УДК [378.14:741/744] (09) "19"
РОЗВИТОК СОЦРЕАЛІЗМУ В ХУДОЖНЬО-ПЕДАГОГІЧНІЙ ОСВІТІ В УКРАЇНІ У ПЕРШІЙ ДЕКАДІ ХХ СТОЛІТТЯ
кандидат мистецтвознавства, Паньок Т. В.
Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, Україна, м. Харків
У статті аналізуються процеси формування й розвитку соцреалізму в художньо-педагогічній освіті в Україні на тлі соціальних, політичних, історичних подій. В означений період затвердилися нові функції в системі мистецької освіти: ідеологічні, наукові, методичні. В рамках навчального процесу сформувалися головні принципи і вимоги до викладання соцреалізму. Доводиться, що вища художньо-педагогічна освіта продовжувала розвиватися в рамках науково-дослідних кафедр та аспірантури, де й викристалізовувалася ідея соцреалізму.
Ключові слова: методологія, вища художньо-педагогічна освіта, історія педагогіки, соцреалізм, тоталітаризм.
Панек Т. В. Развитие соцреализма в художественно-педагогическом образовании в Украине в первой декаде ХХ столетия / Харьковский национальный педагогический университет имени Г. С. Сковороды, Украина, г. Харьков
В статье анализируются процессы формирования и развития соцреализма в художественно-педагогическом образовании в Украине на фоне политических, социальных, исторических событий. В рассматриваемый период утверждаются новые функции в системе художественного образования: идеологические, научные, методические. В рамках учебного процесса сформулировались главные принципы и требования к преподаванию соцреализма. Доказывается, что высшее художественно-педагогическое образование продолжало развиваться в рамках научно-исследовательских кафедр и аспирантуры, где в первую очередь выкристаллизовывалась идея соцреализма.
Ключевые слова: методология, высшее художественно-педагогическое образование, история педагогик, соцреализм, тоталитаризм.
Panyok T.V. Development of socialist realism at the art-pedagogical education in Ukraine in the first decade of the XX century / Kharkiv National Pedagogical University by G. S. Skovoroda, Ukraine, Kharkov
A retrospective study of theoretical principles and the experience of the artistic process becoming at the 30s show their important scientific and practical significance for the formation of art-pedagogical education in Ukraine of the twentieth century.
Thus, reforms have been carried out in the defined years, dramatically changed the system of national higher art-pedagogical education of proletarian culture on academic perspective. Unification of teaching methods gradually led to the final departure of innovation at the beginning of the XX century. The politicization of the higher art school denied, in fact, previous historical experience of art-pedagogical researches in formal-technical frameworks and follow to only one permitted direction - the method of socialistic realism.
Since the latest 30's society has realized the urgent necessity to graduate art-pedagogical professional teaching staff, but unfortunately there was no one university in Ukraine that graduate qualified professionals in this sphere.
As a positive factor there can be noticed the commencing of new features in the system of art-pedagogical education – research-development and methodological direction.
Key words: methodology, Higher School of art-pedagogy, the history of pedagogy, social realism, totalitarianism.
Вступ. Формування вищої художньо-педагогічної освіти ХХ століття розкривається при вивченні фундаментальних основ дослідження і того глибокого узагальнення історичних процесів, що вплинули на визначення структури, логічної організації, методів і засобів освітньої діяльності у вищих художніх закладах протягом ХХ століття. Ретроспективне вивчення теоретичних засад і досвіду становлення художніх процесів у 30-х роках показує їхнє важливе науково-практичне значення для розкриття сутності тих історико-педагогічних аспектів що проходили в художньо-педагогічній освіті в означений період. Так, реформи, що були проведені протягом 1930 – 1960 років кардинально змінили систему вітчизняної художньої педагогіки.
Метою статті є аналіз і систематизація теоретичних та методологічних чинників у процесі становлення соцреалізму, як головного методу навчання у художніх ВНЗ України у першій декаді ХХ століття на тлі історико-політичних подій розвитку вітчизняної педагогічної думки.
Тридцяті роки починаються черговою реорганізацією Народного комісаріату освіти. Ціла мережа вищих та середніх мистецьких закладів починає підпорядковуватися Управлінню в справах мистецтв при РНК УРСР (1935). Затверджуються нові функції в системі мистецької освіти, а саме «загально-ідеологічне, наукове, методичне керівництво…проводиться централізоване планування діяльності всієї культурно-освітньої системи УСРР… і тих ділянок роботи, що є у віданні інших урядництв …» [3, с. 505].
Передувала цим реорганізаціям низка судових процесів, найгучнішим із яких був по «Спілці визволення України» (1929–1930). Цим процесом по суті почався наступ радянсько-комуністичної влади на українські національно-культурні установи. По всіх вищих навчальних закладах, у тому числі й художніх, прокотилася хвиля репресій, що почалася з Академії Наук, яку з початку 30-х років було реорганізовано (1930–1931). Наприклад, щодо ліквідації історичної секції Академії наук В. Павловський пише: «…на початку 1932 року зліквідовано Історичну секцію… Приміщення… було передане іншій установі і його цілком розгромили. Все оформлення… було понищено – робітники трощили сокирами панелі на стінах і т. п…» [4, с. 54].
Керівників ряду інститутів замінено партійними працівниками (у Київському художньому інституті (КХІ) ректором стає А. Бенькович – 1934 р., у Харківському художньому інституті (ХХІ) – П. Кривень 1932 р.), звільнено з посад або заарештовано багато науковців, деякі відділи чи секції в системі освіти взагалі ліквідовано. Ці соціальні зрушення активно вплинули на роль і місце художника в суспільстві, а можливість керувати культурно-мистецькими процесами – на навчальний процес. Офіційна влада, розуміючи величезний вплив мистецтва на суспільство, продовжувала активно формувати ідеологічну базу за допомогою образотворчих засобів. Якщо політика уряду в галузі художньо-педагогічної освіти у 20-х роках була спрямована на обговорення ролі мистецтва та його пролетарського спрямування, то в 30-х пролетарське мистецтво стало офіційною доктриною.
Пролетарсько-агітаційний напрямок у мистецтві змусив керівництво взяти курс на зміну методики викладання, з усіх навчальних програм були витіснені всі ознаки академічного та станкового мистецтва (пейзаж і портрет були відкинуті). Навчальні завдання студентів було звужено до агітаційних плакатів та дизайнерських композицій. На початку 30-х років Центральний виконавчий комітет СРСР вважав, що в масовій підготовці кадрів фахівців головним завданням є закріплення досягнутих успіхів і подальша боротьба за підвищення теоретичної освіти у вишах, при всебічному укріпленні їхніх зв’язків із виробництвом, піднятті якості навчання і заохочуванні ініціативи кожного студента в його навчальній роботі. Виходячи із цих положень, Центральний виконавчий комітет постановив: «а) для забезпечення тісного зв’язку між проходженням теоретичних курсів, експериментальними роботами і виробничою практикою перебудувати програми і навчальні плани у напрямку охоплення ними всього навчального процесу…;
б) добитися повної відповідності програм до спеціальностей… виділити в програмах провідні дисципліни, що визначають студента як майбутнього спеціаліста. Встановити необхідну для їх проходження кількість годин…;
в) при складанні програм уникати надмірної деталізації, щоб професорсько-викладацький склад мав можливість правильно використовувати відведений для дисципліни час з метою зосередження уваги студентів на вирішальних ділянках;
г) ліквідувати багатопредметність шляхом об’єднання в навчальних планах штучно роздроблених дисциплін…;
д) викоренити… практику роботи вищих навчальних закладів по перехідних навчальних планах» [2, с. 7 – 8].
Починаючи з 1932 року в освітніх процесах поступово набирає силу науково-дослідницьке спрямування. У всіх вищих художніх закладах відкриваються науково-дослідні кафедри, на яких розробляються методологічні, організаційні, історичні та педагогічні проблеми в мистецтві. Архівні матеріали дають можливість ознайомитися з найбільш вагомими із них. Так, при Харківському художньому інститут, згідно з положеннями про організацію науково-дослідної мистецької роботи, робота впроваджувалася через спеціальні кафедри, що мали статус художніх навчальних одиниць: а) картинно-плакатної продукції; б) художнього оформлення соціалістичних міст та соціалістичних селищ.
Кафедри, у свою чергу, мали свої секції. Виходячи з профілю мистецької галузі, на кафедрі художнього оформлення соціалістичних міст та селищ сформувалися такі галузеві групи (секції): а) планувально-архітектурна; б) декоративно-оформлювальна; в) скульптурна; г) парково-будівельна, а на кафедрі картинно-плакатної продукції – а) станкового малярства; б) графіки.
На кожну галузеву секцію призначався керівник, який входив до складу президії кафедри і очолював її. Співробітником науково-дослідчих кафедр за положенням міг бути «науковий робітник просторових мистецтв». Для цього він мав подати заяву, а відповідна кафедра ухвалити її.
Науково-дослідні кафедри надавали можливість перебувати в аспірантурі, здобути наукову ступінь і обійняти педагогічну посаду в мистецьких вишах.
Проте процес політизації вищої школи вже набував колосального розмаху. Внаслідок цього на перший план у навчанні майбутніх педагогів виходила пролетарська ідейно-класова спрямованість, а не здобуття професійних навичок, впровадження в маси культурної революції, панівним аспектом якої стало б утвердження марксистсько-ленінського світогляду. Головним у вирішенні проблеми кадрів став «елемент більшовицького здійснення завдань культурної революції й успішного будівництва соціалізму» [10, арк. 5], що не покращувало мистецько-освітнього рівня, а лише гальмувало якісні зміни в мистецькій освіті. Про те, що це непокоїло окремих керівників вишів, свідчить доповідна записка ректора Харківського художнього інституту П. Кривня (ректор ХХІ 1932–1934), в якій він говорить про необхідність «розгортання науково-дослідницької роботи в галузі мистецтва...» [8, арк. 8–9].
Попри необхідність дотримання всіх ідеологічних спрямувань, кафедри все ж не лише вирішували різні наукові питання, а й активно сприяли підготовці власних кваліфікованих викладачів. Помітною стала і тенденція поповнення штату педагогів образотворчих закладів за рахунок випускників. Тож до педагогічної роботи в Харківський художній інститут залучаються такі талановиті студенти, як А. Петрицький, І. Севера, Г. Бондаренко, С. Бесєдін, М. Дерегус, Б. Бланк, М. Фрадкін, Д. Овчаренко, М. Зубар та інші. До Київського художнього інституту на викладацьку роботу теж запрошують випускників – Є. Холостенко, В. Седляра, І. Падалку, С. Колос, С. Григор’єва, В. Костецького, М. Дмитренко, О. Сиротенко та інших.
Радянський союз, як тоталітарна держава, вимагав нових форм взаємодії з творчими колективами. Починаючи з 1932 року СРСР проводить політику централізації художнього життя. Відкриття Всеросійської академії мистецтв у РСФСР (1933) диктує організацію на її базі єдиного методичного центру для всіх республіканських вищих навчальних закладів образотворчого профілю. Починаючи з 1934 року Всеросійська академія мистецтв має право вносити пропозиції щодо розробки навчальних планів для всіх художніх вишів Радянського Союзу, що не могло не вплинути на подальше становлення художньо-педагогічного спрямування освіти і визначило на довгі роки єдиний шлях її розвитку – соцреалізм. Були виокремленні і головні його принципи як методу радянського мистецтва: народність, ідейність, конкретність. Як зазначає С. Білокінь, «…у боротьбі стилів та ідеологій почав вироблятись і стверджуватись у мистецтві новий стиль, близький до реалістичного. У мистецьких формах набирала силу нова совєцька ідеологія. Це й був соцреалізм. Мистецтво мало бути близьке до зовнішніх форм життя, але мистець повинен був бачити в цьому житті лише те, що дозволяла бачити партія, і... лише так, як партія веліла…» [1].
На думку С. Луцика, соцреалізм був штучним витвором немистецького походження, «методом» для спрямування мистецтва всіх народів Совєцького Союзу на рейки соціалістичного будівництва та большевицької пропаганди з орієнтацією на всеросійське мистецтво. З другого боку, це був засіб нищення національних мистецьких культур поодиноких народів [5].
Символістичні, футуристичні, імпресіоністичні та інші модерні течії піддаються різкій критиці, а митці звинувачуються у ворожому ставленні до соціалізму. Розгортається ціла низки дискусій про формалізм у мистецтві. Під критику, а пізніше й репресії підпадають усі діячі мистецтв, чиї естетичні принципи не вкладаються в рамки радянського «соцреалізму». Більшість прогресивних європейський методик у галузі образотворчого мистецтва відкидаються. Пріоритетом стають станкові форми мистецтва, що визначають головну методику навчання. Передусім вона полягала в ретельному студіюванні натури засобами малюнка й живопису, а також у послідовному ускладненні вправ, що мало підготувати студентів до виконання сюжетно-тематичної композиції у тій чи іншій галузі образотворчого мистецтва.
У 1934 році в черговий раз в Україні відбуваються зміни навчально-виховного процесу в усій системі освіти, у тому числі й художньої. Після проведеної реформи вищі художні навчальні заклади змінили і свої назви, і свій профіль. Харківський художній інститут з 1935 року стає художнім технікумом підвищеного типу з трьома підготовчими курсами. Його очолила Т. Анісімова (1934–1936) – перша за всю його історію жінка. Професорсько-викладацький склад нового закладу майже повністю складався з фахівців колишнього ХХІ. Якщо у 20-х роках за наслідування традицій академізму в мистецтві переслідували, звільняли з роботи, піддавали осуду і різкій критиці, то після реформи 1934 року і утвердження настанов соцреалізму, навпаки, цим стали пишатися. Ось цитата із доповідної записки: «Основний кістяк викладачів інституту в 20-х роках складався з вихованців Академії мистецтв, значною мірою з учнів Рєпіна. Це були викладачі, які принесли в радянську художню школу кращі, прогресивні традиції реалістичного мистецтва. Ці традиції і зараз для професорсько-викладацького складу Харківського художнього інституту є основою в підготовці молодих радянських художників» [9, арк. 84].
Київський інститут пролетарської мистецької культури з 1934 року став називатися Всеукраїнським художнім інститутом (ВХІ) (1934–1939). Тепер це єдиний вищий художній навчальний заклад у республіці з трьома факультетами: живописним, скульптурним та архітектурним (у 1934 році був поновлений у складі інституту). Вимоги академізму сприяли докорінній зміні викладацького складу інституту. Так, до інституту були запрошені митці-реалісти О. Шовкуненко, П. Волокидін – з Одеси, М. Шаронов – з Харкова, залучена ціла плеяда молодих художників – К. Трохименко, О. Сиротенка, С. Єржиківського, В. Костецького, І. Штільмана та інших.
У зв’язку з кардинальними змінами в методиці та програмах викладання в академічному напрямку виникли певні труднощі. Попередній пролеткультівський, агітаційний період створював умови для творчого засвоєння студентами художніх дисциплін, утверджуючи формально-технічну базу для розвитку українського радянського мистецтва. Новітні кардинальні зміни ускладнили педагогічний процес: студентам, що розпочали навчання до 1934 року, довелося знову складати вступні іспити, бо без базової академічної художньої освіти вони не могли успішно опанувати нову програму.
З 1936 року постановою РНК СРСР «Про роботу вищих навчальних закладів і про керівництво вищою школою» були затверджені єдині форми організації навчального процесу: лекції, семінари і виробнича практика. Навчальні програми усіх художніх закладів, як і на початку ХХ століття, повертаються до академізму, популяризуючи класичні погляди на мистецтво, спрямовуючи студентів на заняття композицією за академічними реалістичними методами. На молодших курсах відновлюється робота над натюрмортом, у завданнях простежується послідовність від простого до складного, постановки були направлені на опанування кольоровими масами, «щоб на простих об’єктах допомогти студентам від шкільного ставлення до натури перейти до живописно-реалістичного…» [6, c. 11].
Вивчення історико-архівних матеріалів показує, як саме протягом 30-х років вища художня освіта набувала кардинальних і ключових змін. Усі соціальні зрушення відбувалися в країні на тлі винищення української інтелігенції, що не могло не позначитися на інтелектуальному потенціалі в Україні. На початку 30-х років після низки сфабрикованих гучних політичних процесів партійне керівництво взяло курс на цілеспрямоване насичення вищої школи комуністами, комсомольцями, демобілізованими червоноармійцями. Формування нової інтелігенції супроводжувалося великими моральними втратами, в колективах панували безпринципність, аморальність, ширилися доноси.
Сталінська система не була зацікавлена у формуванні творчої особистості, а потребувала бездумного виконавця, який би визнавав, що створений у Радянському Союзі соціальний і політичний устрій – найкращий. Проте соціальне значення і роль вчителя-професіонала в суспільстві, попри пресинг тоталітаризму московського уряду, поступово зростали. У суспільстві назріла проблема формування майбутнього радянського педагога, який міг би не лише активно засвоювати фахові знання, а й бути художником-ідеологом, керманичем, поводирем у класовій боротьбі пролетаріату. Тож у цих умовах підготовка педагогічних кадрів ґрунтувалася на поєднанні глибокого засвоєння основ як теоретичних фахових знань, так і наукових.
Через відсутність професійної художньо-педагогічної підготовки майбутніх викладачів готували в аспірантурі та на науково-дослідних кафедрах, де формувалися практичні уміння та навички викладання образотворчих дисциплін. У документах того часу читаємо: «…ріст музичних, театральних та художніх вищих учбових закладів… потребує передати педагогічний досвід старих фахівців мистецтва молодим фахівцям, потреба підготовки молодих фахівців висуває необхідність збільшення контингенту аспірантури в тих вишах, де вона вже існує, та утворення аспірантури в тих вишах, де її немає, але всі можливості для її утворення є. Виходячи з цього, Управління в справах мистецтв при РНК УРСР просить затвердити встановлений Всесоюзним комітетом в справах мистецтв при РНК СРСР контингент набору на 1939/40 навчальний рік до аспірантури… Київського художнього інституту – 6 чоловік.… Київський художній інститут має в складі професури видатних фахівців, професорів-орденоносців, професорів, що в учених ступенях дорівнені до докторів науки, які цілком зможуть забезпечити підготовку молодих кадрів спеціалістів викладачів художніх ВИШ’ів» [7, арк. 148].
Необхідність у підготовці художників-педагогів була нагальною, проте складні політичні події 30-х років, суцільні репресії, винищення української інтелігенції перервало започатковані у 20-х роках ініціативи щодо ґрунтовної наукової підготовки фахівців з художньо-педагогічного профілю. На думку прогресивної частини викладачів, які підтримували розвиток педагогічної освіти в межах науково-дослідних кафедр і аспірантури, головним завданням художньої освіти мала бути підготовка викладача образотворчого мистецтва, який би не лише володів уміннями і навичками реалістичного зображення дійсності, але й глибоко розумів, відчував сутність мистецтва.
Наприкінці 30-х років було вирішено впорядкувати мережу навчальних художніх закладів. У постановах партії проглядалася тенденція на подальше підвищення якості підготовки фахівців, у тому числі з художньої освіти, на основі врахування потреби в кадрах та умов їхньої підготовки. Відтоді підготовка вчителів здійснювалася лиш у середніх художніх закладах: Одеському, Харківському, Ворошиловградському, Дніпропетровському художніх училищах, де окрім інших відділень було відкрито живописно-педагогічне [8, арк. 5].
Період з 1934 по 1941 рік є найбільш трагічним і маловивченим в історії вищої школи України, особливо її художньої освіти. Сталінський режим, впроваджуючи ідею денаціоналізації, нищив українську інтелігенцію й усіх фахівців, які не підтримували авантюрних проектів комуністичного режиму, на довгі десятиліття замовчуючи чимало постатей видатних художників-педагогів та їхні надбання, піддаючи різкій критиці цілі напрямки в педагогіці. До того ж перенос столиці України з Харкова до Києва викликав певні труднощі із транспортуванням частини архівних документів до столичних установ. Більшість документів 30-х років Народного комісаріату не архівувалися. Коли ж почалася Велика Вітчизняна війна, за наказом уряду була знищена частина документів по міністерствах, архівах, про що свідчить низка актів, які зберігаються у ЦДАВОУ м. Києва, як-от: «Акт про знищення архіву Управління Справами Ради народних Комісарі Української РСР (за 1921–1939 рр.), «Акти про знищення архіву структурними частинами Управління Справами Ради народних Комісарів Української РСР (за 1940 та першу половину 1941 року)», «Про знищення оригіналів постанов Ради Народних Комісарів Української РСР за 1933–1937 рр.) том 1–2. Тому розгляд педагогічних процесів 30-х років має уривчастий характер.
Висновки. Таким чином, ретроспективне вивчення теоретичних засад і досвіду становлення художніх процесів у 30-ті роки показує їхнє важливе науково-практичне значення для формування художньо-педагогічної освіти в цілому. Так, реформи, що були проведені в означені роки, кардинально змінили систему вітчизняної вищої художньої-педагогічної освіти з пролеткульту на академічне спрямування, уніфікація методів навчання поступово призвела до остаточного відходу від інновацій 20-х років ХХ століття. Процес політизації вищої художньої школи по суті заперечував попередній історичний досвід художньо-педагогічних пошуків у формально-технічних рамках і спрямовувався лише в одному дозволеному – методу соцреалізму.
З кінця 30-х років суспільство усвідомлює нагальну потребу у випуску професійно підготовки художньо-педагогічних працівників, але, на жаль, жодний вищий навчальний заклад України не випускав кваліфікованих спеціалістів у цій галузі.
Як позитивний чинник можна відзначити започаткування нових функцій в системі художньо-педагогічної освіти – науково-дослідне і методичне спрямування.
Література:
1. C. Білокінь Голодомор і становлення соцреалізму як «творчого методу» [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.s-bilokin.name/Culture/FamineRealism.html#Line99 – Назва з екрану.
2. Высшая школа. Основные постановления, приказы и инструкции. / авт. сост. М. И. Мошович [под ред. А. М. Войленко] – М. : Советская наука, 1945. – 410 с.
3. Культурне будівництво в Українській РСР. Важливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917–1959 рр. : зб. док. : в 2 т. (1917 – червень 1941 рр.) / Центр. держ. архів Жовтнев. революції і соціаліст. буд-ва УРСР. – К. : Державне видавництво політичної літератури УССР, 1959. – Т. 1. – 883 с.
4. Павловський В. Василь Кричевський : Життя і творчість // Павловський Вадим. Монографія. Видано Українською Вільною Академією Наук у С.Ш.А., 1974. – 222 с.
5. Луцик С. Українські мистці у зіткненні з соцреалізмом // Наші дні. – 1942. – Ч. 3, с. 8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/Соціалістичний_реалізм – Назва з екрану.
6. Ткаченко С. Зачатки метода // С. Ткаченко За социалистический реализм. – 1939. – № 30 – 31. – С. 10 – 15.
7. ЦДАВОУ України, ф-2, оп. 7, од. зб. 157, арк. 3, 82, 148.
8. ЦДАВОУ України, ф-2, оп. 6, од. зб. 345, арк. 3–4, 8–9.
9. ЦДАВОУ України, ф-2, оп. 9, од. зб. 3757, арк. 84.
10. ЦДАВОУ України, ф-166, оп. 11, од. зб. 40, арк. 5.
References:
1. C. Bilokin Holodomor i stanovlennia sotsrealizmu yak «tvorchoho metodu» [Elektronnyi resurs]. – Rezhym dostupu: http://www.s-bilokin.name/Culture/FamineRealism.html#Line99 – Nazva z ekranu.
2. Vыsshaia shkola. Osnovnыe postanovlenyia, prykazы y ynstruktsyy. / avt. sost. M. Y. Moshovych [pod red. A. M. Voilenko] – M. : Sovetskaia nauka, 1945. – 410 s.
3. Kulturne budivnytstvo v Ukrainskii RSR. Vazhlyvishi rishennia Komunistychnoi partii i Radianskoho uriadu 1917–1959 rr.: zb. dok.: v 2 t. (1917 – cherven 1941 rr.) / Tsentr. derzh. arkhiv Zhovtnev. revoliutsii i sotsialist. bud-va URSR. – K. : Derzhavne vydavnytstvo politychnoi literatury USSR, 1959. – T. 1. – 883 s.
4. Pavlovskyi V. Vasyl Krychevskyi: Zhyttia i tvorchist // Pavlovskyi Vadym. Monohrafiia. Vydano Ukrainskoiu Vilnoiu Akademiieiu Nauk u S.Sh.A., 1974. – 222 s.
5. Lutsyk S. Ukrainski mysttsi u zitknenni z sotsrealizmom // Nashi dni. – 1942. – Ch. 3, s. 8. [Elektronnyi resurs]. – Rezhym dostupu: http://uk.wikipedia.org/wiki/Sotsialistychnyi_realizm – Nazva z ekranu.
6. Tkachenko S. Zachatky metoda // S. Tkachenko Za sotsyalystycheskyi realyzm. – 1939. – № 30 – 31. – S. 10 – 15.
7. TsDAVOU Ukrainy, f-2, op. 7, od. zb. 157, ark. 3, 82, 148.
8. TsDAVOU Ukrainy, f-2, op. 6, od. zb. 345, ark. 3–4, 8–9.
9. TsDAVOU Ukrainy, f-2, op. 9, od. zb. 3757, ark. 84.
10. TsDAVOU Ukrainy, f-166, op. 11, od. zb. 40, ark. 5.