УДК 821. 161. 2
СОЦІАЛЬНЕ ОТОЧЕННЯ ГЕРОЇВ У РОМАНАХ ОЛЕСЯ УЛЬЯНЕНКА
кандидат філологічних наук, Тендітна Н. М., Ткаченко І. О.
ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет”, Україна, м. Слов’янськ
У романах українського письменника-вісімдесятника О. Ульяненка головним персонажем є людина соціального дна. Він подає її страхітливу історію, спостерігаючи за тим, які наслідки може мати деградація такої людини, як для неї самої, так і всього суспільства загалом. Прозаїк прагне правдиво відобразити психіку маніяків, професійних убивць, бомжів, різноманітних сексуальних збоченців, тобто, марґінальних особистостей, істот, які перебувають за межею соціальної і національної норми.
Ключові слова: марґінал, патологія, збочення, деградація, соціальна і національна норма
кандидат филологических наук, Тендитная Н. М., Ткаченко И. О. Социальное окружение героев в романах Олеся Ульяненка / Донбасский государственный педагогический университет, Украина, Славянск
В романах украинского писателя-восьмидесятника О. Ульяненка главный персонаж – это человек социального дна. На основе ужасных жизненных реалий он наблюдает за тем, какие последствия может иметь деградация такого человека как для него самого, так и для всего общества в целом. Прозаик пытается правдиво отобразить психику маньяков, профессиональных убийц, бомжей, разнообразных сексуальных извращенцев, тоесть маргинальных личностей, индивидуумов, находящихся за пределами социальной и национальной норм.
Ключевые слова: маргинал, патология, извращение, деградация, социальная и национальная норма
PhD of Philology, Tenditna N. M. Tkachenko I. A. The social environment of heroes in the novels by Oles Ulyanenko / Donbas State teachers’ Training University, Ukraine, Slovyansk
In the novels of Ukrainian writer-eighties O. Ulyanenko main character – is a man of social bottom. On the basis of the terrible realities of life he is watching what the consequences may be the degradation of a man for himself and for society as a whole. Writer tries to display the true psychics of maniacs, professional killers, homeless, various sexual perverts, that is marginal personalities, individuals outside the social and national norms.
Keywords: marginal, pathology, perversion, degradation, social and national norms.
Вступ. О. Ульяненко, моделюючи постмодерний роман, використовує різні моделі натуралістичної поетики. У її форматі він вдається до соціального і біологічного детермінізму в тлумаченні сучасної патологічної людини, зокрема, мотивуючи поведінку марґіналів через їхнє місце народження та «погану спадковість». Життя різноманітних злочинців та злочинних угрупувань не раз вже ставало темою творів Олеся Ульяненка. У кожному новому творі він ніби продовжує змальовувати лінію, розпочату ще в «Сталінці», де навіть народження у певному районі визначає кримінальне майбутнє. Письменник з інтересом слідкує за долями своїх нових героїв – змальовує звичайний спосіб життя, мрії, кохання, зародження перших злочинних потягів…
У своїх творах О. Ульяненко надає перевагу «фактам з натури», поступово розгортає психологічний механізм, який запускає той або інший патологічний вчинок. Задля художньої достовірності письменник вдається до глибинного аналізу, намагається не відступати від психологічних закономірностей, глибоко проникаючи у психіку марґінала та змальовуючи різноманітні аномалії, пов’язані з еволюцією патологічного збочення.
Характер людини зумовлюється не лише її фізіологічною природою і біологічними законами, а й характером відповідного середовища, освіти, спадковістю. Патологія часто проявляється в процесі виховання, наслідування аномальної поведінки батьків. Так, для головного героя роману «Сталінка» саме спадковість є рушійною силою його долі. Адже з самого дня народження на нього уже чекала родова спадщина: «Как піть дать, ублюдок, не горше діда получиться...» [2, с. 25].
Натуралістична оповідь «Сталінки» – це історія біологічного виродження роду Піскур-Піскарьових в трьох поколіннях, яке обумовлено розплатою за сталінський гріх патріарха роду. Все своє життя дід намагається імітувати риси зовнішності й манеру поведінки Сталіна – соціального патріарха-вождя. Бо його молодість пов’язана з розстрілами, у яких він брав безпосередню участь: «...знаіш скока попереваділ та поперестрілював...» [1, с. 22].
У романі «Син тіні» злочинна дія розбудовується як фанатичне служіння ідеалу руйнування, принесення свого життя в жертву демонічному кумиру. У центрі роману історія професійного вбивці. Злочинний, наповнений смертоносними речами світ або світ тіні втілено в постатях різноманітних марґіналів. Їхня «діяльність» і постає тим тлом, на якому зростає «майстерність» майбутнього кілера. Подаючи деструктивне середовище, а саме образи Сабалова (який збуджувався лише від запаху крові), Льопи (якого представляють як затятого людиноненависника), доктора Оліховича (який підробляв тим, що в дітей вирізав нирку), араба Саіда (який мав статеві стосунки зі звірами), письменник створює образ такого патологічного соціуму, в якому реалізує свій деструктивний екстаз головний персонаж – Кловський. Однак насправді не Кловський є головною дійовою особою деструктивного світу в романі, а демонічна фігура Блоха. З таємничою фігурою Блоха пов’язані майже усі види злочинів. Саме в його тінь потрапляє Кловський. Спочатку він виконує функцію водія, охоронця й товариша Блоха, а потім поступово стає професійним убивцею.
На думку Н. Зборовської, роман О. Ульяненка «Зимова повість» є «відчуттям світу, в якому неможливі ідеали… А наказ диктатора відновлювати церкви і повернути людям Бога… є ганебною оманою у формі державної релігії» [2, с. 162]. Вона вважає, що «ця реальна держава, а не ідеальна, вимріяна у довговічному рабстві, спонукає людину до глибоких страждань, оскільки є втіленням пережитої історичної омани…» [2, с. 163]. Адже, будувати світле майбутнє неможливо там, де нація «дозволяє торгувати своїми жінками» [3, с. 32]. Доповнює цю негативну картину образ головнокомандючого, який викликає і в героя, і в читача лише презирство. Він «вчорашній студент, ставши Генералом, запроторює свого соратника до в’язниці й наказує стріляти в збунтованих студентів…», – зазначає Л. Кононович [4, с. 82]. Бо «сучасність перетворила його на того, кому він вчора опонував, – на свою протилежність» [5, с. 3]. Все це нівелює патріотичний світогляд героя, спонукає його до нігілістичного бунту.
У новозбудованій країні не залишилося місця для таких понять, як кохання, батьківський дім, сім’я, родина. Герой, неодноразово занурюючись у пам’ять, уявляє матір, свій будинок, але відразу проганяє ці спогади: «Вдома робити нічого, й для чого повертатися додому?» [3, с. 40].
Ставлення до дій нової влади у мешканців міста і дивне, і абсурдне водночас: бармен застиг в очікуванні «коли все це закінчиться…» [3, с. 26]; буфетника все влаштовує, «аби не танки» [3, с. 42]; цибатий підліток монотонно тягне: «Г–о–о–о–лосуу–у–уу–уй–те–е–е за Генерала–а–а–…» [3,с. 33]; Кат, який «ніяк не може звикнути до смерти» [3, с. 38]; Леф, який за будь-якої влади стукав; жид, який «боїться дивитися, як минає час» [3, с. 47]. Але філософія більшості «відрізнялася від тих, хто бачить, як вивісили листівку про розстріл близького товариша, і думає, що також можна дивитися, як сходить сонце, йде дощ; спокійно спати з дружиною, злягатися з коханкою і вірити, що смерть не торкнеться його» [3, с. 47].
Батько героя у новоствореній державі займає «чільне» місце, бо сидить ліворуч від Генерала в одній машині з ним. У цій державі стерлися людські закони добра, порядності, гуманності, обов’язку, порядку… Тепер «кожен повинен вирішувати за себе» [3, с. 50], як діяти, бо «кожен по-своєму рятує батьківщину і переробляє світ. Певно, ото і є істина на сьогодні» [3, с. 51]. Свій вибір батько пояснює так: «Катами не стають за покликанням... але таких як я – мільйони» [3, с.29]. Мільйони стають убивцями у державі Генерала, щоб самим залишитися живими. А тому зовсім не дивними видаються слова батька, котрий запевняє сина у здатності убити Генерала. Крім того, він підкреслює подібність між ними обома – «Генерал вийшов з вашого середовища, він ваш, але не мій» [3, с.50]. Тому, перш ніж вбити Генерала, герой убиває батька – Ката. Варто зазначити, що на момент розстрілу він не називає його батьком, а лише Катом. Цей жест має символізувати початок знищення зла та насильства у цій державі. Життя Ката було позбавлене сенсу існування: «Я пройшов увесь світ… Я підбирав недокурки, ховався по нужниках, обнишпорив усі смітники людських думок…» [3, с. 49]. А тому він повинен був загинути у цьому середовищі.
Письменник замислюється над тим, «чи виправдана смерть хоча би однієї людини у державі, яка прямує до незалежності?». І відразу дає відповідь: «… ця держава… покладе на олтар тисячі жертв, міліярди світлих громадян, достойних вольної в повному розумінні цього слова держави, щоби потому країною правили нікчеми» [3, с. 62].
У творі «Там, де Південь» письменник описує життя і «промисли» ялтинських циган між Півднем і Аляудами»… де «проходили сходняки усіх мастей». [6, с. 53]. Далі територія була поділена між злочинними ватажками. Так Біба «тримав три Слобідки, а його пацани шманали на Совєтській і на Ялті, гадючому поселенні, недалеко від Третьої…» [6, с. 5]. Халява, Вася Мєчєний, зі своїм «кодлом» сидів на третій Слобідці. До нього ходили «покурити драпу, попити пива і начіпляти собі на вуха його старечі умняки» [6, с. 9].
Прозаїк знайомить читача із «правилами поведінки «місцевих тузанів і місцевої босоти» – «субординовано вони сиділи в окремих залах і намагалися найменше доймати один одного», адже закони тут були писані, «але закон, як зуби – його треба вирвати або підкоритися» [6, с. 19–20].
О. Ульяненко також твердо переконаний у тому, що якою б людина не була, у неї завжди є шанс на виправлення. Описуючи життя різноманітних злочинців та кримінальних угрупувань, він тонко підмічає, що «світ, в якому ми існували, відвернувся від Бога, а ми, всі люди, шукали Його присутність у всьому: у снах, у людях, що тлумачили ті сни, шукали у любові» [6, с. 42]. А ще була вулиця, «на яку ти повинен вийти – жити і померти на ній; наприкінці, на середині, на початку…» [6, с.42], бо «смерть завжди має попит» [6, с. 43].
Аляуди – це омріяний «рай», «Золота країна офір», але ця місцевість постійно переходить із «рук в руки» (…) Там-то мєлкі влаштували щось подібне до митного контролю. Платиш данину – переходиш на ЮТЗ. Ні – вали звідси, або прямо в канаву. (…) Це в нормі цього міста» [6, с. 44]. «Мєлкі» проводили подвійне життя – під ранок більшість із них поверталася по домівках, щоб «назавтра у випрасуваних шортах їхніні тата і мами розводили чадищ по школах» [6, с. 46]. Але таке «життя» «здебільше закінчувалося задовго до повноліття…» [6, с. 47].
Більшість героїв цього середовища мають лише прізвиська. Оповідач роману також один із них. Серед злочинного середовища чимало і жінок. Одна з них – Олька Сухаренко. Фінал її життя вже передбачений, бо «так заведено у цьому місті. І ти нічого не вдієш» – «Її знайдуть в одному із склепів на тих же Аляудах, з перерізаною горлянкою» [6, с. 17].
Письменник неодноразово доводить, що жінка-вбивця набагато агресивніша та жорстокіша, ніж чоловік – «Олька взяла сокиру, діловито так звісила в руці, і хряцнула по шиї… Вона лише перебила йому хребці, швидше так, бо Спаба закричав, що вона дурна баба і не уміє нічого робити. Тоді Олька розмахнулася, відвела сокиру майже до лопаток, хекнула і голова Біби звалилася одному мєлкому під ноги» [6, с. 94]. А по обіді Олька була переконана, що смерть Біби на совісті Ірки, а тому облила її кислотою.
Ірка і оповідач належали до різних класових прошарків суспільства, але теоретично вони могли б «належати один для одного», бо «їй не цікавий світ, з ранковою вівсянкою, з вигулом собаки, з чмоканням у щічку батьків перед тим, як водій на чорній «Волзі» відвезе до університету» [6, с.13].
О. Ульяненко чудовий знавець людської психології. На його думку, злодійське майбутнє визначається у більшості випадків вже місцем народження і самою людською натурою. Адже і там, на Аляудах, там, де Південь, можна почати все спочатку. І доля Штурмана яскравий тому приклад.
Центральне місце в творчості О. Ульяненка посідає образ урбаністичного простору з натуралістичним дном, який населяють спотворені герої-марґінали. У романі «Вогненне око» він досліджує взаємозв’язок міста, перейнятого апокаліптичними передчуттями, з морально-психологічним станом його мешканців. У передмові до цього твору написано, що це «помітний, вражаючий роман сьогодення про справедливість поміж людьми, одвічне й сучасне її виборювання… Це твір про злочин … і безкарність, що й досі постає великим запитальним знаком не тільки над Україною, а й понад усім людством» [7, с. 2].
На прикладі одного безіменного міста О. Ульяненко розкриває наслідки людської сваволі, жорстокості та насильства у кожного героя. І в поліцая, який «хряпонув по хребту мертвого, щоб розігнути, щоб краще було стягувати дорогі вельветові штани» [7, с. 54]; і у братів Роздайбідів, що вбили рідного п’ятого брата з дружиною і закопали живцем. «Позаяк місто, море людських спалахів, пристрастей, пороків …», – підсумовує він.
У творі до читача доносяться роздуми про те, що «найліпший народ це гноблений чорною роботою» [7, с. 84]; проданий у сексуальне рабство; котрий вигибає від самогубства, наркотиків та алкоголю; радо схвалює відкриття борделів та «дикі оргії». Бо у романі замість церков та храмів людину оточують скотомогильники, морги, кладовища. Так, доктор Шмулєвич зустріч із Віталієм переносить на кладовище – «найкраще місце на цьому світі» [7, с. 42].
Жахливими відчуттями сповнені сцени поховання жебраків. Наратор письменника навмисне розповідає про устрій одного із жебрацьких таборів з метою глибше розкрити сутність слів: «Смерть для цих людей – ніщо» [7, с. 77].
Згадує О. Ульяненко і «полювання» на людину задля розваги, і некрофілічні потяги мешканців міста, які під час війни «чекали на бюлетені, вісники, ще свіжі, з запахом крови, де сповіщалося про кількість забитих, скалічених, поранених… бо жадоба крови стала реальністю…» [7, с. 223].
Місто стає байдужим до смерті своїх мешканців, а тому кара за чужу загибель швидше стає винятком, аніж необхідною умовою. У випадку із потопельницею, слідчий не дошукується винного, а намагається із семи підозрілих вибрати когось, аби не позбутися своєї посади. Встановлення справедливості – річ намарна у суспільстві, в якому «смерть зазвичай».
Повернувшись із патронату додому, Віталій не знаходить там домашнього затишку. Герой не може знайти себе, а тому обурення від несправедливості й визначає його подальшу долю. Єдиний вихід, щоб розворушити місто, Віталій вбачає у революції. Але думки більшості населення вкладено в уста полковника Кравченка: «Мені осточортів вічний апокаліпсис» [7, с. 169].
Наратор намагається збагнути потяг до руйнування у свого героя. Можливо тому, що «… все своє життя хотів примирити Двох сущих і невидимих, котрим ім’я різне; «Два янголи в мені борються… чорний і білий… Хто переможе… Знаю – Великий Руйнач і Будівничий» [7, с. 9]. Зазначимо, що паталогічно некрофілічні особистості є серйозною загрозою для оточення, не тільки займаючи пости політичних лідерів, але й як потенціальна кагорта майбутніх диктаторів, розпалювачів війни.
Як уже зазначалося, рисами некрофілії було охоплено майже все населення. Автор чітко показує в романі як не тільки воєнні дії, але й навіть слово «війна» здатне збудити ціле місто, зробити людей не тільки байдужими до чужих смертей, але й із задоволенням чекати на такі повідомлення.
Висновки. Отже, основну ідею більшості романів О. Ульяненка можна визначити як кінцесвітнє безумство людства в апокаліптичному урбанічному середовищі. Наголосимо, що цей процес, як бачимо, є зворотнім, тобто не тільки місто згубно впливає на своїх мешканців (які постають хтивими, почасти марґінальними створіннями, що споглядають за «величчю» підкореної ними міської стихії), але й навпаки. Через те, на нашу думку, апокаліптичні передчуття та візії не залишають і наступні твори О. Ульяненка.
Чи стане сучасне людство на шлях спокути та очищення, чи подолає свою самотність і порожнечу, чи зборе песимістичну пригніченість, залежить від кожної конкретної особистості.
Література:
1. Ульяненко О. Сталінка: роман, оповідання / О. Ульяненко. – Львів: Кальварія, 2000. – 124 с.
2. Зборовська Н. Містична безодня у прозі Олеся Ульяненка / Н. Зборовська // Феміністичні роздуми. На карнавалі мертвих поцілунків / Н. Зборовська, М. Ільницька. – Львів, 1999. – С. 160–178.
3. Кононович Л. Убити генерала, або окреслений кінець революції / Л. Кононович // Слово і час. – 1994. – № 7. – С. 82–83.
4. Кухарук Р. Нова хвиля української прози / Р. Кухарук // Літературна Україна. – 1997. – № 3 (4721). – С.3.
5. Ульяненко О. Зимова повість : роман / О. Ульяненко // Українські проблеми. – 1994. – № 2. – С. 25–62.
6.Ульяненко О. Там, де Південь / О.Ульяненко. – Харків : Треант, 2010. – 160 с.
7. Ульяненко О. Вогненне око / О. Ульяненко. – К.: Укр. письменник, 1999. – 229 с.
References:
1. Ul'yanenko O. Stalinka: roman, opovidannya / O. Ul'yanenko. – L'viv: Kal'variya, 2000. – 124 s.
2. Zborovs'ka N. Mistychna bezodnya u prozi Olesya Ul'yanenka / N. Zborovs'ka // Feministychni rozdumy. Na karnavali mertvykh potsilunkiv / N. Zborovs'ka, M. Il'nyts'ka. – L'viv, 1999. – S. 160–178.
3. Kononovych L. Ubyty henerala, abo okreslenyy kinets' revolyutsiyi / L. Kononovych // Slovo i chas. – 1994. – № 7. – S. 82–83.
4. Kukharuk R. Nova khvylya ukrayins'koyi prozy / R. Kukharuk // Literaturna Ukrayina. – 1997. – № 3 (4721). – S.3.
5. Ul'yanenko O. Zymova povist': roman / O. Ul'yanenko // Ukrayins'ki problemy. – 1994. – № 2. – S. 25–62.
6.Ul'yanenko O. Tam, de Pivden' / O. Ul'yanenko. – Kharkiv: Treant, 2010. – 160 s.
7. Ul'yanenko O. Vohnenne oko / O. Ul'yanenko. – K.: Ukr. pys'mennyk, 1999. – 229 s.