ЦЕНТР МЕЖДУНАРОДНОГО НАУЧНОГО СОТРУДНИЧЕСТВА ИЗДАТЕЛЬСКИЙ ДОМ «ТК МЕГАНОМ»

кандидат мистецтвознавства, Осадча Олена Анатоліївна,
декан факультету декоративно-прикладного мистецтва
Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука,
доцент кафедри монументально-декоративного мистецтва,

ІКОНОПИСНІ ОСОБЛИВОСТІ ХАТНІХ ІКОН ОКРЕМИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

Для народного іконопису характерним є поєднання церковного канону та фольклорних традицій. Народні ікони вирізняються насамперед довільним трактуванням канону. Наприклад, різні агіографічні образи і сюжети легко поєднуються в одній іконі (за принципом компіляції), святі покровителі мають етнічні риси обличчя, іконографія спрощена, підкреслюється лише основне в зображенні.

Народні іконописці прикрашали хатні ікони українськими орнаментами, святих зображали в українських вишиванках, Богородицю малювали у намисті, Варвару – у короні з атласними стрічками і квітами, Юрія Змієборця – пов’язаного поверх античних лат козацьким поясом (намисто і стрічки в народній свідомості – уособлення жіночої краси, пояс – мужності [1, с. 120 – 121]). Такі деталі в іконографії народних ікон мали подвійну семантичну особливість: вони наближали іконний образ до пересічного українця і водночас сприяли збереженню фольклорної традиції [1, с. 124]. У народній, зокрема хатній іконі, органічно поєднуються життєвість реального світу і поезія фольклору, народних вірувань та обрядів. Навіть зображенням тварин на хатніх іконах притаманні людські риси, що є характерною особливістю народного світосприйняття, закоріненого в язичництві (наприклад, коні в іконі «Юрій Змієборець») [1, c. 128].

Досліджуючи українську хатню ікону, зауважуємо, що лики святих нагадують дитячі обличчя. Від візантійських і російських українська ікона відрізняється, по-перше, щирістю і безпосередністю образів, по-друге, зображенням насамперед внутрішнього образу святого, його трансформованої обожненої природи, характеру.

За словами мистецтвознавця Оксани Тріски, на іконографію хатніх ікон мали вплив народні дереворити та графічна продукція [2, с. 102, 105], протестантські та світські мотиви, що спричинялося входженням західних регіонів України до Австро-Угорщини. Найдавніші гравюри походять з XVII століття [2, с. 107]. Наприклад, ікону із зображенням Святої Варвари народні ікономалярі писали за лежайським дереворитом першої половини XIX століття, поширеним у Східній Польщі [2, с. 102]. Образ «Богородиця Годувальниця» було запозичено зі Словаччини [2, с. 106].

Відомо, що українська церква, починаючи з XVII століття, була поділена на православну і греко-католицьку конфесії. І якщо східні і центральні регіони України дотримувалися православних іконографічних канонів, то західні, зокрема Волинь та Галичина, були під впливом греко-католицької традиції. Цей вплив позначився на іконографії образу Христа, адже в католицькому світі багато уваги приділялося Його стражданням. Тому на західних теренах України були поширені такі ікони: «Страсті Христові», «Покладення до гробу», «Розп’яття». В образі Христа з’явилися зображення його хресних мук, тобто стигмати, рани на тілі, терновий вінок, знаряддя кари [3, с. 227].

Характерною є ікона «Христос – палаюче серце» та «Богородиця – палаюче серце», поширені переважно на території Галичини.Із шануванням Серця Ісусового пов’язаний культ Христової любові, витоки якого слід шукати ще в часи Середньовіччя, в лоні католицької церкви [3, с. 228].

На алегоричні і символічні ікони Поділля, а згодом Подніпров’яі Слобожанщини, такі як «Христос – виноградна лоза», «Христос у чаші», «Пелікан, що годує пташенят» тощо, мала вплив нідерландська гравюра, хоча відомо, що зображення пелікана зустрічалося ще за часів катакомбної церкви [4, с. 55]. Ці образи та сюжети в українському ікономалярстві навіяні уніатським середовищем, адже воно інтенсифікувало діалог із західним релігійним світом [3, с. 229].

Іконографію хатніх образів досить важко класифікувати за канонічними зразками, тому що доволі часто малярі в одній іконі поєднували кілька сюжетів із різних іконографічних схем, а також комбінували зображення однієї ікони із зображенням іншої, створюючи таким чином «іконографічний гібрид» [5, с. 127]. Влучний термін для позначення даного феномена, а саме – «іконографічна компіляція», запропонував мистецтвознавець В’ячеслав Шуліка [5, с. 126]. Приклади такої компіляції є найбільш характерними для іконопису кінця XVIII – XIX століття [5, с. 127], зокрема для ікон хатнього призначення. І хоча вчений досліджував цей феномен на прикладах іконопису Слобожанщини, принцип застосування компіляції простежується у народному ікономалярстві різних регіонів.

У дослідженні В’ячеслава Шуліки наводяться три принципи компіляції:

• до тієї чи іншої ікони Богородничної іконографії додавалися атрибути чудотворних образів;

• до зображень празникових ікон приєднували персонажів інших православних свят;

• поєднували різні іконографічні зразки – ікони Богородиці з "двоякою" іконографією [5, с. 127].

Саме останній принцип компіляції найпоширеніший серед хатніх ікон. Запропоновану вище систему компіляції можна доповнити ще трьома принципами, які стосуються переважно народного іконопису. А саме:

• до іконографічного сюжету додавалися постаті портретованих (такі портрети були поширені на Бойківщині з другої половини XVII століття, а згодом почали зустрічатися в усій Україні, де по обидва боки від розп’яття Христа змальовували постаті людей, замовників або родичів цієї ікони; прикладом такого принципу компіляції також є ікона «Богородиця Покрова», в якій змальовували місцевих жителів);

• до основного іконографічного сюжету приєднували інший сюжет, зазвичай набагато менший за розмірами, розміщений у верхньому лівому кутку ікони (наприклад, на іконі «Святителя Тихона Задонського» є невеличке зображення «Богородиці з дитям», розміщене як зазначено вище);

• зображення ікони доповнювалися елементами побуту, тваринами, краєвидами рідної місцевості; святих змальовували у національному вбранні, а також використовували написи, не передбачені канонами.

Найбільш розповсюдженими в Україні були Богородничні ікони. У 1656 році свята Марія була проголошена покровителькою і королевою Речі Посполитої, впродовжXVIIIстоліття відбувалися численні коронування чудотворних ікон [2, с. 106]. Натомість образ Христа був не настільки поширеним. Серед святих найбільшою любов’ю у селянства користувалися Св. Миколай, Св. Юрій Змієборець, Св. Варвара, Св. Параскева тощо. Найрозповсюдженішими празниковими іконами були: «Благовіщеня», «Воскресіння Христове», «Свята Трійця», «Коронування Богородиці», «Воздвиження Хреста Господнього», «Розп’яття з Пристоячими» тощо.

Література:

1. Попова Л.М. Народная иконопись Украины XIX века: дис.кандидата искусствоведческих наук: 07.00. 12 «История искусства» / Любовь Михайловна Попова.–Ленинград, 1985. –194с.

2. Тріска О. Народна ікона на склі другої половини XVIII – XIXстоліття: європейський контекст: дис. кандидата мистецтвознавчих наук: 17.00.06 / Оксана Олегівна Тріска. – Львів, 2009. – 178 с.

3. Поварьонкіна К. Іконографічні модифікації в українському релігійному малярстві під впливом греко-католицизму / Ксенія Поварьонкіна // Михайло Фіголь: життя і творчість (на пошанування 80-ї річниці від дня народження): матеріали міжнар. наук.-практ. конф., 18 – 19 жовтня 2007 р.: книга перша. / Відповід. за вип. Миронюк І. – Івано-Франківськ: Галич, 2007. – С. 225 – 234.

4. Степовик Д. Іконологія й іконографія / Дмитро Степовик. – Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004. – 320 с., (+ кольорова вкладка – 62 с).

5. Шулика В.В. Церковная живопись Слобожанщины середины XIX – начала XX века: иконография, стилистика, технико-технологические особенности: дис.кандидата искусствоведческих наук: 17.00.05 / Вячеслав Викторович Шулика. – Харьков, 2009. – 193 с.