кандидат історичних наук, Забзалюк Д. Є. ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УЧАСТІ ОРДЕНУ ГОСПІТАЛЬЄРІВ У ХРЕСТОНОСНОМУ РУСІ

Забзалюк Дмитро Євгенович

 

професор кафедри теорії та історії держави і права факультету з підготовки слідчих Львівського державного університету внутрішніх справ, кандидат історичних наук, доцент

 

ІСТОРИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УЧАСТІ ОРДЕНУ ГОСПІТАЛЬЄРІВ У ХРЕСТОНОСНОМУ РУСІ

 

В добу хрестових походів КатолицькаЦерква виробляє нову форму організації, яка повинна була забезпечити успіх хрестоносного руху та затвердити власний авторитет та панування в Новому світі – духовно-лицарські ордени.

 

Головною силою армії хрестоносців, звичайно, було лицарство, розквіт якого припадає саме на ХІІ – ХІІІ століття, тобто на період хрестових походів. Зазначаючи те, що „пануючий настрій середніх віків був релігійним [1, с. 2],а більшість хрестоносців належало саме до лицарського стану, саме лицарство повинно було, за задумом Папи, стати тією головною рушійною силою, яка повинна була відіграти вирішальну роль у реалізації цієї «священної» місії, а у разі потреби стати на захист і самої Церкви.

 

Католицька Церква чудово розуміла, яку потужну силу являло собою середньовічне лицарство. Однак, таку величезну масу озброєних людей необхідно було грамотно та вміло організувати, а також спрямувати у правильне русло їх погляди, ідеї, прагнення, і що найголовніше – віру. Саме тому, «для того, щоб утвердити зовнішнє і внутрішньополітичне положення держав хрестоносців, були створені особливі військово-монаші організації» [2, с. 118], де одна з головних ролей належала Ордену Госпітальєрів.

 

Колишні лицарі, які ставали членами Ордену, приймали монашу обітницю, а турбота про хворих і паломників стояла у Госпітальєрів на першому місці.

 

Зберігаючи знаменитий госпіталь, не менш важливим для себе іоаніти вважали військовий захист прочан на дорогах «Святої землі», які вели до Єрусалиму. «Для цієї мети Орден був розділений на три класи: лицарів, які повинні були мати благородне походження і виконувати як військові, так і монаші обов’язки, капеланів, які відповідали за релігійну діяльність Ордену, та зброєносців, які виконували допоміжні функції» [3, с. 16]. На чолі Ордену стояв Великий Магістр.

 

Для виконання орденських задач Великим Магістром Раймондом де Пюї був складений перший Устав Ордену – Правила Ордена святого Іоанна Єрусалимського, який у 1120 році затвердив папа Каліст ІІ.

 

Однак, поступово до чисто благодійних цілей госпіталю, а саме: забезпечення пілігримів дахом над головою і харчуванням, турбота про звільнених з мусульманського полону, догляду за хворими, поховання померлих – добавляються і інші функції, зокрема, захист «благочестивих мандрівників» від чисельних небезпек, які супроводжували їх у Палестині [4, с. 12].

 

Слід зазначити, що за двадцять років госпіталь св. Іоанна в Єрусалимі переріс з монашо-благодійної організації в міцне і добре дисципліноване військове об’єднання.

 

Перетворившись в могутній військовий союз, в Орден вступало все більше благородних аристократів зі всієї Європи, а свою діяльність іоаніти-госпітальєри розповсюдили далеко за межі Єрусалимського королівства, що виражалось у створенні дочірніх приютів і лікарень на шляху до Святих місць.

 

Вищі церковні ієрархи давали Ордену значні привілеї, вивівши їх з підпорядкування місцевої світської і духовної влади та надавали їм право збирати церковну десятину на свою користь. Священики Ордену були підзвітні лише Капітулу Ордена та Великому Магістру.

 

Так, наприклад, в 1143 р. папа Інокентій ІІ видав спеціальну буллу, по якій Орден іоанітів не підпорядковувався ані духовній, ані світській владі – а тільки безпосередньо римському папі [3, с. 39].

 

Вищою посадовою особою Ордена був Великий Магістр, який обирався пожиттєво і, який мав право вирішального голосу у всіх орденських справах. Верховну владу Ордена здійснював Священний Капітул, куди входила постійна Рада, яка складалась з Великого Магістра, восьми стовпів, провінційних пріорів і капітульських бальї. Великий Магістр спільно з вісьмома стовпами – начальниками Націй (Провансу, Оверни, Франції, Арагону, Кастилії, Італії, Англії і Німеччини) – керував Радою і Священним Капітулом Ордену.

 

Подібний конституційно закріплений розподіл вищих постів між різними Націями дозволяв досягнути вмілої і дієвої концентрації сил при одночасному врахуванні національних особливостей, що не в останню чергу сприяло посиленню Ордена [3, с. 44].

 

Суттєвий вплив мала діяльність Ордену і на становлення, розвиток та реформування церковного та канонічного права, яке без сумніву, значною мірою почало пристосовуватись не тільки до потреб самої Церкви, але й до більш ефективного регулювання відносин із світською владою, що однозначно позитивно вплинуло на розвиток Європи загалом.

 

Таким чином, Орден Госпітальєрів цілком міг стати в майбутньому міжнародною автономною імперією, державою,свого роду оплотом майбутньої всесвітньої теократичної монархії під проводом Папи Римського. А ідея створення такої держави, як говорилось вище, була чи не найголовнішим постулатом реалізації політико-правової доктрини Католицької церкви, яка б мала реалізуватись через правильну організацію та управління хрестоносним рухом.

 

Процвітаюча, незалежна від світських князів, визнана вже в 1309 р. папою Климентом V, орденська держава підтвердила свої права в 1448 р., коли папа Микола V визнав повну юрисдикцію Ордена над його територією (острів Родос, а згодом – острів Мальта – авт.), незалежність Ордена від папи в питаннях управління, фінансових питань, право обміну посольствами з іншими державами, міжнародно-правову свободу договорів, право чеканити монету і стягувати податки. [3, с. 47].

 

Варто зазначити, що таке особливе привілейоване становище Орден зберіг до сьогоднішнього дня, у відповідності з яким він являється повноцінним членом міжнародно-правової спільноти.

 

Безперечно, духовно-лицарський орден госпіталю святого Іоанна Єрусалимського відіграв одну з ключових ролей у хрестоносному русі ХІ – ХІІІ століття, а його значний вплив на соціально-політичне життя середньовічної Європи не підлягає сумніву. Орден став тією організацією, яка поєднала в собі мирські ідеали лицарства та духовну віру, оскільки члени ордену, в переважній більшості, давали монашу обітницю, відрікаючись від мирських благ заради служіння Господу. Ця унікальна по своїй суті організація, поряд з іншими духовно-лицарськими орденами, стала оплотом християнства у Святій землі, а згодом і в усій Європі, активно впливаючи на церковні та канонічні норми шляхом їх імплементації та реформування на основі впровадження власних правових норм. Такий вплив дає підстави говорити про формування унікального по своїй сутності орденського права.

 

Література:

 

  1. Петровъ М.Н. Лекціи по всемірной исторіи. Томъ ІІ. История среднихъ въековъ. Часть ІІ-ая. /М.Н. Петровъ – С.-Петербургъ, 1908. – 148с.

  2. Заборов М.А. Папство и крестовые походы. /М.А. Заборов. – М.: Издательство Академии Наук СССР, 1960. – 262с.

  3. Андреев А.Р., Захаров В.А., Настенко И.А. История Мальтийского ордена. XI–XX века./ А.Р. Андреев, В.А. Захаров, И.А. Настенко – М.: SPSL — «Русская панорама». 1999. — 464 с.

  4. Печникова Р.Ю. Мальтийский орден в прошлом и настоящем. / Р.Ю. Печникова – М.: Наука. Главная редакция восточной литератры, 1990. – 172с.

Tags:

Пошук по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.