Волосюк М. М. ДЗВОНАРСЬКІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ СЛУЖБИ

УДК 27/73

ДЗВОНАРСЬКІ ТРАДИЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКОВНОЇ СЛУЖБИ

Волосюк М. М., науковий співпрацівник

Почаївський історико-художній музей, Україна, м. Почаїв

 

Стаття розкриває питання дзвонарських традицій української церковної служби. Важливіть дзвону та дзвонінь у різних церковних та світських требах, як незмінного та взаємозалежного явища звуку.

Ключові слова: дзвін, дзвонар, звук, вірування, традиція.

 

Волосюк М. Н. Звонарные / Колокольные традиции украинской церковной службы/ Почаевский историко-художественній музей, Украина, г. Почаев.

В статье рассматривается вопрос звонарных / колокольных традицый украинской церковной службы. Важность колокола (звона) и перезвона колоков в разных церковных и светских требах, как незаменимого и взаимозависимого явления звука.

Ключевые слова: колокол (звон), звонарь, звук, верования, традицыи.

 

Volosyuk M. M. Bells traditions in Ukrainian Church Seremonies / Pochaiv history-art museum, Ukraine, Pochaiv Town.

The article deals with the bells traditions in Ukrainian Church Seremonies. The importance of a bell and a bell-sounding in different church/teological and social uses and needs as non-changing and interdependent fact of the bell-sounding.

Key words: a bell, a beller (bell musician), a sound, believes, a tradition.

 

Вступ.

На пагорбі собор ошатний

Чарує сяйвом куполів

Стрункий монах мов птах крилатий

Плекає там урочий дзвін

[О. Білозір]

З давніх часів дзвони своїм звучанням сповіщали про нашу віру у воскреслого Господа, мирили з братами та сестрами, супроводжували життя народів. Вони відміряли перебіг часу, відмічали дні роботи та відпочинку, години радості та скорботи, сповіщали про лихо та наближення ворога, святковим передзвоном зустрічали своїх героїв, возз'єднували, немов молитва, нас з Богом. В перші роки церковного відродження (1985 р.) почався процес відновлення дзвонового та ливарного виробництва. Рецепти виготовлення дзвонів та їх музичного підбору за роки попередніх усіх влад були неодноразово знищені і згодом загалом втрачені чи то загублені у просторах часу.

Наше сьогодення вимагає від майстрів людвісарської справи неабияке вміння аналізувати, протиставляти, згадувати й практикувати з метою відновлення чи то відродження втрачених традицій дзвонарної справи, починаючи від виготовлення самих дзвонів і аж до унікального вміння відтворювати на них певні звуки, які народ називатиме дзвонінням або ж Божим провіщенням.

Дзвони, пройшовши велику історичну дорогу, стали для України невід’ємною частиною життя народу. Без них був немислимий жоден православний храм, всі події в житті держави і Церкви освячувалися звучанням дзвонів.

Дзвін  одна з найяскравіших рис церковного життя. Кожен дзвін має свій голос, своєрідний і неповторний. Похоронний звучить із глибокими паузами, повільним затиханням, яке чергується з чіткими ударами в усі дзвони, викликає смуток. А ось найрадісніше звучить великодній передзвін. Недарма в народі говорили: «Радіє, як великодній дзвін».

Поширення дзвонарного мистецтва у православ’ї перед усім пояснюється відсутністю інструментальної музики, і є своєрідним жанром духовної культури. Українські майстри, які виготовляли дзвони, вважалися одними з найкращих у світі, їхні витвори мали неповторне звучання, а декор відзначався особливою витонченістю. Музиканти-дзвонарі протягом століть відточували своє мистецтво, передавали наступним поколінням.

Як єдиний музичний інструмент православної церкви, дзвони є невід’ємною частиною богослужіння. Саме тому вони мають імена на честь церковних свят або святих – Успенський, Воздвиженський, Гавриїл, Георгій. Якщо при храмі є декілька великих дзвонів, а це буває при кафедральних соборах, великих монастирях, лаврах, тоді дзвони, у відповідності до свого призначення, поділяються на такі: Часовий (який використовується під час читання часів Великого посту), Недільний, Пісний, Полієлейний (в дні коли здійснюється полієлей), Буденний і Святковий. Також часто назва дзвонів залежала від їх розміру і звучання. Великі дзвони мали назви: Сисой (гніватися), Реут (ревіти), Велика Лебідь (за гарний польотний голос). Дзвони середнього розміру носили ім’я: Бурлила (від бурлити, шуміти), Переспор. Менші дзвони мали назву: Мотор, Баран [7, с. 491].

Для збереження традицій православного дзвону як природної складової всього життя православної церкви та національної спадщини духовної культури був прийнятий «Статут церковного дзвону». У ньому визначено основи та особливості дзвонів під час богослужіння, правильного їх ви¬користання та сприяння опануванню майстерності дзвонарів.

Різним видам церковної служби відповідають різні типи дзвоніння.

Благовістом називаються розмірені удари в один великий дзвін. Ним віруючі скликаються у храм Божий на богослужіння. Благовістом цей дзвін називається тому, що ним сповіщається блага, добра звістка про початок богослужіння.

Здійснюється благовіст так: спочатку роблять три окремі, повільні і протяжні удари (доки не стихне звук), а потім ідуть розмірені удари. Якщо дзвін дуже великий, то ці розмірені удари робляться билом в обидва краї дзвону. Якщо ж дзвін порівняно невеликий, то в такому разі било його притягується мотузкою доволі близько до його краю, на мотузку кладеться дошка і натискуванням ноги б’ють.

Благовіст у свою чергу ділиться на два види:

1. Звичайний, або частий, і чиниться найбільшим дзвоном.

2. Пісний, або рідкий, чиниться меншим за розміром дзвоном, у будні дні Великого посту.

Якщо при храмі є кілька великих дзвонів, а це буває при кафедральних соборах, великих монастирях, лаврах, тоді великі дзвони, відповідно до свого призначення, поділяються на такі: 1) святковий; 2) недільний; 3) полієлейний; 4) буденний; 5) п'ятий, або малий, дзвін.

Дзвонінням називається биття одразу у кілька дзвонів або в усі. Биття в усі дзвони поділяють на:

• тридзвін – це дзвін у всі дзвони, потім невеличка пауза, і другий дзвін у всі дзвони, знову невеличка пауза, і третій раз дзвін у всі дзвони, тобто дзвін у три прийоми. Тридзвін виражає християнську радість, торжество. В наш час тридзвоном називають не тільки биття в усі дзвони тричі, але й узагалі биття в усі дзвони.

• дводзвін – удари у всі дзвони двічі, у два прийоми.

Передзвін – удари у дзвони по черзі (по одному чи кілька ударів у кожен дзвін), починаючи з великого і до найменшого, і так повторюють багато разів.

Перебір – повільний дзвін по черзі в кожен дзвін по одному разу, починаючи з найменшого і до великого, а після удару у великий дзвін вдаряють у всі дзвони одночасно, і так повторюють багато разів [6, с. 19].

Дзвін по своїй красі і по своїм духовним значенням ні з чим не можна порівняти. Тому що церковний дзвін сповіщає не тільки про початок і закінчення богослужіння, а й про найголовніші моменти у внутрішньому духовному житті Церкви. Тому при першому ударі дзвонів віруючий повинен зробити хресне знамення. Дзвонити дзвін може і для кожної людини персонально: після закінчення Таїнства вінчання або коли людину проводять в останню путь. Так церковний дзвін пов'язаний з життям православної людини протягом усього його життя.

У народі говорили, що якщо ікона  це молитва у фарбах, храм  молитва в камені, то дзвін  це молитва у звуці, ікона звучна. Дзвін супроводжував все життя православної людини  з дзвоном народжувалася дитина, здійснювалися таїнства хрещення, вінчання, відспівування.

Традиційний сценарій українського весілля обов’язково передбачав церковний обряд вінчання. Вінчання  церковний шлюб, одне з таїнств  союз чоловіка та жінки, освячений церквою, де, як вважається, Господь своєю присутністю з’єднує душі в єдине ціле. В таїнстві вінчання Господь подає свою благодатну допомогу, щоб подружжя мало змогу бороти всі негаразди, які трапляються у спільному житті. Церквою шлюб сприймається як таїнство, причому таїнством є не стільки вінчання, скільки сам шлюб як союз чоловіка і жінки, освячений церквою[8, с. 38-43].

Залежно від місцевої традиції, молодий і молода йшли до церкви окремо або ж наречений приїздив по наречену. Подекуди з церкви молодий їхав до батьківської оселі, щоб потім з весільним почтом урочисто приїхати по молоду.

Після таїнства Вінчання: при виході з храму молодят відбувається дзвоніння з благовісником.

Народні уявлення про смерть задовго до хрещення Русі у наших предків  східних слов'ян склалися звичаї проводів померлих, поховання і поминок. З плином часу вони зазнавали змін, величезний вплив на них надав і християнство. Віддаючи данину цим звичаям, ми часто не підозрюємо, яке походження, який початковий сенс того чи іншого нашого дії в обряді прощання з близькою людиною або його поминання.

Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону. Від моменту смерті і до початку похорону дзвонили щоденно зранку, опівдні та увечері. Після обряду відспівування: при виході процесії з храму відбувається перебір від маленького дзвону до великого з наступним ударом «во вся», по від’їзді процесії  коротке дзвоніння з благовісником.

Єдиною категорією, якій і досі відмовлено у праві подзвону, є самогубці. Подекуди на Закарпатті ще й у наш час вірять, що коли задзвонити повісельникові чи потопельникові, дзвони втратять здатність розганяти бурі, у покарання за таке „подзвінне" на село відразу надійде гроза з градом [2, с. 97].

Людям, померлим раптово без відпущення гріхів і покаяння, дзвін замінював церковний обряд, наприклад, звичай ховати таких небіжчиків під дзвін і збирати пожертвування на лиття дзвонів у порятунок їх душ.

У разі важкої агонії вмираючому міг допомогти дзвін «по схід душі», який відгонив від нього нечистих духів.

Поховальний дзвін або «подзвіння» в різних місцевостях України мав певні відмінності. На Покутті, за матеріалами М. Паньківа, «Якщо помер чоловік, то паламар дзвонить 3 рази по 10-15 хвилин, а коли жінка  2 рази» [4, с. 342]. Етнолог Г. Кожолянко повідомляє, що в буковинських селах «коли помирає дитина, то церковний паламар дзвонив тричі на день малим дзвоном, а коли хтось із дорослих - то двома дзвонами теж тричі» [5, с. 19]. Крім віку і статі покійного на тривалість і спосіб звучання поховального подзвону могла впливати оплата, яку отримував за здійснення роботи служитель церкви.

На теренах розселення слов’ян за давнім звичаєм одразу після смерті людини хтось з родичів поспішав до церкви щоб подзвонити «за упокій душі». В народі вірили, що душа не відлітає від тіла до «позвону» й блукає не знаючи спокою. Почувши дзвін, що сповіщав про смерть, треба було зупинитись і перехреститися, говорячи при цьому: «Бери Господи душу цю в царство своє».

Під дзвін на Різдво жінки тричі пускали човник по ткацькому верстату, щоб протягом року їм легко ткалось; коваль тричі ударяв по ковадлу, а колісник  по дереву, щоб протягом року у них була робота; у хліву господар проводив скреблом по кожній тварині і задавав їм небагато корму, щоб худоба була здорова і приносила приплід; господиня зав'язувала в цей час «осередкові» ланцюги, «закриваючи» тим самим на рік пащі вовкам і зміям тощо. Пасічник під дзвін на Різдво обв'язував вулики спеціальною ниткою, щоб рої не розліталися, щоб хто-небудь не викрав бджіл. Під час дзвону дзвонів на Паску охочі позбавитися від бородавок повинні були потерти їх кісткою мертвяка: у багатьох слов'янських традиціях під пасхальний дзвін люди умивалися у джерелі, щоб бути здоровими, а дівчата  щоб бути красивими і позбавитися від веснянок. Під дзвін на Різдво дівчата ворожили про заміжжя тощо[1, с. 201].

В Україні на Пасху хлопці поперемінно забиралися на дзвіницю і дзвонили в дзвони: вважалося, що у того, хто зробить це раніше і голосніше за інших, краще уродиться гречка. Жінки дзвонили в дзвони на Пасху, сподіваючись на те, що у них виросте високий льон. У Страсну суботу, коли дзвін поновлювався після перерви, трясли плодові дерева, щоб вони краще плодоносили[3, с. 6-7].

Разом з іншими формами обрядового шуму, дзвін використовувався для розгону градових хмар, при наближенні яких прийнято було дзвонити в дзвони; іноді для цього навіть встановлювали спеціальні дзвони. Українці вважали, що той дзвін, який раніше інших задзвонить на Трійцю, матиме велику силу дії на градоносні хмари. Вважали також, що дзвону боїться нечиста сила, що насилає хмари або що управляє ними (наприклад, планетники). Дзвонили в дзвони і при сонячному і місячному затемненні, щоб демонічні істоти, що викрадають або пожирають сонце і місяць, залишили їх.

Дзвін співвідноситься і зі смертю. Наприклад, звичай хреститися при звуці церковного дзвону, поминаючи померлих, і навмисно дзвонити в дзвони на Пасху на згадку про них. Як загроза смерті сприймалася в народі обіцянка, дана живій людині, «заплатити йому на позвонне», тобто дати в церкву гроші за поминальний передзвін по ньому. До цієї загрози вдавалися у разі різних життєвих непорозумінь, при несплаті боргу, при сварках і образах тощо. Проводжаючи з будинку або з села небажаного гостя, влаштовували йому «позвонне», тобто імітували дзвін, стукаючи по горщиках і металевому посуду. Так вчиняли для того, щоб він ніколи назад не повернувся[1, с. 204].

Якщо під час руху весільного потягу пролунає дзвін, це загрожує смертю молодожонам або одному з них; побачений уві сні дзвін передбачає смерть одному з домочадців; дзвін, почутий дівчиною в Святвечір під час ворожінь, провіщає їй смерть протягом року тощо. Якщо людина почує вночі, як дзвонить на дзвіниці упир або «ходячий» небіжчик, він неодмінно помре до ранку. Мабуть, з цією особливістю народного сприйняття дзвону і пов'язано те, що зрідка зустрічаються повір'я про те, що сильний дзвін перешкоджає роїнню бджіл, цвітінню і колосінню хлібів тощо.

Висновок.

Дзвони відігравали велику роль не лише у церковному, але й і в щоденному громадському та сімейному побуті українців. Причиною цього слід вважати велику роль, яку відігравала церква у житті українців.

Вивчення дзвонів і дзвонінь свідчить, що вони займають важливе місце в духовній культурі українців. Ці унікальні й могутні музичні інструменти, які використовувалися інколи разом із грою на билах чи з трубінням, виконують усякі функції в житті, мають різну сферу застосування. Дзвонова музика милує слух парафіян, приносить естетичне задоволення, є оберегом.

 

Література:

1. Декоративно-ужиткове мистецтво: Словник: У 2 т. — Львів: Афіша, 2000. — Т. 1. — 381 с.

2. Жолтовский П.Н. Колокола в Украине / П.Н.Жолтовський // Колокола. История и современность. - М., 1985. – 381 с.

3. Про церковний дзвін // Церковна газета. – 2007. – № 11 (187). – С. 6–7.

4. Савега В. Благовест: История колоколов, колокольного литья, колоколен и колокольной бронзы / В.Савега. – Днепропетровск: Пороги, 2000.– 460 с.

5. Харитон І.М. Феномен духовної музики в українській православній традиції.: автореф. дис. канд. філософ. наук / І.М. Харитон. – Київ, 2006. –

19 с.

6. Цветаева А. И. Мастер волшебного звона / А.И. Цветаева, Н.К. Сараджев. – М.: Музыка, 1988. – 109 с.

7. Черкаський Л. Українські народні музичні інструменти. / Л. Черкаський. – Київ, 2003 (Народні джерела). – 96 с.

8. Шуба О. Церква і проблеми збереження та розвитку традиційної української культури / О.Шуба // Народна творчість та етнографія. – Київ,

2001. – № 1–2. – С. 38-43.

 

References:

1. Dekoratuvno-yzhutkove mustetstvo: Slovnuk: Y 2 t. – L’viv: Afisha, 2000. – T. 1. – 381 s.

2. Zholtovskuj P.N. Kolokola v Ykraine / P. N. Zholtovskuj // Kolokola. Istoria i sovremenost’. – M., 1985. – 381 s.

3. Pro tserkovnuj dzvin // Tserkovna gazeta. – 2007. – №11 (187). – S. 6–7.

4. Savega V. Blagovest: Istoria kolokolv, kolokolnogo litia, kolokolen I kolokol’noj bronzu / V. Savega. – Dnepropetrovsk: Porogu, 2000. – 460 s.

5. Haruton I.M. Fenomen dyhovnoji myzuku v ykrajinskij pravoslavnij tradutsiji.: avtoref. dus. kand. filosof. nayk / I.M. Haruton. – Kujiv, 2006. – 19 s.

6. Tsvetaeva A. I. Master volshebnogo zvona / A. I. Tsvetaeva, N. K. Saradzev. – M.: Myzuka, 1988. – 109 s.

7. Cherkaskuj L. Ykrainski narodni myzuchni instrymentu. / L. Cherkaskuj. – Kujiv, 2003 (Narodni dzherela). – 96 s.

8. Shyba O. Tserkva i problemu zberezhennia na rozvutky tradutsijnoji ykrainskoji kyl’tyru / O. Shyba // Narodna tvorchist’ na etnographia. – Kujiv, 2001. –

№ 1–2. – S. 38-43.

Пошук по сайту

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.