Чернавських О. Г. СПЕЦИФІКА ТРАНСФОРМАЦІЇ КОНСТРУКЦІЙ ВОКАТИВА В ПАМ’ЯТКАХ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

УДК : 81-24

 

СПЕЦИФІКА ТРАНСФОРМАЦІЇ КОНСТРУКЦІЙ ВОКАТИВА В ПАМ’ЯТКАХ СТАРОУКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Чернавських О. Г.

Дніпропетровський державний аграрно-економічний університет, Україна, Дніпропетровськ

 

У роботі досліджено проблему варіантності флексійної парадигми кличного відмінка іменника в діахронічно-синхронічному та нормативно-функціональному аспектах на основі пам’яток української мови: описується характер впливу й наслідки морфологічного варіювання флексій вокатива в побудові синтаксичних конструкцій; виявляються тенденції розвитку варіантності відмінкових фіналій у слов’янських діалектах; обґрунтовується доцільність вживання форм кличного відмінка в певній стилістичній функції.

Ключові слова: варіантність, морфологічні варіанти, відмінкова флексія, вокатив, категоріальне значення, номінатив, трансформація відмінка, східнослов’янські діалекти.

 

Чернавских О. Г. Специфика трансформации конструкций вокатива в памятках староукраинского языка/ Днепропетровский государственный аграрно-экономический университет, Украина, Днепропетровск.

В работе исследована проблема вариантности парадигмы окончаний вокатива имя существительного в диахронически-синхроническом и нормативно-функциональном аспектах на основании памяток украинского языка: описывается характер влияния и последствия морфологического варьирования флексий вокатива в построении синтаксических конструкций; определяются тенденции развития вариантности падежных финалий в славянских диалектах; обосновывается целесообразность употребления форм вокатива в определенной стилистической функции.

Ключевые слова: вариантность, морфологические варианты, падежная флексия, вокатив, категориальное значение, номинатив, трансформация падежа, восточнославянские диалекты.

 

Chernavskych O. G. Specificity of transformation of vocative constructions in old Ukrainian sights/Dnipropetrovsk State University of Agriculture and Economics, Ukraine, Dnipropetrovsk.

The problem of flexing paradigm of vocative noun variability in diachronic and synchronic and regulatory functional aspects on the basis of sights of Ukrainian has been investigated in the article: influence character and consequences of the morphological variability of the vocative noun flexing in the structure of syntactic constructions have been described; development of variability of case endings in Slavonic dialects has been revealed; expedience of using of vocative forms in certain stylistic functions has been grounded.

Keywords: variability, morphological variability, case flexing, the vocative, category meaning, nominative, case transformation, Slavonic dialects.

 

Вступ

Яскравим виявом динамічності мови, своєрідною формою руху є варіантність її засобів. Певні зміни в усталені норми вносяться здебільшого через варіантні процеси, що забезпечує умови безперервної і поступової еволюції мови при збереженні її загальної цілісності та єдності. Варіанти форм, тобто граматичні варіанти, – це різновиди граматичної форми слів, що характеризуються тотожністю граматичної функції й розрізненням у звуковому складі граматичного елемента слів [1, с. 48]. Граматична система мови, як відомо, найбільш стійка щодо змін. Проте історично сформована система словозміни іменників не лишається незмінною. Існування варіантності в українській мові – широко відоме явище, але її форми на різних рівнях мовної системи, відмінності у типах варіантності залежно від структурних особливостей та умов функціонування мовних одиниць, а також розвиток варіантності у відмінкових конструкціях потребують ґрунтовного аналізу.

Історико-лінгвістичні дослідження свідчать, що зокрема конструкція кличного відмінка була поширена в слов’янських мовах і вживалася у звертаннях в однині іменників чол. та жін. роду варіативно. У множині для вираження звертання вживався не окремий кличний відмінок, а форма номінатива. Згодом відбулася нерівномірна втрата вокатива в різних східнослов’янських діалектах. Давні пам’ятки і факти сучасних східнослов’янських мов вказують на те, що «втрата кличного відмінка особливо охопила північну і частково південно-західну частини давньоруських діалектів, які пізніше ввійшли до складу російської та білоруської мов» [2, с. 196].

У групі власних імен кличний відмінок у функції суб’єкта спостерігаємо в пам’ятках XII-XVII ст. релігійного й житійно-дидактичного характеру, оповідального жанру. Категоріальне значення відмінка в таких конструкціях реалізується в номінації: а) особи активного діяча: По соборньмъ отпьтии пакы приде Арсение; б) особи, що знаходиться в якомусь стані чи в певних відношеннях до інших осіб: От патриарха же пришедшый Еумание…удивися велми; в) особи - ініціатора процесу комунікації: И се въпрашаетъ Исаакие…: «Что зрьние се чудное, отче?» [3, с. 35–40].

У пам’ятках, що відбивають розмовну мову XIII-XV ст. (рідше XVI-XVII ст.), – своє категоріальне значення вокатив реалізує в номінації особи, яка отримує, набуває чи передає що-небудь: Се купи Иване… землю и воду на Поморьи… [4, с. 23] .

Кличний відмінок загальних іменників-назв істот у функції суб’єкта менш продуктивний у староукраїнській мові й номінував: 1) соціально-статусне положення суб’єкта: И таковую грамоту смерде исторже у попа…; 2) бога як творця всього сущого (родоначальника): Многие борьбы блудныя бывали, да всяко сохранилъ владыко; 3) чи виступав почесним іменуванням духовних осіб: Преподобьне отьче добру обрете льствицю… [3, с. 49–53]. Вживання у функції суб’єкта вокатива загальних іменників-назв неістот у пам’ятках представлено поодинокими випадками: О… господи боже мой Исусъ Христосъ, прилне душе моя по тебь [3, с. 63].

У реченнях зі складеним іменним присудком категоріальне значення кличного відмінка у функції суб’єкта однотипне – номінація особи власним іменником, предикативна ознака якої названа іменною частиною присудка: Макарие же сподобленъ бысть сего зрениа… [4, с. 36].

У староукраїнській мові кінця ХІV ст. вокатив власного іменника в поєднанні з лексемами святой, великий, блаженный, преподобный тощо виступав як узагальнена назва особи стосовно християнської моралі, праведності, святості життя: Пишет же великий Василие…; И нача святый Николае молити святых апостолъ… [4, с. 45]. Ці лексеми як статусне ім’я нероздільні з іменником у кличному відмінку, пор.: К сему прииде блаженый Феодосие… і поряд – Феодосий же много не хотавь [4, с. 52]. Узагальнена статусна кваліфікація особи сприяє продуктивній субстантивації цих лексем: Преподобный же навыче грамоте… [4, с. 54]. Таке використання кличного відмінка свідчить про можливість уживання відмінкової форми іменника у функції іншого лексико-граматичного розряду й пов’язано з вербальною транспозицією вокатива, яка носить синтаксичний характер: іменник при цьому зберігає частиномовну належність, але в присудковому комплексі дієслівна зв’язка трансформує кличний відмінок у позицію, що притаманна дієслову: (Святий Миколай) …глаголя: «Аз бо есмь Николае мирликийский святитель…» [4, с. 59]. У таких конструкціях подається ім’я суб’єкта як його предикативна ознака: Вторый идол былъ Волосъ, бглъ скотов… четвертыи идол Ладо, або виступає предикативною, постійною, статичною характеристикою святого: …вси моляхуся къ святой богородици…: «…буди теплая заступнице и предстателници» [4, с. 63].

Пам’ятки української мови послідовно відображають координацію іменника в кличному відмінку з дієсловами 2-ої особи дійсного та наказового способів. На такі конструкції натрапляємо в пам’ятках релігійно-культового, житійного змісту, літописно-оповідального, сюжетного, публіцистичного та дидактичного характеру, в приватному листуванні протягом усього староукраїнського періоду: Отиди, сестро, не стужай ми…; …имаши, господине, победити супостаты своя; …тщеславити ли ся велиши, любимче [3, с. 112]. Наявність формального прояву предикативного зв’язку між іменником у кличному відмінку та дієсловом, морфологічна форма членів речення, синтаксичні особливості поєднання ознакових слів з іменником і дієсловом дозволяють кваліфікувати роль вокатива в конструкціях без особового займенника як первинну в формально-синтаксичному плані функцію підмета: Поганый сыне темнаго демона Бахметья, отступи от земли сея… [3, с. 121]. У категоріальному плані така форма кличного відмінка не вказує, як це було б при заміщенні позиції підмета займенником, а називає особу, реалізуючи значення 2-ої особи у своїй семантиці.

У пам’ятках писемності при цьому номінується особа власним ім’ям, характеризує її з боку монархічної, саново-духовної ієрархії, вікової, родинної, професійної або національної ознаки, за допомогою лексеми человече виступає як узагальнена назва живої істоти (проте в кожному конкретному випадку ця лексема є символом, назвою конкретної особи): Что твориши, человече, бесчинно и скаредно живый… [3, с. 75].

Категоріальне значення вказує на семантику відношень вокатива до інших компонентів речення. Кличний відмінок у реченнях на зразок И Михайла рече: «Всуе тружаешися, княже, чего богъ не дастъ» або Алимпияда… рече: «Предаи, Нектонаве, своему...» [4, с. 85] набуває адресатно-суб’єктного значення і виступає складною синтаксемою із синкретичним значенням як відображення суб’єктно-об’єктних відношень. Синкретизм обумовлений детермінацією з боку двох предикатів: домінантне значення адресата спричинене спрямованістю дієслівної дії (дієслова мовлення) від суб’єкта-мовця на об’єкт-адресат, а суб’єктне значення детерміновано предикатами у формі індикатива чи імператива, які в модальному плані визначають реальність або потенційність дії цього суб’єкта.

У конструкціях із займенниками в непрямих відмінках вокатив обмежується лише уточненням, конкретизацією особи, на яку вказує займенник, що заступає позицію адресата: Аз ти, старче, дарую дщерь…; об’єкта: Вознесу тя, господи, боже мой, яко подъялъ мя…; об’єктного суб’єкта: Вижю тя, отче, вельми печаленъ; суб’єкта дії (стану) в односкладному реченні: Некогда тебе, о царю, ключилось впасти в болезнь тяжку; Такову ти достоит быти светлу, яко же солнцу…о пресвятый отче и учителю [3, с. 81–84].

Поширення в староукраїнський період уживання особового займенника в позиції підмета-суб’єкта, ідентифікуюча роль кличного відмінка в таких конструкціях стала, на нашу думку, однією з причин втрати вокативом своєї особливої, відмінної форми. Це може бути пояснено внутрішньомовною тенденцією до «економії» мовних засобів, яке спричинило обмеження надлишку спеціальних форм для вираження граматичного значення 2-ої особи як з боку допоміжного дієслова, так і з боку кличного відмінка.

На синтаксичному рівні вокатив у функції адресата мовлення становить конденсацію вихідного судження, формально тотожного простому реченню. Пам’ятки дають змогу виділити два варіанти трансформації конструкцій у речення з кличним відмінком у цій функції. Перший варіант: ти як суб’єкт характеризуєшся певною ознакою (соціально-статусним становищем), тому я тебе сповіщаю, що… тако рекли мы, господине, земли не ведаем… [4, с. 92]. Другий варіант: ти як суб’єкт у своїй соціально-статусній характеристиці володієш чимось, маєш якусь ознаку, якість, по відношенню до якої я (мовець) або хтось інший виконує дію, про що я тебе повідомляю: Потребитъ господь гладом семя твое, аспиде, и останокъ твой [4, с. 93]. У цих реченнях для номінації адресата мовлення використано іменник, у якому предикативна ознака особи конденсована в самій назві. Трансформація мовцем предикативної ознаки в позицію адресата призводить до редукції процесуально-модально-темпоральної характеристики особи, а це – до нівелювання значення реального або потенційного суб’єкта. Вторинність семантико-синтаксичної функції адресата – нівельований суб’єкт дії – підтверджується її модифікаційним характером. Вокатив у цих конструкціях зберігає свій зв’язок з 2-ою особою і як адресатна синтаксема реалізує це значення у своїй семантиці.

Суб’єктні відношення кличного відмінка в староукраїнській мові реалізує у сполученні з предикатами різних типів. Семантика акціональних дієслів обумовлює вживання суб’єктної синтаксеми, що вказує на спроможність особи бути ініціатором дії: Агапие же рече къ нимъ… Суб’єктна синтаксема стану, детермінована відповідним предикатом, представляє особу як пасивний суб’єкт, для якого цей стан є тимчасовою, а не постійною ознакою: Снедаше же ся утробою блженный Саватие. Предикат якості характеризує суб’єктну синтаксему з боку ознаки, що є внутрішньою особливістю особи: Бо же добръ Цимисхие… [3, с. 132–134].

Компаративістикою доведено, що семантичним ядром вокатива виступає значення адресата. У зв’язку з цим у конструкціях на зразок купи Игнате, исторже смерде іменник визначаємо не як номінатив, а як кличний у своїй вторинній функції. Вокатив як грамема 2-ої особи, оскільки суб’єкт дії (стану) співвідноситься з адресатом мовлення, тісно пов’язаний із модально-комунікативним планом речення. У пам’ятках первинна адресатно-суб’єктна функція кличного відмінка підкреслюється цільовою установкою мовця. Так, у питальних реченнях, в яких для мовця пріоритетним є бажання отримати відповідь, за допомогою граматичних засобів (питальних займенників, питальних часток, обставинних прислівників) акцентується увага на адресатній стороні семантично складної синтаксеми з метою конкретизації самої дії, визначення її мети, причини, часу та напрямку або для модальної характеристики всього речення. Проте у всіх реченнях предикатом обумовлена реальна дія особи, що представлена вокативом: Егда же, господине, отгониши пьянственнаго змия… [3, с. 140]. Семантична ускладненість речень із кличним відмінком у функції адресата, відсутність валентної обумовленості відмінкової форми з боку предиката дозволяє визначити як детермінантний синтаксичний зв’язок вокатива з іншими компонентами висловлювання.

У староукраїнській мові іменник у формально-синтаксичній функції детермінанта характеризується відношенням до всього речення, зв’язком вільного приєднання, поширенням за допомогою прислівного зв’язку, здатністю утворювати однорідні ряди: Наследниче божии, съпричастьниче Христовъ, слуго господьнь, святе Николае, по имени твоему тако и житие твое [4, с. 95]. Проте пам’ятки в реченнях з дієсловами дати, помиловати, спасати, судити та ін. засвідчують випадки втрати кличним відмінком сакрального імені у вживанні своєї адресатно-суб’єктної функції і використанні його як своєрідного штампу, кліше зі значенням побажання: Дай господи вам здорово опочивати, не дай же мне, боже, напраслину терпети; згорнутої імперативної синтагми привітання: Священникъ глаголетъ: Спаси, боже, люди своя, людие рекут: Исполаете деспота; єдиного нечленованого вигуку: И единому отъ нищихъ отъ согнетениа въспившу: господи помилуй [3, с. 144].

Наявність у реченнях із дієсловами наказового способу ідентифікуючого вокатива сприяє трансформації значення наказу, вимоги в модальне значення прохання, поради, заклику: Но ты, милостивый Спасе, простри руку свою невидимую…; Ты же, читателю, зря вышеписанное, вспоминай бога паче дыхания… [3, с. 148]. Кличний відмінок у вторинній семантико-синтаксичній функції ідентифікатора стає необхідним компонентом речення, коли ототожнює предикативну ознаку з її носієм: Блажена ты, царице, яко раби твои прелетают стьны вышняго Иерусалима [3, с. 149].

Можливість виконання дії потенційним суб’єктом, що представлений вокативом сакрального імені, обумовлена його власне семантико-синтаксичними й комунікативними особливостями в імперативних конструкціях. Перший етап будь-якого діалогу – номінація особи (його імені), від якої очікується зворотна реакція. Первинність комунікативного ти знайшла своє відображення в середньовічному християнському теїзмі. Прагнення суб’єктного діалогу знаходить свою реалізацію в структурі мови, де кличний відмінок разом із імперативом репрезентують це бажання. Основною формою такого бажання в пам’ятках староукраїнської мови виступає молитва: Суди, господи, обидящия ми и возбрани борющия ми, и приими оружие свое и щит, и востани в помощь мою, и запрьти сопротивно гонющих мя [3, с. 154]. Молитовно-онтологічний кличний відмінок у пам’ятках указував на самототожність Бога у своєму імені, що засвідчувалося в таїнстві молитви. Широкий спектр потенційної можливості реалізації дії обумовлений тією онтологічною природою, що вкладається православ’ям в ім’я Бога: творець, захисник, світлодатель, кормитель, помічник тощо.

Висновки:

Відмінкову парадигму іменників української літературної мови широко охопило вживання варіантних форм. Кличний відмінок у вживанні варіантних закінчень іменників характеризується значною неусталеністю. Вона була зумовлена значною мірою тим, що флексії по-різному виявлялися в територіальних діалектах української мови, а також відсутністю загальноприйнятого правопису.

Основною причиною варіювання відмінкових закінчень іменників у вокативі є змішування та аналогійний вплив успадкованих від старої будови мови парадигматичних відмінностей у типах відмінювання. Особливості місцевих говорів також є істотною передумовою варіантності в мові і продовжують породжувати хитання у виборі форм. Крім цього, інтенсивність морфологічних перетворень (а, отже, характер і тривалість варіювання) форм кличного відмінка залежить від багатьох семантико-стилістичних, фонетико-акцентуаційних і структурно-словотвірних характеристик окремої лексеми. Повільна зміна морфологічної будови, її слабке підлягання соціальним впливам, встановлення нової норми внаслідок процесу, існування внутрішньомовних протидіючих сил, функціональне навантаження і, отже, комунікативна вмотивованість багатьох варіантів – все це сприяє тривалості морфологічного варіювання форм вокатива.

Українська мова майже повністю успадкувала систему фіналій кличного відмінка давньоруської мови. Проте в процесі історичного розвитку мови відбувався взаємовплив закінчень іменників різних основ, що зумовило вживання частини іменників з двома варіантними закінченнями – -е та -у(-ю).

У дослідженні семантико-синтаксична функція суб’єкта для вокатива визначається як вторинна і є наслідком функціональної асиметрії відмінкової форми, її внутрішньо відмінкової транспозиції: функція суб’єкта не є основною для кличного відмінка, не відбиває типових синтагматичних моделей староукраїнської мови.

 

Література:

1. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови: Нариси із словозміни та словотвору. – Ужгород: Закарп. обл. вид-во, 1960. – 416 с.

2. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. – К.: Наук. думка, 1987. – 230 с.

3. Керницький І. М. Система словозміни в українській мові: На матеріалах пам’яток ХVI ст. – К.: Наук. думка, 1967. – 287 с.

4. Тимченко Є. К. Вокатив і інструменталь в українській мові. – К.: Вид-во ВУАН, 1966. – 118 с.

References:

1. Bevzenko S. P. Istory`chna morfologiya ukrayins`koyi movy`: Nary`sy` iz slovozminy` ta slovotvoru. – Uzhgorod: Zakarp. obl. vy`d-vo, 1960. – 416 s.

2. Vy`xovanecz` I. R. Sy`stema vidminkiv ukrayins`koyi movy`. – K.: Nauk. dumka, 1987. – 230 s.

3. Kerny`cz`ky`j I. M. Sy`stema slovozminy` v ukrayins`kij movi: Na materialax pam'yatok XVI st. – K.: Nauk. dumka, 1967. – 287 s.

4. Ty`mchenko Ye. K. Vokaty`v i instrumental` v ukrayins`kij movi. – K.: Vy`d-vo VUAN, 1966. – 118 s.

Поиск по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.