕРНИХ СТЕРЕОТИПІВ ПАТРІАРХАТНОГО СОЦІУМУ У ЖИТТЄВІЙ ФІЛОСОФІЇ ТА ДРАМАТУРГІЧНИХ НАДБАННЯХ БЕРНАРДА ШОУ

У літературознавстві і по сьогоднішній день існує “міф” про жінконенависництво Б. Шоу, народження якого викликала поява першої ж п’єси драматурга – “Будинки вдівця” (1892, цикл “Неприємні п’єси”). Цьому сприяв головним чином образ одного з протагоністів названого твору – дочки багатого домовласника Бланш Сарторіус, у якому примітивний еротизм як, за переконанням Шоу, цілком природня, “жіночна” властивість поєднувався з чоловічою брутальністю, нестриманістю, агресивністю, вислідом чого цей жіночий персонаж набирав гротескового відтінку, а героїня, незважаючи на заакцентовану автором у ремарках приємну зовнішність, – ознак монструозності. На міф про жінконенависництво видатного британського драматурга “працюють” й елементи сексистського ставлення GBS до представниць жіночого загалу, наявність яких у системі аксіологічних орієнтацій митця засвідчується не лише образом Бланш та деяких інших героїнь Шоу, але й його численними “афоризмами”. Взяті на загал, ці вислови переконують, що автор “Пігмаліона” був не надто високої думки про розумові здібності жінок, глузував з їхнього прагнення видаватися кращими, ніж вони є насправді, за допомогою косметики чи гарного одягу, а також висміював карикатурність їхнього домінування (чи прагнення до нього) в буржуазній сім’ї та суспільній ієрархії.

З іншого боку, в літературній спадщині митця є чимало висловлювань з приводу пригнобленого становища жінки в тогочасному суспільстві, котрі уповні вкладаються в те розуміння фемінізму як чогось, що стосується усвідомлення жіночого гноблення й експлуатації на виробництві, в сім’ї і загалом в суспільстві, що його висловлює в своїх роботах американський антрополог Г. Мур.

У зв’язку з цим слід зазначити, що перше – неусвідомлюване і спонтанне долучення Шоу до феміністичних (а згодом гендерно розрізнюючих) ідей як таких, що передбачають визнання гнобленого становища жінки в суспільстві, а також передбачають переймання жінкою чоловічих соціальних ролей, відбувається на побутовому рівні ще в дитячі та юнацькі роки через специфічні перипетії родинного життя. Річ у тім, що батько майбутнього письменника Джон Карр Шоу, котрий належав до старовинного, але збіднілого дворянського роду (Б. Шоу згодом іронічно схарактеризував свого батька як “джентльмена, у якого не було статків джентельмена”), сильно зловживав алкоголем, через що не міг успішно займатися своїм бізнесом (торгівлею зерном) і врешті зазнав банкрутства. У родині було троє дітей, і нерідко заробляти на них доводилося саме матері Шоу – Люсинді Елізабет Гьорлі. Доля матері стала для майбутнього письменника першим і яскравим свідченням драматизму жіночої екзистенції у тогочасному суспільстві. Згодом – через півстоліття після її смерті, – ставши вже визнаним класиком не лише англійської, але й світової літератури, – Шоу у своїх знаменитих “Sixteen self sketches” (“16 нарисів про себе”), котрі вийшли друком у 1949 році і вважаються найкращим джерелом біографічних відомостей про митця, намагатиметься донести до нащадків трагізм долі жінки, котра дала йому життя, її “втрачених ілюзій” і занапащеної молодості. Осиротівши, мати майбутнього письменника прийняла пропозицію одруження від його батька, отримавши у такий спосіб, як робить невтішний висновок Бернард Шоу, трьох дітей, злидні і чоловіка-пияка. Згодом вихід з родинної драми ця непересічна, обдарована жінка знайшла у музиці (друг сім’ї Шоу, Джон Ванделер Лі зробив з неї першокласну співачку), що дало їй не лише джерело позитивних емоцій, але й можливість власного заробітку. Особливо майстерність співачки стала у пригоді, коли Люсінда, не витримуючи тягаря спільного життя з чоловіком-алкоголіком і нездарою, переїхала з Джоном Лі і двома доньками до Лондона і заробляла на життя, даючи разом з ним (у якості акомпаніатора) уроки співу. Коли невдовзі і майбутній письменник перебирається до англійської столиці, саме співацький талант матері та її самовіддана праця впродовж кількох років забезпечували значну частину його матеріальних потреб.

Драматичні колізії родинного життя, нікчемність, фінансова неспроможність батька, котра ставала ще помітнішою поряд із життєвою енергією та активністю матері, яка сама заробляла практично на усю сім’ю, залишили – по всьому – глибокий слід у свідомості митця і до певної міри вплинули на історію його одруження. З Шарлоттою Френсіс Пейн Таунсенд, своєю ровесницею (їй було 41, йому – 42 роки) і співвітчизницею Шоу познайомився 1896 року, коли вона вступила до Фабіанського товариства, членом якого, як відомо, Шоу був від моменту його заснування у 1884 році. Вона мала приємне обличчя і розкішне біляве волосся, чим дуже нагадувала відому акторку Елен Тьєррі, з якою у Шоу був “заочний роман”. Рішення про одруження було прийняте 1897 року, коли Шарлотта протягом довгого часу доглядала за важко хворим драматургом. Беатриса Вебб, котра познайомила Шоу з його майбутньою дружиною і усіляко сприяла розвитку їхніх стосунків, згадувала, що драматург довго відкладав шлюб, тому що його “зеленоока мільйонерка”(як він називав її у листах до друзів та Елен Тьєррі) була багатою спадкоємницею, а сам він був бідним і (можливо, пам’ятаючи фінансову нікчемність батька та моральну перевагу матері, котра головне матеріально забезпечувала сім’ю) вважав неможливим одружитися, допоки його грошові справи не налагодяться. Лише 1898 року, коли Шоу вперше у своєму житті отримав великий гонорар (за постановку в Америці п’єси “Учень диявола” (“Devil’s discipline”)), який фактично дорівняв його статки до статків Шарлотти, він одружився на ній. Не останнє значення для розуміння специфіки ставлення Б. Шоу до фемінізму як інтелектуально-філософської доктрини, сфокусованої на проблемах жіночої екзистенції, мають побутові стосунки GBS з жінками. Як свідчила та ж таки Беатриса Вебб “Шоу вабили ідеї, а не жінки” [цит. за: 1, с. 21]. Вочевидь, це одна з істотних причин того, що замолоду у Шоу було чимало любовних зв’язків (цю специфічну особливість екзистенційних зацікавлень майбутнього класика Хендерсон підкреслив навіть назвою своєї книги, присвяченої GBS – “Playboy and Prophet” [“Гультяй і провидець”]), але серед них жодного серйозного. Кохання, за словами Беатриси Вебб, Шоу “визнавав у кращому випадку як фізіологічну необхідність” [цит. за: 1, с. 22]. При цьому, як засвідчують сучасники митця, він сам виявляв мало активності в любовних стосунках, їх ініціаторами зазвичай були жінки. Вочевидь, саме у такому індивідуальному досвіді слід вбачати одну з першопричин тієї активності, котру героїні творів Шоу будуть виявляти при розв’язанні матримоніальних колізій (Бланш “Будинки вдівця”; Енн Вайтфільд “Людина і Надлюдина”; Єпіфанія “Мільйонерка”).

Відсутність потреби в коханні як переносі свого почуття на іншу особу може пояснюватися нестачею проявів любові з боку батька, усі зацікавлення якого обмежувались пиятикою, і матері, котра “емоційно застигла” у своєму відчаї і відразі до чоловіка. Неувага батьків Шоу до “виховання почуттів” свого єдиного сина, відсутність корекції ними процесу формування його психоемоційної сфери (сам митець вважав себе “дикою твариною” в царині почуттів) спричинили й достатньо цинічне й негативне побутове ставлення до жінок, котре яскраво засвідчують “парадокси”, що ними насичені і його знамениті “скетчі”, і деякі художні тексти. При цьому, як мужчина, Шоу не міг не визнавати сили жіночого еротизму (нехай і примітивного по своїй суті, – як на його погляд) як безвідмовного інструменту впливу на чоловіків. Тому одну зі своїх найгрунтовніших праць з питань економіки та політики Шоу адресує саме жінкам, називаючи її “Довідник з соціалізму і капіталізму для інтелігентних жінок” (“Intelligent Women’s Guide on Socialism and Capitalism”, 1928), оскільки вважав, що “якщо пощастить переконати у необхідності соціалізму жінок, вони вже зможуть повести за собою чоловіків” [2, т.1, с.26].

Відзначена специфіка побутового ставлення Шоу до жінок, сприйняття їх лише через призму біологічних особливостей жіночої статі значною мірою вплинула і на філософські погляди письменника і найповніше виразилася у концепції “життєвої сили”, втіленням якої виступали саме жінки. За переконанням митця, у світі існує “життєва сила”, дія якої проявляється в появі усе нових і нових видів – тобто у біологічній еволюції як нездоланному й безупинному прагненні до вдосконалення й самопізнання. Розглядаючи ідею “життєвої сили” в проекції соціального буття своєї доби, Шоу, який був глибоко переконаний у здрібнінні, розумовому й моральному виродженні людства і стверджував, що за таких умов неможливі ніякі прогресивні суспільні перетворення, єдиний шлях досягнення позитивних змін вбачав саме у біологічному прогресі, створенні нового людства, яке б цілковито складалося з “надлюдей” на зразок Шекспіра, Гете, Толстого. Втілення “біологічної людини”, знаряддя життєвої сили Б. Шоу вбачає у жінці, яка вже за своїми анатомо-фізіологічними особливостями “запрограмована” на біологічний “креатив” – фізичне продовження людського роду і прагнення до його (роду) вдосконалення. Чим примітивнішою є жінка у своїх прагненнях, чим агресивніша вона у своїй гонитві за супутником життя, тим сильніше й прямолінійніше, на думку Шоу, проявляється у ній життєва сила, ігноруючи на своєму шляху будь-які моральні настанови, головною серед яких була “пуританська” зневага до чуттєвого кохання. Вперше і найповніше ці погляди Б.Шоу виразилися у його “комедії з філософією” “Людина і Надлюдина” (1903) завдяки передньому слову автора та образу головної героїні Енн Вайтфілд, яка позиціонується драматургом як “один з геніїв життєвого імпульсу” [2, т. 2, с. 397].

Вважаємо за необхідне також наголосити, що у філософсько-світоглядній концепції Шоу життєва сила як креативне, творче, конструктивне начало на загал мислиться як питома властивість жінки, котра – при неможливості своєї реалізації у сфері її природно-біологічних інстинктів (тобто дітонародження), нерідко виявляється як надуспішна підприємницька діяльність (образ мільйонерки Єпіфанії з “помпезної” комедії “Мільйонерка”) чи у сфері громадсько-політичній як здатність до жертовного служіння своєму народу і вітчизні в ім’я загального суспільного прогресу (образ діви-воїтельки Жанни Д’Арк з історичної драми “Свята Іоанна”).

При всьому цьому, однак, існує низка свідчень сучасників, які спростовують міф про жінконенависництво драматурга, і переконують у тому, що письменник умів шанувати й цінувати жінок, їхню вроду, розум, талант. У зв’язку з цим доречно процитувати уривок зі спогадів радянського дипломата Майського, який неодноразово згадує про ставлення Шоу до Елеонори Маркс (дочки К. Маркса), цивільної дружини англійського соціаліста Едварда Евелінга, через зраду якого вона добровільно пішла з життя. Навіть багато років потому, Шоу, як пише у своїх спогадах Майський, не міг збагнути, “як це могло бути, щоб розумна, красива, шляхетна жінка так кохала людину, котра стояла незрівняно нижче за неї” [1, с. 33]. Так само високо поціновував Шоу талант і професійну майстерність видатних актрис того часу – Елен Тьєррі та Патрік Кемпбелл, з глибокою повагою ставився до своєї дружини Шарлотти.

Співчуття Шоу до жінки, до її важкого становища в сучасному йому суспільстві яскраво засвідчує темарій його п’єс, де жінка постає передусім як об’єкт соціального (соціально-економічного) і морального гноблення з боку представників патріархатного соціуму (“Будинки вдівця”, “Професія місіс Воррен”, “Пігмаліон” та ін.).

Таким чином, можна зробити висновок, що постать Б. Шоу є вельми суперечливою щодо її місця у феміністично-ґендерному дискурсі європейської літератури епохи “fin de siècle” (при його безсумнівній приналежності до нього). Не ідентифікуючи себе як прихильника феміністичних ідей (профемініста), Б. Шоу своїми творами об’єктивно сприяв руйнації ґендерних стереотипів патріархатного соціуму.

Література:

1. Майский И. Шоу и другие. Воспоминания. / И. Майский. – М.: Искусство, 1967. – 201 с

2. Шоу Б. Полн. собр. пьес в 6 т. / Пер. с англ. / Ред. Е. Корнеєва, И. Ступников, Вступит. ст. А. Аникст. Послесл. А. Ромм. Примеч.

С. Сухарева, А. Николюкина, И. Комаровой. – Л.: Искусство, 1978.

3. Henderson A. B. Shaw – man of the century. / A. B. Henderson. – N.Y., 1956. – 315 p.

4. Shaw B. Sixteen Self Sketches. / Bernard Shaw. – London. – 1949. – 81 p.

5. Shaw B. The Quintessence of Ibsenism. / Bernard Shaw. – Dover Publication inс, Mineda, N.Y. – 1994. – 84 p.

Поиск по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.