кандидат наук із соціальних комунікацій
Ковпак Вікторія Анатоліївна
доцент кафедри журналістики і соціальних комунікацій
Інституту журналістики та масової комунікації
Класичного приватного університету м. Запоріжжя (Україна)
ІНТЕГРАТИВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКО-КАНАДСЬКОЇ ГРОМАДИ ТА ЇЇ ПРЕСОВИХ ОРГАНІВ: ПІОНЕРСЬКА ДОБА
Українська еміграційна спільнота та її медіапростір у «добу піонерства» характеризувалися віддзеркаленням етнічно-національних та канадсько-державницьких настроїв українців, культурно-політичною ідентифікацією зі Старим краєм. «Якби середовище, група чи пресовий орган проголосив був незацікавлення долею свого материка, був би з місця здеградований в очах цілої спільноти. Вважалося за велику честь та народний обов’язок допомогти рідним в Україні індивідуально та колективно» [1, с. 331]. А інтегративні процеси серед діаспори є питанням стратегічної значущості, що базуються на понятті «національна ідея».
О. Забужко справедливо зауважує, що філософська рефлексія над національною ідеєю була єдиною прямою, нічим не опосередкованою формою самопізнання української національної спільноти. «Вона була дослівно занурена – і, відповідно, розчинена – в товщі тих інтенсивних культурних процесів, котрими напівпробуджений до історичного життя український народ намагався об’єктивувати суверенітет свого духовного буття…». Упродовж ХІХ і почасти ХХ століття кілька поколінь українських «чистих філософів» національної ідеї і представників«розстріляного Відродження» (В. Липинський, Д. Чижевський, М. Шлемкевич, І. Мірчук, Є. Маланюк та інші) «культурносамоусвідомлювалось власне на ґрунті “української ідеї”» [2, с. 107].
«Всупереч до відосередніх течій ця інтеграція зростала з кожним роком, хоча українці походили зпід різних культурних і політичних окупацій та хоч би релігійно зрізничковані, вони знаходили спільну мову в площині свого історичного минулого і національної культури, церкви, самоосвіти та шкільництва. Цей спільний знаменник, в більшому чи меншому ступні, зустрінемо майже дослівно в кожному тогочасному пресовому органі українських поселенців, навіть у найменше чутливому на ці справи методистському “Канадійцеві”» [1, с. 332]. Тож на прикладі українсько-канадської діаспори та її пресових органів піонерської доби можна простежити основні чинники етнічної та загальноканадської інтегації.
Перший фактор – «бажання спільноти зосередити себе на власні вартості як відокремлену культурно-національну спільноту, що мала свої культурні прикмети, а в парі з тим інші національні цілі» [1, с. 319]. Такий чинник був надзвичайно домінантний у таких пресових органах, як: «Український Голос», «Новий Край», «Новини», що були найбільш принципові в орієнтації народу до відчуття співгосподарів цієї країни, компенсації матеріальних інвестицій в економічну розбудову країни в правах та привілеях, зокрема в церковній, культурно-освітній та шкільній ділянках. На підставі акцій та проголошених у пресі принципів необхідності формування політичних організацій часописи «Новий Край» та «Новини» стали «своєрідним хребтом» у національній структурі українців у Канаді.
Русофільська преса, за словами М. Марунчака, заперечувала в основі канадські цілі «і часто служила імперіяльним справам, що стояли поза Канадою, отже й була шкідливою з кожнього погляду і для народу, для якого її друковано і для країни, в якій вона виходила. Зосереджувала вона читача не на силу свого народу і вартості країни замешкання та адоптації, відводила зір від них і спрямовувала його поза ці середовища, словом – ця преса була відосердною силою в кожному відношенні» [1, с. 320].
Такі пресові органи, як «Ранок», «Канадієць», в культурному відношенні «накидали конфліктний багаж... силою постійного тиску вони защіплювали початки т. зв. “асиміляції”, чи в їх лексиконі “канадіянізації”», яка виявлялася в тому, що затиралося національне обличчя індивідуа» [1, с. 320]. Але в політичному відношенні ця преса була зорієнтована на державотворчі елементи «країни замешкання», − «і в цьому її був для тії країни зовнішній позитив» [1, с. 320].
Слід зауважити, що важливим чинником розвитку українсько-канадської преси був матеріальний, партійно-політичний: «...коли ліберали побачили, що ініціятори “Канадійського Фармера” потребують фінансової помочі, вони її дали. Те саме зробили консерватори зі“Словом” та “Канадою”, а соціялісти... бодай ідейно сприяли такій пресі, як “Червоний прапор”,“Робочий народ”...» [1, с. 321]. Та й антагоністичні політичні програми учасників політичної арени «канадської України», безперечно, розхитували монолітність українців у Новому краї.
«Свобода» ЗДА (Злучених держав Америки) у 1911 р. так репрезентувала інтегративний знаменник українсько-канадської спільноти: «...колись канадські Русини нарікали, що нема кому орати народної ниви, але тепер вже таки тяжко обігнатися від нвародних діячів. Орять, як хто вміє сє зарослу буряном народну ниву... Отсе явище, що серед канадських русинів виходить така скількість часописів, толкується обставиною, що канадійські Русини, се те щасливе стадо, над яким бються не тільки політичні партії, але й ще більше різноісповідні церкви...» [цит. за 1]. Дійсно, були течії, діяльність яких гальмувала розвиток політичного, суспільного, громадсько-культурного життя діаспори, але в боротьбі проти таких акцій і відбувалася мобілізація сил, інтеграція спільноти на основі свідомого та підсвідомого тяжіння до національного етнічного кореня і державницької приналежності. Тож, і пресові органи розкривали національно-патріотичні аспекти за допомогою соціокультурних маркерів, що репрезентували дві масштабні пресові концептосфери «державотворення» та «менталітет».
М. Марунчак наголошує на тому, що не менш важливими чинниками інтегративної політики діаспорної громади та їх пресових органів були державницька відповідальність за розвиток Канади та фактор загальнолюдської сфери – бажання свободи, що поєднувало загальнолюдський та національний елементи. Про останній свідчать численні назви установ, які містять у своїх номінаціях окреслений символ, зокрема, «Руська Правда» (перша «групова оселя», яку закладали українці в Канаді), «Хрест Свободи» (хрести, що ставили на честь відкриття Служби Божої в українських колоніях в Канаді) тощо.
Якщо говорити про інтеграцію українців у загальноканадську спільноту, то її пряму лінію дослідник пропонує проводити по господарському та політичному секторах, у той час як етнічна інтеграція міцнішає в релігійній, шкільній, культурно-освітній та соціально-допоміжній сферах [1, с. 325]. Єднання у допомозі «старокраєвцям» часто лунало зі сторінок часописів: «Не покажім нашого співчуття лиш на словах, але покажім се ділом, а тоді буде це краще для нас, що не дали загинути тим нашим краянам» [3].
Почуття спільної єдності було виявом не тільки природніх, культурних та національних вартостей, воно посилювалося і необхідністю боротьби з шовіністичними елементами. «В початках не було змоги, ні часу звертати увагу на те, що деякі політично-партійні чинники ставилися негативно до поселенчої іміґрації українців. Але під кінець піонерської доби, зокрема під час війни, коли дехто дуже безвідповідально витягав на сторінки преси “політичне марево австріяцтва” та намагався прищіплювати його українським поселенцям, які в основному ворожо ставились до кожнього поневолення землі своїх батьків – піонери вже реагували солідно та проявляли справжню активність у відбиванні неслушних закидів» [1, с. 325].
Тож ідеологію американських українців, яку проаналізував В. Маркусь, можна було б використати як таку, що характеризує концепції більшості діаспорних громад, зокрема українців у Канаді: 1) «українці на чужині» (програма тимчасових емігрантів з України, що зберігають надію на повернення); 2) ідея «двох батьківщин» (лояльність до Америки / Канади й України як концепція подільного патріотизму); 3) «американці / канадці українського походження» («концепція людей різних іміґрантських генерацій, які соціяльно і культурно бажають чимскоріше асимілюватися за ціну групових або індивідуальних користей у ширшому американському суспільстві і з надією (або тільки виправданням) використати власну «американізацію» для кращої допомоги справі України»); 4) концепція збереження української етнічності з її окремими культурними виявами, включно з мовою, у рамках американсько-канадського плюралізму [4, с. 264−265].
Тож, репрезентація другої політично-громадської концепції представлена в матеріалі«Канада і канадійці» часопису «Новини»: «Нас, українських поселенців у Канаді, обходить доля Канади, ми не лише тепер тут живемо, але й далі думаємо тут жити. Ми становимо дійсних горожан Канади» [5, с. 2]. А представлення, напевно, четвертої моделі демонструється в статті «Поклик до українського народа (до українських читалень, Народних Домів, драматичних кружків, запомогових і церковних організацій і до всіх українців в Канаді)», в якій із претензійністю говориться про канадців: «Не подобається їм, що наші люде живуть збитою масою, завдяки чому мають спроможність жити національним життям, а навіть вибирати своїх послів» [6]. Отже, «збита маса», «національне життя», можливість обирати своїх послів (рівень політичної свободи) – сконценровані маркери концептосфери «державотворення» у цьому публіцистичному дискурсі. У цьому ж контексті постає проблема представництва українців у Канаді – установи, організації, партії (як символи-осередки національного гуртування навколо спільної національної ідеї) тощо. Так, 3. Б. (Зигмунт Бичинський), у публіцистичній статті «В великий дзвін бють на віче, на віче на віче», апелював до всіх: «Чи ви греко-католики, чи православні, чи незалежні, се не робит ріжниці, бо Ви є Русини, а в Едмонтоні буде руске віче, там буде місце і привіт для кожного русина, якої небудь він є релігії... Нас тут в Канаді розділили границі трьох провінцій, Манітоби, Саскачавану, та Алберти, тай можна сказати, що кожна провінція жиє своїм власним житям. Ще можна сказати, що житє Русинів в Саскачевані є більше зближене до Алберти, підчас коли Манітоба стоїть на боці. Руське населенє Манітоби є найбільше, мимо того ми нераз зауважили там різні проби організацій чи просвітних чи економічних, чи яких иньших... Про проби організації та віча в Саскачевані і Алберті ми єще не чули. Русини тих провінцій стали над огнем та грілися» [7].
Дослідження досвіду інтегративної політики етнічних діаспорних громад як на рівні діахронії, так і сучасного етапу, є надзвичайно перспективним для процесу сучасного націєтворення.
Література:
1. Марунчак М. Історія українців Канади / М. Марунчак. – Канада, Вінніпег: Накладом Української Вільної Академії Наук в Канаді, 1968. – Т. 1. – 467 с.
2. Забужко О.Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період / О. Забужко. – К. : Наукова думка, 1992. – 156 с.
3. Дрогомирецький І. Заклик допомоги / І. Дрогомирецький // Канадійський Русин. – 12 травня. – 1915 р.
4. Маркусь М. Ідеологія американських українців / М. Маркусь // Українці в американському та канадському суспільствах : соціологічний збірник / за ред. В. Ісаєва (Торонтонський ун-т). − Джерзі сіті ; Н. Дж. : М.П. Коць, 1976. − С. 264−265.
5. Канада і канадійці (редакційна стаття) // Новини. − Канада, Едмонтон ; Алберта. − Ч. 63. − 1913. − 30 жовтня.
6. Поклик до українського народа (до українських читалень, Народних Домів, драматичних кружків, запомогових і церковних організацій і до всіх українців в Канаді) (редакційна стаття) // Наш Поступ. − Ч. 02(27). − 1924. − 8 січня.
7. З. Б. В великий дзвін бють на віче, на віче на віче / З. Б. // Канадийський Фармер. – Ч. 49. − 1909. − 15 грудня.