Гончаренко Н. В. ПЕРЕДУМОВИ НАВЧАННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ У ЗАКЛАДАХ РЕАЛЬНОЇ ОСВІТИ

Гончаренко Н. В.

Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, Україна, Умань

ПЕРЕДУМОВИ НАВЧАННЯ ІНОЗЕМНИХ МОВ У ЗАКЛАДАХ РЕАЛЬНОЇ ОСВІТИ

 

Протягом століть одна із європейських мов займала домінуючу роль у певний проміжок часу, що пояснюється, перш за все, економічними та історичними умовами розвитку цивілізації. У римську епоху такою «головною» мовою була грецька, потім майже 15 століть це місце посідала латинська мова, методика викладання якої справила великий вплив на подальшу методику викладання європейських іноземних мов. Роль грецької та латинської мов не послаблювалася також і в період середньовіччя, про що свідчать літературні пам’ятки того часу. Спочатку грецька, а потім латинська мови були тими основними іноземними мовами, яким навчали і в приватній, і в світській школі. Проте жодна з іноземних мов на протязі усієї історії розвитку культури країн Європи не відігравала такої визначної ролі, як латинська [3].

Лише з розвитком національних мов у Західній Європі латинська мова втрачає свою домінуючу роль, залишаючись в загальноосвітній системі навчання на довгий час. На території України інтерес до «нових» іноземних мов з’являється у ХVІІІ ст., що пов’язано із необхідністю підготовки фахівців, які б володіли мовами сусідніх країн, за часів правлінням Перта І.

Латинська мова хоча і втрачає поступово своє практичне значення, проте довгий час зберігає ведучу позицію як один із головних загальноосвітніх предметів у середній школі. Під час навчання латинської мови використовувалися передові методи, які в подальшому справили значний вплив на методику викладання нових мов і повсюдно використовувалися у школах кінця ХVІІІ і в першій половині ХІХ ст.

Аналіз історії поширення іноземних мов на українських землях у XVІІІ–XIX ст. дозволяє стверджувати, що організаційних основ їх вивчення набуло із часу заснування в Російській імперії, до складу якої входили українські землі, Міністерства народної освіти (1802) і розбудови централізованої системи державних навчальних закладів початкового, середнього і вищого ступенів. Відтак гімназії стали єдиними шкільними закладами, де вводилося обов’язкове вивчення іноземних мов, зокрема стародавніх: латинської та грецької.

Слід відзначити, що при визначенні змісту освіти в гімназіях не виникало сумніву щодо необхідності включення вивчення класичних мов. У якості аргументу використовували той факт, що жодна педагогічна система, жодний мислитель у своїх працях не припускали можливість функціонування середньої школи без вивчення давніх мов, оскільки «грецька та латинська мови з історичної точки зору завжди були наріжним каменем наукової школи з огляду на спадкоємність культурного досвіду людства» [5, с. 63].

Вивчення історико-педагогічної літератури дало змогу встановити, що у першій третині ХІХ ст. спостерігався активний розвиток гімнастичної освіти і поширення гімназій на Правобережній Україні.

Так, 5 листопада 1804 р. був прийнятий «Устав учебных заведений, подведомственных университетам». Згідно з цим Статутом, завдання гімназій полягали в тому, щоб давати учням основи усіх наук.

В основу навчального плану гімназій за Статутом 1804 р. були покладені математика, природознавство та історичні науки. Однак, оскільки мета гімназій була подвійною (готувати до університету і давати закінчену освіту), то, крім названих основ навчального плану, туди входили: статистика і початковий курс філософії; літератури і мистецтва; початкові основи політичної економії; а також початкові знання, що стосувалися торгівлі, основ технології і малювання.

У Статуті 1804 р. посилюється тенденція готувати в школах кадри для промисловості, що розвивається.

У програми гімназій були включені теми з механіки (прикладна математика), технології і комерційних наук; передбачено створення навчальних кабінетів, що мають моделі і частини машин, зразки природних місцевих копалин тощо; організація виробничих екскурсій на фабрики і мануфактури.

Таким чином, На початку ХІХ ст. в системі середньої освіти набувають вияву елементи реальної освіти, пріоритетним змістом якої було вивчення основ природознавчих, фізико-математичних наук, нових іноземних мов, обмеженість викладання стародавніх класичних мов [2].

Однак, повноцінному запровадженню Статуту 1804 р. стали на перешкоді такі чинники: нестача педагогічного персоналу, мізерність матеріальних коштів, недовір’я суспільства до нової системи освіти.

7 листопада 1811 р. міністр освіти затвердив новий навчальний план гімназій.

З навчального плану були вилучені філософські і політико-економічні науки, технологія і комерційні науки, зате посилилось викладання Закону Божого і російської мови, але особлива увага зверталася на викладання стародавніх мов, визнаних «одним із головних засобів освіти»: на латинську мову відводилося 32 год., починаючи з 3-го класу, грецьку – 6 год. у двох старших класах [4, с. 69].

Учений комітет, який було утворено 26 червня 1818 р. при Головному управлінні училищ, затвердив нові навчальні плани гімназій 27 березня 1819 р., а 5 червня цього ж року вони були опубліковані як циркулярне розпорядження Міністерства народної освіти. Згідно цього навчального плану в гімназіях повинні викладатися: Закон Божий, грецька, латинська, німецька і французька мови, додатковий курс географії та історії, статистика, логіка і риторика, курс чистої математики, початки механіки, курс фізики, малювання. Гімназіям надавалося право мати вчителів танців, музики і гімнастики, якщо знайдуться кошти [6, с. 133].

Крім того, 24 квітня 1819 р. в гімназії надійшло розпорядження про щоденне читання Євангелія від Матфея, незалежно від уроків Закону Божого.

Проте після повстання декабристів (1825 р.) імператор Микола І дійшов висновку, що хвилювання відбувались багато в чому через безконтрольність навчальних закладів, після чого уряд звернувся до перегляду змісту й організації навчання молоді.

Комітетом з упорядкування навчальних закладів у січні 1828 року був розроблений новий статут гімназій. Відповідно до цього документу навчальні предмети мали бути «позбавлені будь-яких неналежних шкідливих міркувань» [1, с. 24]. А покладені в основу змісту освіти давні мови, антична література та давня історія мали слугувати засобами розвитку формального мислення та відволікання юнацтва від вільнодумства. Статут був затверджений та оприлюднений 8 лютого 1828 року.

Провідною ідеєю змін у гімназичній освіті стало зменшення кількості навчальних дисциплін та запровадження цілісного послідовного 7-річного навчального курсу (§§143–157 статуту), незалежного від курсу навчання у повітових училищах (на противагу статуту 1804 р., за якими навчальний курс училищ передбачав підготовку майбутніх слухачів гімназій). Метою статуту, на думку міністра освіти С. Уварова, були – становий розподіл в освіті та закріплення класицизму [1, с. 28].

Так, зумовлене необхідністю задовольнити потреби економічного зростання країни, у 1839 р. було затверджено положення про реальні класи. Згідно з цим положенням у великих промислових містах при класичних гімназіях почали відкривати реальні класи, зміст навчання у яких набув практичної спрямованості [4, с. 274]. Такі класи організовувалися у вищих класах гімназій (починаючи з 4-го), що поступово сприяло виокремленню двох напрямів гімназичної освіти – класичного та реального.

Отже, узагальнюючи аналіз розвитку шкільної освіти у першій половині ХІХ ст., можна зробити висновок: у першій половині ХІХ століття елементи реальної освіти були покладені в основу гімназійної освіти ще Статутом 1804 р. Однак, починаючи з 20-х років цього століття, з’являється тенденція згортання предметів, що стосувалися реального напряму навчання. Це було викликано кризою в політичному і культурному житті Європи після війни з Наполеоном. Такі предмети, як політична економія, філософія, технологія, природознавство та ін., були визнані шкідливими, а у змісті навчання посилювався принцип релігійності, націоналізму та монархізму. Але розвиток техніки і промисловості потребував кваліфікованих кадрів. Тому у кінці 40-х – на початку 50-х років відкриваються реальні класи, реальні школи, відбувається біфуркація гімназій, що в майбутньому стане основою реальної освіти в Російській імперії, до складу якої тоді входила і Україна.

 

Література:

1. Алешинцев И. Сословный вопрос и политика в истории наших гимназий в XIX в. (Исторический очерк) / И. Алешинцев. – СПб. : Изд-во журн. «Русская школа», 1908. – 86 с.

2. Мединський Є. М. Історія російської педагогіки до Великої Жовтневої Соціалістичної революції / Є. М. Мединський. – К.–Х. : Радянська школа, 1938. – 463 с.

3. Миролюбов А. А. История отечественной методики обучения иностранным языкам / А. А. Миролюбов. – М., 2002. – 448 с.

4. Рождественский С. В. Исторический обзор деятельности Министерства Народного Просвещения (1802–1902) / С. В. Рождественский. – СПб. : Мин. Нар. Прос., 1902. – 785 с.

5. Труды Высочайше учрежденной комиссии по вопросам об улучшениях в средней общеобразовательной школе. – СПб., 1900. – Вып. 2. – С. 63.

6. Шмид Е. К. История средних учебных заведений в России / Шмид Е. К. История средних учебных заведений в России / Е. К. Шмид // Журнал Министерства Народного Просвещения. – 1877. – Ч. 189–200. – 684 с.

Поиск по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.