Волосюк М. М. ЛЮДВІСАРСЬКА СПРАВА – МАЙСТРИ ТА ВІРТУОЗНІ «МУЗИКАНТИ»

УДК 27 / 73

 

ЛЮДВІСАРСЬКА СПРАВА – МАЙСТРИ ТА ВІРТУОЗНІ «МУЗИКАНТИ»

Волосюк М. М., науковий співпрацівник

Почаївський історико-художній музей, Україна, м. Почаїв

 

Стаття розкриває питання людвісарської справи, шляхи становлення та багатогранного застосування дзвонів у світській та церковній сферах життя. Сучасні дзвони несуть в собі відлуння з найдревніших часів до сьогодення, сповіщаючи нам таким чином про сильну взаємозалежність минулого й сьогодення без якого важко уявити наше майбуття.

Ключові слова:дзвін, тон, звук, тембр,дзвонар.

 

Волосюк М.М. Звонарное/колокольное (людвисарское дело) дело – мастера и виртуозные «музыканты» / Почаевский историко-художественный музей, Украина, г. Почаев

В статье рассматривает вопрос звонарного (людвисарского) дела, способы становления и разнообразного применения звонов в светской и церковной сферах жизни. Современные звоны несут в себе отзыв с древних времен к современности, оповещая таким образом о сильной взаимозависимости прошлого и современности без которых трудно представить себе наше будущее.

Ключевые слова: звон/колокол, тон, звук, тембр, звонарь.

 

Volosyuk M.M. Bells affairs – masters and virtuoso musicians /Pochaiv history-art museum, Ukraine, Pochaiv

The article deals with the question of bells affairs, the types of forming and differential use of bells in secular and church spheres of life. Modern bells bring in itself echo from ancient times to modern life, telling in such way of strong interdependence of past and modern times without which our future as such is impossible.

Key words: a bell, a tone, a sound, a timber, a beller (bell musician).

 

Введення. Дзвони, пройшли дуже довгий шлях свого вдосконалення доки вони стали виявом українського православного церковно-релігійного життя, предметами сакрального мистецтва.

Дослідники початку творіння сучасних дзвонів вважають добу бронзи, яка стала першим етапом і саму ж бронзу як метал, що його наші далекі пращури використали для видобуття звуку. Знані вже тоді горщики, глибші миски, дзбани й інший господарський посуд давав резонанс. Це помітила людина і, почавши виробляти різні речі з бронзи, спостерігала, що цей новий сплав дає кращий звук, ніж кості, раковини чи навіть кована мідь.

Тому, коли матеріал було затверджено, людина розпочала пошук форми. У цьому ще й дотепер існують певні розбіжності, хоч форма, найчастіше вживана в наших дзвонах, наближена до цілковитої досконалості.

Мистецтво лиття дзвонів складне і досить відповідальне. Адже до кожного дзвона ставилися серйозні вимоги: у нього мав бути звук певної висоти, приємний тембр, гарна зовнішність і він повинен бути стійким до численних ударів. Можна уявити стан майстра, коли після тривалої праці виходив темний, безглуздий і оглушливий дзвін.

Ливарників в Україні називали котлярами (звідси й пішли прізвища Котляр, Котляревський – М.В.).

На лиття одного великого дзвона майстер витрачав цінний матеріал і два-три роки клопіткої праці. Складність виготовлення дзвона зумовлена насамперед тим, що математичні формули не дають можливості заздалегідь точно розрахувати дзвін певної конкретної висоти, до того ж звук дзвона містить у собі не лише один основний тон, за яким оцінюється висота дзвону, а й цілий набір додаткових чистих тонів більш низьких і більш високих, утворюваних складним рядом обертонів. Звідси й багатство відтінків, і різноманітність тембрів, завдяки чому розрізняють голоси навіть тих дзвонів, що збігаються за висотою основного тону. Тому є безліч епітетів, котрими характеризується звук дзвонів: дзвінкий, глухий, м’який, різкий, сріблястий, малиновий, кришталевий, оксамитовий – і т. д. Все це врешті визначало характерні назви дзвонів – від величних, поважних і часом ніжних, ліричних («Успенський», «Благовісник», «Орел», «Лебідь») до нищівних («Козел», «Баран»...).

У православних храмах упродовж багатьох віків сформувалися функції одноголосих дзвонів різної висоти. Так, найбільший басовий дзвін «Благовіст» (або «Благовісник» – М.В.) характеризується монотонними розміреними ударами. Для дзвона середнього діапазону, набата, властиві тривожні, нерівномірні, схвильовані удари у швидкому темпі. При похоронному, або погребальному, дзвоні ударяють по черзі по одному удару в кожен дзвін, починаючи з найменшого (у високому регістрі) і закінчуючи найбільшим (басовим). Для цього дзвону властиві тривалі затяжні паузи між ударами, які підсилюють трагічність моменту і водночас спонукають замислитись над сенсом життя.

В урочистому святковому богослужінні використовують багатоголосе дзвоніння – одночасний дзвін багатьох дзвонів.

Все це, з одного боку, вимагало від майстрів створення складного набору гармонійно настроєних дзвонів, з другого – великого музичного хисту дзвонарів.

Звук на дзвонах видобувають двома способами. Перший –розгойдуванням самого дзвона, під час якого краї його вдаряють об язик (для дзвонів великих розмірів такий спосіб «видобування» звуку неможливий). Другий спосіб полягає в розгойдуванні язика, що вдаряє об край дзвона. Цей спосіб більш характерний для православного церковного богослужіння і надає йому особливої музикальності.

Дзвони через систему мотузок об’єднуються в окремі групи (високі, альтові, басові). Найважчі дзвони часом з’єднували ножними педалями.

Дзвонарі – це, як правило, віртуозні музиканти, що вправляються приводити в дію всі ці групи голосів, виділяючи в потрібний момент когось із «солістів», стоячи на одній нозі натискати другою на відповідну педаль.

Складність багатоголосого дзвону полягає й у тому, що дзвін не можна заглушити, поки він сам не затихне. Але досвідчені дзвонарі знають, як частота ударів по дзвонах різного розміру і різної висоти впливає на кінцевий звуковий ефект, у них існує своя градація сили удару, його характеру: різкого, помірного, плавного. При цьому вони враховують «власні звички» кожного конкретного дзвона. Все це відкриває для музиканта можливості керувати зміною відтінків, звукових сплетінь, регулювати ступінь їх напруги. Тим самим досягається не лише м’яке гармонійне спільне звучання багатьох дзвонів, а й народжується відчуття скритого в ньому виразного змісту.

Король Данило, розбудовуючи місто Холм – західну столицю тогочасної України, до святих храмів Божих привіз дзвони з Києва, а інші відлив на місці. Зрозуміло, що мав король Данило відповідних місцевих волинських майстрів-людвісарів та відповідну базу для відлиття дзвонів, яких на волинській землі вже і до того було багато відлито. Благовірний князь Володимир Василькович, за словами того ж літописця, відлив дивно звучні дзвони для побудованого ним храму Св. Юрія в місті Любомлі, що таких не було по всій окрузі й тогочасних православних землях. Ці дві літописні згадки, наштовхують нас на роздуми, що давнє волинське людвісарство свої пракорені виводить ще з княжих часів, тобто з самою появою перших храмів Божих на нашій землі.

В Х ст. церковні дзвони були в храмах княжого Володимира, а в роки погрому ордами Батия землі нашої вони били на сполох, піднімали своїм мелодійним дзвінкоголоссям дух оборонців міст, обложених ворогом; їх сумні мелодії плакали за загиблими і падали вони з дзвіниць храмів на землю, скинуті ворогом, щоб разом з полеглими скам’яніти мовчанкою.

Друге міркування – це якась частина церковних дзвонів, як подарунки для волинських князів, в даному випадку короля Данила, привозилася з Києва, країн західної Європи, цілком можливо, і як воєнна здобич доставлялися із захоплених чужих міст.

Судячи з пізніших збережених дзвонів, переважно майстрами-людвісарами були німці, що оселилися по наших містах: Володимирі, Холмі, Луцьку та ін.

До збережених давніх волинських дзвонів належать дзвони Святогірського Успіня Божої Матері монастиря в Зимному та монастирського храму Преображення Господнього в місті Дубно.

Перший дзвін 1566 року був подарований князем Чорторийським до Святогірського Зимненського монастиря. Його нижній діаметр 102 см, вага 700 кг. Оздоба дзвону складається з орнаментального фризу, вміщеного на шиї, та смуги напису, майстерно виконаного стрункими кириличними уставними літерами, тому він і не монотонний і сприймається як органічна частина декоративного фриза.

Орнаментальний фриз складається з ритмічно повторюваних мотивів у вигляді овалів з пружної дуги та маскоронів у ній. Ці мотиви засвідчують про добру обізнаність майстра-людвісара з ренесансною орнаментикою, проте одночасно ці нові елементи подано в дусі орнаментальної традиції княжої Волині. Рельєф орнаменту, як і всіх інших зображень на дзвоні, дуже виразний і барвистий, але стриманий. На дзвоні є ще ряд зображень: перед написом на малому круглому медальйоні – Агнець Божий, а на поверхні дзвону – зображення Пресвятої Богородиці у променистому сяйві та воскреслого Ісуса Христа.

Останній рельєф звертає на себе увагу спокійною композицією, чіткими формами, зображених правильно, з анатомічної точки зору, фігурами, виразністю та лаконізмом арки епохи Ренесансу, що замикає зображення.

Дзвін 1572 року з монастирського храму Преображення Господнього в місті Дубно за часом і орнаментикою близький до Зимненського, але менший розміром. Його нижній діаметр 74см. Орнаментика дзвону бідніша, а головною його прикрасою є кириличний напис. За своїм графічним характером напис відмінний від Зимненського, у ньому зустрічаються своєрідні ліґатури-літери, виведені гнучкою, рівномірною лінією, що до півуставу та скоропису, суто декоративного характеру. Нижче напису є вузьке пасмо, яке оперізує шию дзвона. На площі дзвона в гербовому щитку вміщено монографію, очевидно, знак майстра-людвісара, а по боках щитка – літери «Г» та «В».

Обидва ці дзвони мають добрі, врівноважені, спокійні пропорції. Розтруби їх порівняно з діаметром шиї неширокі, різниця між висотою і найбільшим діаметром незначна. На цих дзвонах – найкращі зразки кириличних написів, бо на інших збережених кириличних мало, переважають латинською, подекуди польською мовами.

Перших два дзвони збережені пам’ятки людвісарського церковного мистецтва свідчать нам про живу творчу працю волинських майстрів, давні традиції в цьому ремеслі поєднані з новими, що їх дух епохи приніс із заходу.

Висновок. Отже, можемо сказати, що вже самі поодинокі удари дзвона з багатством їх обертонів створюють відчуття музичної гармонії. Якщо взяти до уваги мелодику обрядових церковних дзвонів з основаною на музичних законах динамікою, глибоким емоційно-психологічним змістом тривалості звучання і пауз, специфічним ритмом, складною гармонією дзвоніння і його багатою тембровою палітрою, провівши при цьому паралелі між ергологічними (технологічними) нормативами дзвона і будь-якого іншого музичного інструмента, то можна сказати, що дзвін є найскладнішим музичним інструментом, який відігравав і продовжує відігравати величну роль у духовному житті народу і є важливою частиною народного музичного епосу.

 

Література:

1. Новий тлумачний словник української мови у 3 томах / Уклад. В.В. Яременко, О.М. Сліпушко. – К.: Вид. «Аконіт», 2007.

2. Пухначев Ю.В. История колоколов. // Искусство колокольного звона. – М.,1990. – С. 3-19, 22-27.

3. Сараджев Н.К., Цветаева А.И. Колокол и современность. // Мастер

колокольного звона. – М., 1988. – С. 83-87.

 

References:

1. Novuj tlumachnuj slovnuk ykrainskoi movu y 3 tomah / Yklad. V. V. Yaremenko, O.M. Slipyshko. – K.: Vud. “Akonit”, 2007.

2. Pyhnachev Yu.V. Istoriya kolokolov. // Iskystvo kolokolnogo zvona. – M., 1990. – S. 3 – 19, 22 – 27.

3. Saradzhaev N.K.,Tsvetaeva A.I. Kolokol i sovremenost. // Master kolokolnogo

zvona. – M., 1988. – S. 83 – 87.

Поиск по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.