Даниленко М. П. ВІДОБРАЖЕННЯ АРХАЇЧНИХ УЯВЛЕНЬ УКРАЇНЦІВ ПРО ФЛОРУ І ФАУНУ У ПОЕТИЧНІЙ СПАДЩИНІ ТА РЕЛІГІЙНИХ ПОГЛЯДАХ Т. ШЕВЧЕНКА

аспірант кафедри релігієзнавства Національного університету «Острозька академія» Даниленко М. П.

Дубенська філія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», м. Дубно, Україна

ВІДОБРАЖЕННЯ АРХАЇЧНИХ УЯВЛЕНЬ УКРАЇНЦІВ ПРО ФЛОРУ І ФАУНУ У ПОЕТИЧНІЙ СПАДЩИНІ ТА РЕЛІГІЙНИХ ПОГЛЯДАХ Т. ШЕВЧЕНКА

 

Релігійні погляди Т. Шевченка відображають усю своєрідність духовності українського народу. Поет, будучи типовим виразником релігійного духу українства, окрім християнського світогляду, репрезентував у своїй творчості та світобаченні язичницькі релігійні вірування праукраїнців, тлом яких було гармонійне співіснування людини і природи.

В архаїчному суспільстві нерозривність останніх, окрім різного роду інших проявів, простежувалась в особливому ставленні до рослинного та тваринного світу, яке трансформувалось у тотемізм – віру у походження роду від предка – представника флори або фауни. У свою чергу, з останнім людина пов’язувала своє існування і благополуччя, оскільки наділяла надзвичайними властивостями та здібностями, в основному, магічного захисного характеру.

Слід відзначити, що в обрядовості, звичаях та релігійних уявленнях українського народу глибоко закарбувалися елементи язичницького тотемізму. Українці до сьогодні поклоняються національним тотемам, мають особливо шанобливе ставлення до «калини», «верби», «тополі», «соловейка» тощо, які вважаються символами України. Простежуючи творчість Т. Шевченка, помітно, що він часто звертався до них у своїй поетичній (твори «Сон», «Тополя», «Зацвіла в долині», «Тече вода з-під явора») та художній спадщині.

Взагалі, флора і фауна займала провідне місце в сфері «природньої» релігійності українського народу. Звертаючись до світу рослин, варто сказати, що вони протягом тисячоліть використовувались у різних сферах людського життя: у господарській діяльності, були продуктами харчування, володіли цілющими властивостями. Значне місце флора займала у комплексі дохристиянських вірувань та обрядів. З утвердженням християнства її вагоме місце закріплювалось ритуалом освячення у храмі.

Рослини, своєрідні тотеми, рослинна символіка часто зустрічається у творчості Кобзаря. Так, у поетичному творі «Сова» Т. Шевченко оповідає, що матір прагне прихилити долю до свого сина і виконує певні ритуали над дитиною: До схід сонця воду брала, // В барвінку купала, // До півночі колихала, // До світа співала [2, с. 198]. Як бачимо, одним з них є купання в барвінку. За народними уявленнями ця вічнозелена трав’яниста рослина мала забезпечити щасливе життя людині, особливо особисте, подружнє, тому часто використовувалась у весільних обрядах, як свого роду фетиш. Барвінок був також символом витривалості, і вище згаданий обряд мав посприяти розвитку в особи терплячості до усіх життєвих незгод, вмінню вистояти у складних життєвих ситуаціях, не спасувати перед труднощами. Нещасливе життя, загублена доля людини у творах Т. Шевченка пояснюється у флористично-символічному плані з використанням згаданої рослини: І твій барвіночок хрещатий // Заріс богилою (отруйним зіллям), ждучи // Тебе не квітчану [2, с. 330].

Творча спадщина Кобзаря неодноразово репрезентує опоетизовані народом вербу, калину та тополю. Усі вони уособлюють образи жіночої та дівочої краси, є символами України. У баладі «Тополя» Т. Шевченко використав популярний фольклорний мотив перетворення дівчини на вище згадане дерево у результаті чарування. Завдяки йому поет не тільки яскраво відображає язичницьку ідею одухотворення природи, а й показує взаємопереходи між світами: цим – реальним та тим – потойбічним. До того ж, тут простежується ідея метемпсихозу (переселення душ) – своєрідне переплетення дохристиянських анімістично-тотемістичних уявлень. Аналогічне явище спостерігаємо у творі «Лілея», де дівчина-байстря внаслідок трагічних обставин свого життя перетворюється на квітку.

Слід додати, що Шевченкова балада «Причинна» теж відображає перехід своїх персонажів зі світу живих до місця померлих, підкреслюючи це рослинними символами: Посадили над козаком // Явір та ялину, // А в головах у дівчини // Червону калину [2, с. 20]. Тут, за народною традицією явір – це символ чоловічої сили і вроди, козака, парубка, а калина – символ краси, жінки. Тобто, можна простежити цілком язичницьке розуміння смерті. Вона не є абсолютною. Людина, її душа переходить у інший вимір і там продовжує своє буття. Це своєрідне переродження, нове народження. Причому, ялина, за дохристиянськими віруваннями – дерево-місток до світу померлих, тому за давніми повір’ями його не слід висаджувати біля домівок – сфери діяльності живих.

Окрім елементів флори у творчості Т. Шевченка простежуються рудименти давнього культу тварин. Варто зазначити, що на змісті язичницьких вірувань позначився вплив тих чи інших представників тваринного світу – прихильників людини або союзників злих сил.

Важливе місце у дохристиянських уявленнях українців посідали птахи. Так, подекуди у творах поета наголошується на тому, що душа людини у потойбіччі може поставати у вигляді пташки (цикл «В казематі»): Може, пташкою прилине / Милий з того світа [2, с. 331].

Глибинно-світоглядну, архаїчну основу має зображення солов’я у творчості Кобзаря. Цей птах у Т. Шевченка пов’язується зі світлою силою («Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає»). Подібне його тлумачення було притаманним для давніх язичників-русичів. Солов’я вважали провісником весни, уособленням сонячного божества. Його спів сприймався як дар Божий, і, навпаки, мовчання – знаменувало неминучу біду. Так, у «Слові о полку Ігоревім» зазначено, що перед невдалим походом «спів солов’їний завмер» [1, с. 291].

У вже згаданій баладі «Причинна» Кобзар відзначає, що «сфера діяльності» соловейка – «світлий простір», цей птах не може діяти у демонічному світі. Він прилітає на могилу померлих закоханих, але виспівує доти, доки зійде місяць (обернене сонце у потойбіччі) та з’являться русалки. Соловейко, можливо і пов’язаний зі світом нав’я (померлих) – щоразу щебече на могилі козака та дівчини, однак це «світлі», «чисті» померлі, а не так звані «заложні мерці» (до котрих належать русалки).

Зустрічаються у поетичній спадщині Т. Шевченка й образи інших птахів, зокрема зозулі, півнів, сичів, ворона. Щодо першої, то вона відповідно до архаїчних уявлень постає віщункою строків життя людини: Ой зозуле, зозуленько, // Нащо ти кувала // Нащо ти їй довгі літа. // Сто літ накувала? («Сова») [2, с. 199].

Сови, сичі також відомі у народній культурі як «віщі птахи». Вони можуть передрікати, і хороші, і погані події. Проте, у Кобзаря їхні образи використовуються для передачі якоїсь моторошної, свого роду дещо трагічної атмосфери. Вони, переважно, нічні птахи, пов’язані з темною стихією, навівають передчуття лиха. У поетичному творі «Наймичка», автор, описуючи нездужання Ганни, зазначає: «А тим часом сичі вночі // Недобре віщують», наближаючи нас до кульмінаційної точки – смерті матері-наймички [2, с. 281]. В однойменній поемі образ сови постав як уособлення нещасної вдови, єдиний син якої був відданий до війська, і вона через постійні переживання та довготривале чекання втратила розум.

У темному світлі представляв поет ворона. Цей птах ще в архаїчних віруваннях користувався недоброю славою. Вважалось, що його каркання над житлом віщує лихо або близьку смерть когось із членів родини. У Т. Шевченка в поезії «На вічну пам’ять Котляревському» є рядки: «Нехай же лютує, поки сам загине, // Поки безголов’я ворон прокричить», які і підтверджують спільну світоглядну основу митця та народу [2, с. 25].

Дуже шанованим птахом у праслов’ян був півень – віщий провісник Зорі і Сонця. Своїм голосним співом, він нібито пробуджує з нічного сну небесне світило, повертаючи на Землю світло дня. За народними віруваннями, крик півня відганяє різного роду злих духів, «нечисту силу». Його природа тісно поєднана зі станом космосу: він співає у певний час дня і ночі, починаючи з опівночі, – «перші півні», «другі півні», і, нарешті, вранці – «треті півні».У зв’язку з цим, своєчасний спів півня сприймається як символ порядку, космосу. Про цих птахів поет згадує у творі «Причинна», окреслюючи період перебігу основних подій – «ще треті півні не співали», тобто, час активації сил зла [2, с. 15]. Після їхнього співу злі духи втрачають демонічну силу і змушені повертатись у свій світ, сферу свого існування.

Розглядаючи вияв у творчості Т. Шевченка архаїчних народних уявлень українців про флору та фауну та вбачаючи у них тотемістичні віяння, не слід лишати поза увагою такий напівфантастичний образ як вовкулаку, який присутній у поезіях Кобзаря («Відьма», «Княжна») і свідчить про його докладне знання усіх сторінок української міфології. Так, вовкулак – людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це, свого роду, людина у вовчій подобі. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Перші з’являлись на світ у результаті контактів жінки з вовком, другі – були перетвореними на цих істот чаклунами та відьмами.

Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Він нагадував про необхідність мати в своїй душі певний сакрум, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.

Отож, досліджуючи поетичну спадщину Т. Шевченка, можна зробити висновок, що вона містить значний пласт язичницьких вірувань українського народу, а саме – рудименти архаїчних рослинних та тваринних культів, що є свідченням, у свою чергу, тісного зв’язку між Кобзарем та народом на глибинному, світоглядному рівні.

 

Література:

1. Лозко Г. Українське народознавство / Г. Лозко – К. : Зодіак-ЕКО, 1995.

2. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко. – К. : Дніпро, 1985.

Site search

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.