УДК 821. 161. 2
ОБРАЗ СМЕРТІ В УКРАЇНСЬКИХ ЛІТЕРАТУРНИХ КАЗКАХ
кандидат філологічних наук, Тендітна Н. М., Ткаченко І. О.
ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет”, Україна, м. Слов’янськ
Українські письменники, враховуючи традиційний образ смерті в народних казках, подають свій погляд на цього «персонажа». Кожен із них моделює власне бачення найстарішого казкового образу, широко використовуючи різні перекази та легенди, забобони та повір’я, пов’язані з уявленнями українців про смерть та потойбіччя. Тому й спостерігаємо у літературних казках на цю тему, у першу чергу, традиційні риси, а потім уже відмінності територіальні.
Ключові слова: традиція, вірування, забобон, страх, обряд, потойбіччя, гра зі смертю.
кандидат филологических наук, Тендитная Н. М., Ткаченко И. О. Образ смерти в украинских литературных сказках / Донбасский государственный педагогический университет, Украина, Славянск
Учитывая традиционный образ смерти в народных сказках, украинские писатели раскрывают свой взгляд на этот «персонаж». Каждый из них моделирует собственное видение одного из старейших сказочных образов. Для этого они используют разные рассказы и легенды, связанные с представлениями украинцев о смерти и потустороннем мире. Поэтому и наблюдаем в литературных сказках на эту тему, в первую очередь, традиционные мотивы, а потом уже территориальные отличия.
Ключевые слова: традиция, верования, забобон, страх, обряд, потусторонний мир, игра со смертью.
Candidate of Philology, Tenditna N. M., Tkachenko I. A. student of Phіlologіcal faculty The image of death in the Ukrainian literary tales / Donbas State teachers’ Training University, Ukraine, Slovyansk
Ukrainian writers, given the traditional image of death in folk tales, give their view on this "character". Each has their own vision of the oldest models fairytale image, utilizing different legends, superstitions and beliefs related to Ukrainian representations of death and the afterlife. Therefore, seeing in literary tales on this subject, first of all, traditional features, and then territorial differences.
Key words: tradition, beliefs, superstition, fear, ceremony, afterlife, playing with death.
Вступ. Смерть в культурі українського народу завжди сприймалася як велике горе. І хоча люди розуміли її неминучість та невідворотність, ставлення до неї було неоднозначним. Це значною мірою відбивається як в усній народній творчості, так і в літературних казках.
Так, у казці Івана Наумовича «Данило Жужля», коли «смерть присунула і заковтала до дверей», старий коваль іде на хитрощі з нею: «Смертенько моя, пані моя…як вже іти з тобою, то іти, але дозволь іще з дітьми та з працею моєю зробити порядочок хоч нині до вечора» [2, с. 95]. Давши згоду на це, Данило просить її ще про одну послугу: «Будь ласкава, зірви мені одну грушку, най в послідню годину іще розкушаю, який в неї смак» [2, с. 95]. Та коли смерть «видряпалася на грушку», хотіла злізти назад «а, ба, не годна, сидить гей прикована». І так три місяці коваль тримав її на дереві. За цей час коваль «живе собі й далі, а смерть, небожище, об’їла всі грушки, а як грушок не стало – і листя, а як листя не стало, пообкусувала галузки і голодом зсушилася так, що остали з неї самі кості» [2, с. 95].
Але відсутність смерті, як не дивно, не приносить задоволення більшості населення. Письменник у гумористичній формі характеризує соціальний устрій: «попи, дяки не мали що ховати, столяри не мали для кого домовини робити, і всякого лиха і сварки між людьми намножилося, бо люди вже смерті не боялися. Цілий світ забанував за смертю, та й приходили люди зі всіх сторін до Жужлі з просьбою, щоби смерть могла назад у світ повернути» [2, с. 95].
Найбільшої подяки у казках заслуговують ті люди, які можуть оживити померлу людину. Так у казці Степана Васильченка «Левень» читаємо: «…Звели краще копати яму поруч з могилою твого сина. Звели викопати яму і в ній прорити дірку до його труни, щоб можна було рукою дістати. Я ляжу на ніч в тій ямі, а завтра вранці сина твого виведу з могили живого» [2, с. 397]. Виконання цієї умови передбачає і ряд перешкод: «…геть завмерлий спить у тьмі, не ворухнеться… Відогріти власним тілом…Рідну пісню, рідну казку…Та кровію голову обмити…Гей, та се ж не так-то й легко!..» [2, с. 282].
До підсвідомого прагнення смерті одному з братів спонукає батьківський заповіт у казці Лесі Українки «Казка про дивну сопілку»: «котрий з вас допантрує садка, тому й садок буде по моїй смерті» [3, с. 119]. Але злочин має бути неодмінно викритим. Інколи навіть у досить незвичний спосіб: «А їден вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:
Помалу-помалу, чумаче, грай
Не врази ж мого серденька вкрай!
Брат мене вбив, в землю зарив
За того веприка, що в саду рив» [3, с. 120].
У народних казках часто зустрічаємо повідомлення про загибель не тільки людей, але й казкових та міфічних істот, птахів та звірів. Так, у казці Бориса Грінченка «Квіти» замерз «бідний метелик» [2, с. 257]. Або у казках Івана Франка «всі кинулися на нещасного Лиса Микиту і розірвали його на шматочки» [4, с. 84].
А тому спричинити смерть також можуть не тільки люди, але й казкові істоти та звірі: «Не раз вже бачила, як шершні нападали на бджіл і убивали їх» [2, с. 436]; «…мишенята не поспішилися за старими, розлізлися і їх передушили їжаки» [2, с. 259].
Перш за все, смерті різняться між собою на насильницькі та природні (від хвороби чи старості). До першої категорії слід віднести загибель героїв від злих чар у казці Євгена Гребінки «Мачуха і панночка»: «Каблучка палала, як вогонь. Панночка взяла її в руку, подивилася і вдягла на пальця – панночка ж була жінка!.. Раптом їй стало погано, в очах потемніло, груди зчавила туга, ніби важкий камінь ліг на них; вона хотіла зірвати каблучку – але дарма, – як змія, обвилася вона навколо її білого пальчика. Похитнулася панночка й упала на землю» [2, с. 75].
У контрастному зображенні постають як у літературних, так і в народних казках описи смерті позитивних та негативних героїв: «Там лежала мертва панночка, вона була як жива: рум’янець так само вкривав щоки; опущені вії, здавалось, зараз підіймуться, але бездиханна лежала вона…– не було в ній життя» [2, с. 75]; «…якась жінка упала на підлогу… П’ятдесят років зняли з її обличчя красу і свіжість молодості і прорізали на ньому глибокі зморшки…» [2, с. 78] (казка Є. Гребінки «Мачуха і панночка»).
На відміну від народних казок, у літературних доволі часто зустрічаємо і опис обряду поховання, або якоїсь його частини: «Уся орда побивалася коло вбитого товариша…І страшний плач чувсь, і глухе питання: «Де поховати лучче?» І ступа у той бік, пошукання, і рили землю, і викидали землю з ями…» [2, с. 134]; «…бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома…» [2, с. 135] (казка Марко Вовчок «Дев’ять братів та десята сестриця Галя»); «Упав на коліна, помолився Богу за померлу душу. Потім розшукав відро, побіг, приніс води… Обмив мертвого, одягнув у що там знайшлося в скрині та й положив на стіл. Хотів свічечку засвітити, але не було свічки; хотів молитви читати – так що ж, як він і знає лиш «Отченаш» та «Богородицю». Читав, як знав, – хоч мало, так щиро. Потім викопав у лісі яму та поховав його…» [2, с. 374] (казка Гната Хоткевича «Багатий і бідний»); «Заплакали старі, батько в плач, мати в голос» [3, с. 119].
Частину поховального обряду описав у своїй віршованій казці «Дурнуватий син» І. Нехода: «…мерця везуть на возі у труні. Сльозам нема кінця. І люди в чорнім, і вінок…» [1, с. 22].
Не дотримання ж ритуалу поховання, найчастіше вказує у літературних казках на бажання приховати злочин: «забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі…» [3, с. 119]. А також у літературних казках частіше зустрічаємо натуралістичне змалювання смерті, опис покійників: «…найшли в лісі мертве тіло…ніякої рани, ніякого знаку наглої смерті не побачили на тілі, але лице посиніло, а всі жили страшно напружились» (казка Ореста Сомова «Русалка») [2, с. 37]. Чи у казці Євгенії Ярошинської «Квіти»: «…посеред хати стояла труна, а в ній лежав мрець. Округ нього було багато вінців і квітів. На лиці мерця виднівся усміх…» [2, с. 338]. Або у казці Гната Хоткевича «Багатий і бідний»: «На лаві, звісивши синю руку вниз, лежав мрець. Давно, мабуть, він лежав уже так, бо весь змінився, а мухи хмарою вкривали його тіло» [2, с. 374].
Натрапляємо і на згадку розчленування тіла, як своєрідної кари для загиблого та найвищої звитяги для переможця: «вбили і серце його на ратищі в його царство принесли» [2, с. 341].
Та натуралістичний опис померлих тварин: «Канарок лежав уже без життя на дні клітки, перевернувся на бік, простяг ніжки, – помер тихенько під ранок…» [2, с. 321] (казка Осипа Маковея «Пригоди Горобчика»).
І навіть імітацію похорону, як з боку людей: «Діти знайшли порожню коробку з-під тютюну, положили у ній Канарка, і всі троє… пішли у сад… у кутку знайшли гарне місце на могилу. Викопали ямку, вложили Канарка, засипали землею. Ромко співав, як на похоронах; Зося принесла квітку і поклала на могилу, – дуже гарний похорон мав Канарок» [2, с. 321]. Так і з боку самих тварин: «…у сад прилетіла під вечір ціла зграя пташок: чижів, синиць, горобців, ластівок і інших; вони посідали на дерева над могилою Канарка і почали справляти свої поминки по нім. Щебетали хором довго, і красно, і жалібно» [2, с. 321].
Інколи смерті одних героїв стають порятунком для інших: «Коли характерник уже догорів, то до вогнища з усіх боків почали збігатися коні, собаки, інші звірі. Налетіло різних птахів, і нараз все перевернулось в людей» [1, с. 408]; «Іван Бабу залуцькував, розбив, розсадив. Розбив підземні сховища, визволив людей, вивів їх на світ білий…» [2, с. 25].
Та не завжди їхня смерть закінчується швидко. Інколи вона вимагає певних додаткових дій: «Рано всі зібралися, пішли на міст, найшли там домовину, недалеко від мосту викопали яму і пробили колом мерця» [2, с. 59] (казка Хоми Купрієнка «Відьмач»); «В ту ж мить принц доторкнувся перснем до його грудей і промовив: Пропадай, слуго сатани!» [2, с. 408] (казка Олелька Островського «Злий характерник Могради»).
У казці Наталі Кобринської «Судильниці» читаємо про особливість смерті відьми: «Він взяв сі горшки та закопав під чотири вугли…. Прийшлося рано, а то вам як не натягне морозу повну хату, да такого морозу натягло, що ціла хата аж побіліла, а відьма з своїм чоловіком навіки замерзли» [2, с. 219].
За життя темні сили здатні у казках набувати рис інших людей або істот. І лише із власною смертю вони набувають справжнього вигляду. Так у казці Левка Боровиковського «Рушниця – зовсім» спостерігаємо: «… глянув – аж пугач здоровий сидить на воротах… Ось постріл – і стогін, і регіт, і лемент почувся разом… Підходить той ближче і бачить:… простертий уже без життя, бо в серце прострелений наскрізь – Безрідний» [2, с. 56].
Врятувати від смерті у казках може виконання певних завдань. Найчастіше – це відгадування загадок: «І потому будеш відгадувати мою загадку. Як відгадаєш, то будеш жити, а як ні, то ще з’їш обід та й погинеш» [2, с. 327] (казка Одарки Романової «Про те, як Петро Петрович Золоте Пір’ячко з Квочкою Кукуріківною та Котиком-Буркотиком на село мандрували»); «І поставив Поганин таку умову: якщо цар не дізнається, котрий кінець у палиці товщий і важчий, то зруйнує всю царську державу» [2, с. 297] (казка Остапа Василенка «Казка про трьох братів-орлів і четверту сестричку Любку»).
Розкриваються у казках як причини смерті: «…утомлений власною жорстокістю, король умер» [2, с. 465] (казка Максима Рильського «Король»). Так і її різновиди: «Лікарі казали різне, а люди пояснювали пригоду простіше, казали: покійника русалки залоскотали» [2, с. 37].
Іван Франко у казці «Св. Іван і розбійник» із смертю порівнює відступництво людини від своєї обітниці, нехтування моральними законами людського буття:
«Батьку, він умер для бога!
Не оперся він спокусам злого,
Згордував любовію моєю,
На погані шляхи він пустився,
А тепер розбійником є в горах» [4, с. 350].
Найбільш розповсюдженою у народних казках є смерть за допомогою коня. Зустрічаємо подібні варіанти і у літературних казках. Наприклад, у задніпровській казці Олекси Стороженка «Три сестри»: «Прив’язав їх цар косами до конячих хвостів та й пустив у чисте поле. Помчали їх коні…» [2, с. 53].
Базується на народних повір’ях і «Правдива казка» І. Франка. Наближення смерті традиційно віщує ворон:
«На стрісі, край угла селянської хати,
Сів ворон та й кряче, недолю віщує...
«Ей, вороне, клятий, чи много
Сей рік молодих голов ляже
У бою кровавім, від вражих
Шабель серед поля чужого?» [4, с. 346].
Висновки. Образ смерті – один із найдавніших, найцікавіших і найзагадковіших в українській культурі. Про це свідчить величезна кількість як фольклорних, так і літературних творів. Чим же пояснити, у деяких випадках, відхід від традиційного її сприйняття? Можливо причина полягає у намаганні повністю витіснити присутність смерті з життя людини. А якщо ні, то хоча би «приручити» смерть, «пограти» з нею, відчути перевагу, перенести розляд смерті з онтології в соціальну, культурологічну площину. Але водночас письменники не забувають і про її невідворотність. А тому і не спостерігаємо в літературних казках повного розриву з класичними концепціями смерті.
Література:
1. Нехода І. Поспішиш – людей насмішиш / Іван Нехода. – К.: Веселка, 1980. – 31 с.
2. Срібна книга казок: Укр. літ. казки / Упоряд. Ю. Винничука. – К.: Веселка, 1992. – 493 с.
3. Українка Леся. Дитячі гри, пісні й казки / Леся Українка // Зібрання творів: у 12 т. – К.: Наук. думка, 1977. – Т. 9. Записи народної творчості. – 1977. – С. 119–121.
4. Франко І. Казки / Іван Франко. – К.: Україна. – 352 с.
References:
1. Nekhoda I. Pospishysh – liudei nasmishysh / Ivan Nekhoda. – K.: Veselka, 1980. – 31 s.
2. Sribna knyha kazok: Ukr. lit. kazky / Uporiad. Yu. Vynnychuka. – K.: Veselka, 1992. – 493 s.
3. Ukrainka Lesia. Dytiachi hry, pisni y kazky / Lesia Ukrainka // Zibrannia tvoriv: u 12 t. – K.: Nauk. dumka, 1977. – T. 9. Zapysy narodnoi tvorchosti. – 1977. – S. 119–121.
4. Franko I. Kazky / Ivan Franko. – K.: Ukraina. – 352 s.