Вівчарюк О. В., к. філ. наук, Пацаранюк Ю. М. КОМУНІКАЦІЯ ТА СПІЛКУВАННЯ: ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЦИХ ТЕРМІНІВ

Вівчарюк О. В., студентка ІІІ курсу, спец. «Маркетинг»

Пацаранюк Ю. М., к. філ. наук, доцент

Чернівецький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету,

Україна, Чернівці

 КОМУНІКАЦІЯ ТА СПІЛКУВАННЯ: ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ЦИХ ТЕРМІНІВ

 

Термін комунікація нерідко вживають поряд з поняттям "спілкування". Чи правомірно це? Зрозуміло, що спілкування припускає обмін інформацією, яке складає суть комунікації. Розглянемо, як може відбуватися передача і сприйняття інформації при комунікації, де діє суб'єкт і є об'єкт, і в процесі спілкування, де беруть участь два (чи більше) суб'єкти.

Поняття комунікація як науковий термін і галузь дослідження своїм другим народженням зобов’язана XX ст. Походить воно від лат. соmmunісаtiо – повідомлення, передача, бесіда, розмова і прийшло до нас через англійську мову (communication). Більше того, словники свідчать, що вивчення проблем комунікації започатковано ще за часів Платона.

Слова communicate, community, communication спільнокореневі. Українськими відповідниками є сполучатися, спілкуватися, спілка, спільнота, спілкування.. Як бачимо, ідея єдності, об’єднання, зв’язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, або дослівно спілкування.

Взагалі термін комунікація використовується багатьма соціальними, біологічними, технічними науками. Але у будь-якому випадку комунікація передбачає наявність як мінімум трьох учасників цього процесу: передавач - повідомлення – приймач. Таким чином вимальовується, що комунікація є різновидом взаємодії між певними суб’єктами (передавач, приймач) за посередництвом певного об’єкта (повідомлення). Зрозуміло, що йдеться про взаємодію окремих людей, груп людей, суспільства в цілому [5].

Окрім суб’єктів процесу комунікації, обов’язково має бути присутній об’єкт комунікації (повідомлення). Він може мати матеріальний характер (поштовий лист, книга, SMS, подарунок, жест, мова), або несвідомий, нематеріальний характер впливу на реципієнта (приймача). В останньому випадку комунікатор (передавач) може несвідомо впливати на реципієнта, викликаючи в нього симпатію (антипатію), довіру (недовіру), любов (ненависть) тощо.

Наукове поняття «комунікація» є опосередкованою і цілеспрямованою взаємодією двох суб’єктів. Ця взаємодія може відбуватися в реальному геометричному просторі та астрономічному часі (рух матеріальних об’єктів) або в багатомірному віртуальному просторі і часі (рух ідеальних суб’єктів: змістів, образів, ікон, знаків та ін.).

Комунікація виконує дуже важливі функції в суспільному житті, створюючи умови для забезпечення роботи не тільки інформаційної, а й усієї суспільної сфери. Щодо цього варто розглядати інформаційну сферу як своєрідну кровоносну систему суспільства, без якої функціонування економічної, соціальної, політичної та духовної сфер суспільства не можливе.

Комунікація – це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов’язаних інтелектуально-мисленнєвих та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі, - тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т. п., що пов’язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв’язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мисленнєва й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Основним у цьому визначенні є розуміння комунікації як процесу, що виконує об’єднувальну функцію і не є тотожним мовленню. Звичайно, найприроднішими операціями, в яких відбувається спілкування, є мовні операції, або мовлення. Спілкування і мовлення ототожнювати не можна. Мовлення – це форма спілкування, до того ж не єдина. Скажімо, такі психофізіологічні форми впливу на співбесідника, як навіювання, поведінкові акти (певне демонстрування тіла, використання жестів), які можуть супроводжуватися й не супроводжуватися мовними актами, теж є формами комунікації й спрямовані на залучення учасника комунікації до свого гурту, колективу, до виконання ним певних фізичних або інтелектуальних дій, необхідних тому, хто ініціює комунікацію, або виражає інтереси тих, хто зацікавлений у цій комунікації, тобто у підпорядкуванні особи своїй спільноті. До речі, не у всіх комунікативних ситуаціях слово є дієвим, іноді погляд більше важить, ніж слово, і треба вміти добре орієнтуватися в ситуації й обирати оптимальну форму спілкування.

Наш час характеризується виникненням і розвитком нових комунікативних технологій, різноманітністю комунікативних процесів, що вимагає від майбутніх фахівців, діяльність яких протікає у сфері “людина-людина”, готовності до діяльності в нових умовах: критичного сприймання дійсності, уваги до деталей, гнучкості мислення, витримки, толерантності, тактовності, вміння писати інформаційні тексти, вміння зацікавити й переконати співрозмовників тощо.

Процес комунікації в наші дні – це динамічний обмін ідеями, поглядами, знаннями й інформацією, що проходить на різних рівнях: формальному чи неформальному, інтелектуальному чи емоційному. І незважаючи на технологічні досягнення у сфері зв’язку, життя щодня вимагає від нас вміння спілкуватися один з одним.

Спілкування – засіб, у якому як знакову систему використовують мовлення (систему фонетичних знаків, що містить два принципи: лексичний та синтаксичний).

У спілкуванні виділяють такі аспекти: зміст, мету і засоби. Зміст – це інформація, що у міжіндивідуальних контактах передається від однієї живої істоти до іншої. Змістом спілкування можуть бути відомості про внутрішній мотиваційний або емоційний стан живої істоти. Одна людина може передавати іншій інформацію про наявні потреби, розраховуючи на потенційну участь у їх задоволенні. Через спілкування від однієї живої істоти до іншої можуть передаватися дані про їхні емоційні стани (задоволеність, радість, гнів, сум, страждання тощо), орієнтовані на те, щоб певним чином настроїти іншу живу істоту на контакт [4, c. 42].

Культура мовленнєвого спілкування містить дві складові: культуру говоріння та культуру слухання. Про одну людину кажуть, що вона говорить, як співає, про іншу — що вона вміє не лише слухати, а й чути.

Зміст і мета спілкування є його відносно незмінними складовими, що залежать від потреб людини, які не завжди піддаються свідомому контролю. Те ж саме можна сказати і про наявні засоби спілкування.

Техніка спілкування – це способи настройки людини на спілкування з людьми, її поводження в процесі спілкування, а прийоми - засоби спілкування, які вважають зручними для використання, включаючи вербальне і невербальне. Перш ніж вступати в спілкування з іншою людиною, необхідно визначити свої інтереси, співвіднести їх з інтересами партнера по спілкуванню, оцінити його як особистість, вибрати найбільш придатну техніку і прийоми спілкування. Потім, вже в процесі спілкування, необхідно контролювати його хід і результати, вміти правильно завершити акт спілкування, залишивши в партнера відповідне, сприятливе чи несприятливе, враження про себе і зробивши так, щоб надалі в нього виникло чи не виникло (якщо ж того бажання немає) прагнення продовжувати спілкування. На початковому етапі спілкування техніка включає такі елементи, як прийняття певного виразу обличчя, пози, вибір початкових слів і тону висловлення, рухів і жестів, що залучають увагу партнера дій, спрямованих на його настройку, на визначене сприйняття що повідомляється (переданої інформації). Вираз обличчя повинен відповідати трьом моментам: меті повідомлення, бажаному результату спілкування і демонстрованому відношенню до партнера. Займана поза, як і вираз обличчя, також служить засобом демонстрації визначеного відношення до партнера по спілкуванню, чи до змісту того, що повідомляється. Іноді суб'єкт спілкування свідомо контролює позу для того, щоб полегшити, чи навпроти, ускладнити акт спілкування [ 3, c. 67].

Спілкуватися – означає ставати членом спільноти, а це означає співпереживати, ставати духовно близьким, дотримуватися норм співжиття. Визначальним тут є зв’язок між членами спільноти, але безперечно цей зв’язок має бути не так фізичним, як духовним. Факт духовної єдності й наявність спільних форм духовного зв’язку творять спільноту. Спілкування, або в цьому контексті комунікація, й означає встановлення такої єдності за допомогою відповідних форм духовного єднання (духовних зв’язків). Духовне єднання є нічим іншим, як роботою душі й розуму. Таким чином, порозуміння є важливим чинником спілкування, оскільки тільки розумове єднання може свідчити про спілчанську єдність, єдність думки і справи.

Отже, спілкування передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів – тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта – того, хто ініціює процес спілкування, виступає його адресантом, і комуніката – того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, – спільну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття – мову;

4) за потреби, загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, – письмо, іноземні мови та ін. знакові системи;

5) за потреби створення спільнотою, засоби спілкування – книги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування - здатність говорити, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог.

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація. Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Основний конфлікт під час спілкування – це конфлікт між співрозмовниками при відсутності згоди через непорозуміння.

Отже, комунікація від природи є конститувальним фактором суспільного розвитку. Немає спілкування – немає спільноти. Якщо ми, фантазуючи, припустимо, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інформації суспільство існувати не може взагалі.

На ранніх етапах суспільного розвитку комунікація має виключно операціональний рефлекторно-поведінковий характер і залежить від вітальних, тобто життєвозабезпечувальних потреб людей. Люди об’єднувалися в колективи, групи з метою отримання їжі, будівництва житла тощо. У цій ситуації комунікація була знаряддям об’єднання у групи.

З суспільним розвитком і перетворенням комунікації у систему усвідомлених, цілеспрямованих дій, скерованих на процес свідомого встановлення й підтримання контактів між членами суспільства, спілкування могло набувати характеру творчого процесу, коли реакція комуніката прогнозувалася мовцем, думка "створювалася", "пророблялася" у своїй уяві і була ніби витвором мовця.

Що загального між записом у щоденнику, переглядом телепередачі, бесідою з друзями, розмовою по телефону і вивченням меню? Усе це – форми комунікації. Підраховано, що люди витрачають на комунікацію більше часу, ніж на будь-яку іншу діяльність. Проте більшість людей насилу зможе визначити, що таке “комунікація” та чим вона відрізняється від “спілкування”.

Комунікація – технічний процес обміну інформацією між двома і більше індивідами (або групами). Коли ми говоримо про комунікацію, нас перш за все цікавить те, як інформація передається. Поняття комунікація може вживатись у значенні:соціальна комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб’єктами; зв'язок за допомогою технічних засобів; певна система, за допомогою якої забезпечується сполучення між віддаленими об'єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо. Спілкування ж – поняття значно ширше, яке проникає у сферу духовного, мисленнєвого, особистісно зорієнованого.

 

Література:

1. Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики : [підручник] / Ф.Бацевич. – К. : Академія, 2004. – 344 с.

2. Гриценко Т. Б. Українська мова за професійним спрямуванням: [Навч. посібн.] / Т.Б.Гриценко. – К. : Центр учбової літератури, 2010. – 624 с.

3. Хміль Ф.І. Ділове спілкування : [Навч. посібн.] / Ф.І.Хміль. – К. : Академія, 2004. – 344 с.

1. Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини.- К.: Освіта, 1999. – 351 с.

2. Масова комунікація: Підручник / А. З. Москаленко, Л. В. Губерський, В. Ф. Іванов, В. А. Вергун.- К.: Либідь, 1997.- 216 с.

3. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: Видавничий центр “Київський університет”, 1999. – 308 с.

4. Різун В. В., Мелещенко О. К. Інформаційні мережі в засобах масової інформації. Канал ИНФО-ТАСС / Київ. ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1992. – 96 с.

5. Юрій М.Ф. Спілкування і комунікація // Соціологія. Людина і світ . – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://textbooks.net.ua/content/view/7319/46/

Пошук по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.