Ореховський В. О. ЦЕРКОВНА ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА ФОТІЯ І (858—867, 877—886 РР.)

Ореховський В. О.

Чернівецький торговельно-економічний інститут

Київського національного торговельно-економічного університету, Україна

 ЦЕРКОВНА ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІАРХА

ФОТІЯ І (858—867, 877—886 РР.)

 

Анотація. Стаття присвячена одній з найвидатніших постатей у візантійській історії IX століття, константинопольському патріарху Фотію. Автор публікації зупиняється на окремих моментах багатогранної діяльності цього яскравого церковного і політичного діяча, вченого і богослова.

Ключові слова: Фотій, Візантійська імперія, Константинопольський патріархат, християнство, церковно-державна політика.

 

Актуальність теми. Становлення сучасної цивілізації було би неможливим без глибокого та всебічного впливу церкви на життя суспільства і держави. Він залежав від тих процесів, що були пов’язані із двома видами церковної діяльності: внутрішнім, який передбачав дії, спрямовані, передусім на внутрішній світ людини; та зовнішнім, що пов’язував церкву зі світським середовищем, проявлявся у взаєминах із державною владою. Інколи ці взаємини визначались діями окремих людей, яким судилось відіграти непересічну роль в історії не тільки окремих держав, але і цілих епох. Однією із таких особистостей був Константинопольський патріарх Фотій.

Постать ця привертала і привертає увагу дослідників [3-5; 9; 10; 12]. Адже за словами відомого богослова та церковного історика Іоанна Мейендорфа особа Фотія «…чи не одна з найвидатніших фігур візантійського періоду історії Церкви»[7, с.303].

Метою публікації є розкриття та характеристика основних напрямків церковної та політичної діяльності Константинопольського патріарха Фотія І.

Історична доба, на тлі якої розгорталася діяльність Фотія, була одним з найбільш нестабільних періодів в історії Візантії.

Імперія щойно оговталася від соціально-політичного і релігійного руху, що був скерований проти поклоніння іконам і отримав назву іконоборства. У боротьбі, що тягнулася більше століття, брали участь усі верстви населення. Ворожнеча захопила навіть імператорську династію. У 730 р. імператор Лев III заборонив поклоніння іконам, яке на соборі 754 р. було оголошене єрессю. Але вже на II Нікейському соборі у 787 р. культ ікон був відновлений і остаточно затверджений у 843 р. [13, с. 159].

Після поразки іконоборства виникли дві партії: прибічники безжаль¬ної боротьби з єретиками – «акрівійці» та «ікономи», що стояли на пози¬ціях поблажливого до них ставлення. Партії ці були настільки значимі, що імператори були змушені з ними рахуватися при виборі патріархів. У 846р. константинопольським патріархом був обраний син імператора Михайла Ранга, насильно пострижений у монахи ще в юнацькому віці - Ігнатій. Суворий аскет та поборник благочестя, безкомпромісний ворог ще не зовсім придушеного тоді іконоборства, новий патріарх зіткнувся з тими, м’яко кажучи, аморальними порядками, що панували при дворі візантійського імператора. Гнів Ігнатія був скерований на дядю імператора, поведінка якого відрізнялася особливою безсоромністю та презирством до усілякої моралі. Конфлікт, що тягнувся багато років, закінчився, нарешті, звинуваченням патріарха у державному злочині та засланні на острів Теревінф [4, с. 23-24; 5, с. 20-23]. Новим патріархом (з 858 р.) став Фотій.

Народження Фотія відносять до перших десятиліть IX ст. (най вірогіднішою датою вважається 820 р.). Сім’я його належала до константинопольських аристократичних родів. Серед родичів Фотія було ім’я, що стало предметом особливої фамільної гордості – патріарх Тарасій (784-806 рр.), відомий захисник вшановування ікон, який головував на VII Вселенському соборі і якого Фотій називав рідним братом свого діда по лінії батька [9, с.9].

Фотій отримав блискучу освіту. Один з його сучасників писав: «Він настільки оволодів граматикою, поезією, риторикою, філософією, навіть медициною, що не тільки перевершив, здається, усіх своїх сучасників, але міг суперничати і з древніми»[9, с.19-20].

Кар’єра Фотія почалася на державній службі у найвищих сферах. Відомо, що він подорожував з дипломатичною місією до двору арабського халіфа. Вирушаючи туди він написав послання своєму братові Тарасію, що згодом стало відоме як «Міріобібліон», або «Бібліотека». Ця праця складається з оглядів книг, прочитаних Фотієм і його учнями, всього біля 400 назв. Невідомо, чи викладав майбутній патріарх офіційно у Константинопольському університеті, але учні у нього були, і будинок його був центром жвавого інтелектуального життя столиці [7, с.303,305].

У 858 році Фотій, ще будучи мирянином, був зведений на патріарший трон, пройшовши за шість днів послідовно через усі нижчі ступені священства від читця до єпископа.

Із самого початку патріаршество Фотія було відмічене смутою і безладами. Прибічники Ігнатія виступили проти Фотія. Бути посередником у цьому питанні вони запросили римського папу Миколу І. Коли Фотій за старовинним церковним порядком сповістив інших патріархів про своє обрання на престол, у тому числі і папу, останній вирішив прийняти бік вигнанця - Ігнатія.

Своє право вирішувати всі справи Вселенської Церкви римський первосвященик обґрунтовував, спираючись на так звані Лжеісидорові декреталії - зібрання церковних документів, головним чином підроблених, що з’явилися у Франції в середині IX ст. з метою обґрунтування верховної влади папи у вселенській церкві і його незалежності від світської влади. Декреталії проводили ідею непогрішності папи і були покладені в основу канонічного права. Їх автор - невідома особа, яка ховалася під псевдонімом Ісидора Меркатора - включив у зібрання більше ста послань (декреталій) пап, у тому числі й славнозвісний «Костянтинів дар». Останній був складений як грамота, що дана римським імператором Костянтином І Великим (близько 285-337 рр.) папі Сильвестру І (314-335 рр.) та його правонаступникам «до скінчення віку сього». Вирішивши перенести свою столицю на Схід, тому що «не подобає земному царю володарювати там, де небесним царем засновано було першість священство і верховенство релігії християнської», Костянтин передав у володіння папи «Рим, а також усі провінції, місцевості, міста Італії і західних областей». У церковному відношенні папа повинен мати верховенство над чотирма патріархами (Антіохійським, Александрійським, Єрусалимським та Константинопольським), а також над усіма церквами на всій землі. Ці документи не тільки обґрунтовували законність створеної Папської держави, але й підігрівали домагання римських первосвящеників над усіма іншими ієрархами [6, с.237-239; 13, с.238-239, 257].

На Латеранському соборі (863 р.) і в посланні 865 р. папа оголосив наступне: Ігнатій вигнаний незаконно, Фотій не може бути визнаний патріархом. У крайньому випадку можливий новий процес, якщо Ігнатій і Фотій постануть перед своїм суддею у Римі [2, с. 195-196; 6, с. 267-268].

Розкол відбувся, і в 866 році Фотій розіслав східним патріархам окружне послання, в якому уперше викладалися догматичні аргументи проти католицького догмату про сходження Святого Духа (т.зв. Filioque) [7, с305].

Питання це мало довгу передісторію, що була пов’язана із розбіжностями у богослов’ї між Сходу і Заходу а також з цілим рядом політичних і церковних непорозумінь. Вже в IV столітті розуміння Трійці греками і латинянами було різним. Східна церква визнавала його джерелом тільки Бога-Отця, католики залучали сюди також і Бога-Сина [7, с.306].

Уперше додавання Filioque до Символу віри було затверджене в Іспанії на Толедському соборі у VII столітті. Поступово воно стало звичним, і у VIII столітті франкський імператор Карл Великий вже користувався ним як приводом для злісних нападок на греків. Він відмовився визнати рішення Сьомого Вселенського Собору (787 рік), тому що останнім був проголошений Символ без Filioque. Проте римські первосвященики того часу встали на захист греків. Хоча західне богослов’я і визнавало подвійний вихід Святого Духу, папи все ж вважали додавання до Символу неприпустимим. Офіційно латинська Церква затвердила Filioque тільки у XI столітті [7, с.306].

Карл Великий, зі свого боку, був переконаний у богословській правильності Filioque. У 809 році імператор скликав собор, на якому Filioque було затверджено, а греки засуджені. Проти рішень собору виступив папа Лев III, який у листі до імператора заявив, що хоча він і розділяє його переконання з приводу подвійного нисходження Духу, проте, не вважаючи себе рівним батькам Церкви, він (папа) виступає проти рішень собору. Текст Символу віри без Filioque був викарбуваний на мармуровій плиті і виставлений біля входу у базиліку святого Петра [7, с.307].

Поряд із засудженням Filioque (пізніше Фотій присвятив цьому питанню свою книгу «Містагогія») послання Константинопольського патріарха засуджувало ряд латинських звичаїв: піст у суботу, використання у перший тиждень великого посту молока, сира та яєць, безшлюбність духовенства та невизнання миропомазання, яке здійснене звичайними священиками [11, с.17].

Конфлікт ще більше поглиблювало так зване «болгарське питання». Керуючись ідеєю політичної незалежності, болгарський цар Борис довго не міг зробити рішучого вибору між Візантією та Римом. Спочатку він захотів приєднатися до Східної церкви і охрестився сам у 865 р. у Константинополі. Грецькі місіонери розпочали свою діяльність, і Фотій надіслав болгарським князям детальний трактат з питань віровчення. Однак, у 866 р. Борис, який обманувся у своїх сподіваннях церковної незалежності, звернувся до Риму, щоб отримати від Миколи те, у чому йому різко відмовляв Фотій. Папа зумів обійти питання про власного болгарського патріарха, але одразу ж відправив туди групу місіонерів, які під керівництвом двох єпископів розпочали роботу у відповідності з особистими директивами папи. Візантійський обряд був замінений римським. Грецькі місіонери були змушені покинути країну (хоча врешті-решт болгари знову перейшли на бік Константинополя). Таким чином, вплив римського престолу розповсюдився аж до воріт візантійської столиці [2, с. 195-196; 6, с. 268-269].

Греки визнали це неприпустимим. Справа набула характеру фундаментального протистояння Сходу проти західних «злочинців» із застосуванням крайніх методів. Новий Константинопольський собор 867 р. чотирьох східних патріархів (Константинопольського, Єрусалимського, Антіохійського та Александрійського) одностайно визнав папу «єретиком і руйнівником винограднику Господня», недостойним священного сану, і оголосив йому анафему [2, с. 196; 6, с.269]. Крім того, собор затвердив наступне: вселенські собори є вищим церковним авторитетом для всіх церков, у тому числі й Римської; собори можуть скликатися і без згоди папи; теорія про папську непогрішність є єрессю; вчення про Filioque є також єретичним [1, с. 91].

З іменем Фотія пов’язана і така важлива місіонерська і просвітницька діяльність «солунських братів» - Кирила та Мефодія. У 863 року вони були відправлені візантійським імператором до Моравії, де розпочали пропаганду християнства і допомагали тамтешньому князеві Ростиславу в його боротьбі проти німецьких феодалів. Перед початком своєї місії Кирило з братом створили на основі грецького алфавіту слов’янську абетку, так звану «кирилицю». Вони ж переклали з грецької на мову південних слов’ян кілька важливих для християнського богослужіння книг (уривки євангелічних текстів, послання апостолів, книгу псалмів) [8, с.44-45].

Діяльність просвітителів викликала активну протидію німецького духовенства, яке звернулося за допомогою до папи Миколая І. Брати були звинувачені у єресі. Їх звинувачували у порушенні (на думку церковників), одного із християнських догматів – вживати в службі Божій релігійні тексті лише на трьох мовах: єврейській, грецькій та латині. Викликаний до Риму Кирило тяжко захворів і помер в 869 році, а Мефодій після ув’язнення до тюрми був посвячений в сан архієпископа Моравії та Панонії. Свою діяльність він продовжував до самої смерті в 885 році [8, с.45].

Подальшу долю константинопольського патріарха визначив черговий державний переворот у візантійській столиці. Імператора Михайла III було вбито. Владу взяв його фаворит Василь Македонець, що був причетний до цього злочину. Фотія було схоплено, позбавлено сану і відправлено у заслання. Патріарший престол знову зайняв Ігнатій. Новий папа,Адріан II оголосив про відлучення Фотія від церкви. Собор у Константинополі 869-870 рр. (католицька церква вважає його VIII Вселенським собором) під керівництвом трьох папських легатів повторив цей вирок Фотію; здійснені ним посвячення були відмінені [5, с. 97-149; 6, с. 269].

Однак, ця перемога знову-таки виявилася нетривалою. Більшість населення і духовенства були на стороні Фотія, приниження якого в очах усіх було рівносильне приниженню Сходу перед Римом. Вплив Фотія при дворі посилювався, до того ж незадовго до смерті Ігнатія сталося його примирення із Фотієм. Відразу ж після смерті свого колишнього супротивника Фотій повторно вступив на патріарший трон (877 рік). На соборі 879-880 років знову восторжествували Фотій і його прибічники. Формально цей собор виглядає як вселенський: на ньому були присутніми легати папи Іоанна VIII, які зробили слабку спробу добитися від Фотія вибачень за позбавлення влади папи Миколи. Але візантійці жалю не висловили, і, більше того, собор офіційно затвердив незаконність яких би то не було додавань до Символу віри, тим самим засудивши Filioque. На заході цей собор спочатку був визнаний вселенським, але згодом, в XI столітті, при папі Григорії VII , рішення собору виявилися неприйнятними, і замість нього вселенським стали рахувати собор 869-870 років, що засудив Фотія і відновив Ігнатія. Після цього Фотій правив ще шість років і був позбавлений патріаршого престолу імператором Левом VI у 886 р. Помер колишній патріарх, вірогідно між 891 та 897 роками [7, с. 205 - 206].

Таким чином, діяльність патріарха Фотія мала величезний вплив не тільки на церковно-державні відносини у Візантії, але і визначила характер стосунків між церквами Сходу і Заходу. У його особі знайшли своє відображення тенденції до об’єднання і незалежності внутрішніх сил Візантії від риму. Ці тенденції були притаманні державному життю Ромейської імперії також і в подальший період

 

Література:

1. Воейков Н.Н. Церковь, Русь и Рим / Н.Н.Воейков. - Минск: Лучи Софии, 2000. - 656 с.

2. История Византии / Под ред. С.Д.Сказкина. В 3-х т. Т. 2. - Москва: Наука, 1967. - 470 с.

3. Каждан А.П. Социальные и политические взгляды Фотия / А.П.Каждан // Ежегодник Музея истории религии и атеизма. – Т. 2. – М. – Л., 1958. – с. 107–136.

4. Лебедев А.П. Очерк внутренней истории Византийско-восточной церкви в ІХ и XI веках / А.П.Лебедев. - Санкт-Петербург: Алетейя, 1999. - 308 с.

5. Лебедев А.П. История разделения церквей в ІХ, X и XI веках / А.П. Лебедев. - Санкт-Петербург: Алетейя, 2001. - 308 с.

6. Лортц Й. История церкви: В 2-х т. Т. 1. / Й.Лортц. - Москва: «Христианская Россия», 1999. - 514 с.

7. Мейендорф И., прот. Введение в святоотеческое богословие / И.Мейендорф; пер. с англ. Л. Волохонской. Изд. 4-е, испр. и доп. — К.: храм прп. Агапита Печерского, 2002. — 360 с.

8. Павленко Л.В. Філологічні студії візантійського патріарха Фотія / Л.В. Павленко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 42-48.

9. Россейкин Ф.М. Первое правление Фотия, патриарха константинопольського / Ф.М. Россейкин. – Сергиев Посад, 1915. – 491 с.

10. Соколов И.И. Лекции по истории Греко-восточной церкви: в 2 т. / И.И. Соколов. – СПб.: Изд-во Олега Абышко, 2005. – Т. I. – 378 с.

11. Суворов Н.С. Византийский папа. Из истории церковно-государственных отношений в Византии / Н.С.Суворов. – М.: Университ. типограф., 1902. – 163 с.

12. Успенский Ф.И. Деятельность патриарха Фотия в связи с исторической миссией византинизма: Речь, сказанная в публичном заседании историко-филологического общества 6 февраля 1891 г. /Ф.И. Успенский // Помощь самообразованию. – Саратов, 1891. – № 3(5). – С. 221–232.

13. Христианство: Словарь / Под ред. Л.Н.Митрохина и др. - Москва: Республика, 1994. - 560 с.

Site search

Конференции

Please publish modules in offcanvas position.