UDC: 351.82:338.439.02


A. Skorobahatko

National Aviation University, Institute of International Relations, Ukraine, Kiev


International humanitarian law distinguishes two types of armed conflicts, namely: international armed conflicts, opposing two or more States, and non-international armed conflicts, between governmental forces and non-governmental armed groups. A diplomatic mission is a group of people from one state or an international inter-governmental organisation present in another state to represent the sending state/organisation officially in the receiving state. Legal status of diplomatic missions in the case of armed conflict in Ukraine.

Key words: Legal status, international law, diplomatic law, diplomatic missions, armed conflict.


The States parties to the 1949 Geneva Conventions have entrusted the ICRC, through the Statutes of the International Red Cross and Red Crescent Movement, " to work for the understanding and dissemination of knowledge of international humanitarian law applicable in armed conflicts and to prepare any development thereof " Statutes of the International Red Cross and Red Crescent Movement, art. 5, para. 2(g) [1]. It is on this basis that the ICRC takes this opportunity to present the prevailing legal opinion on the definition of "international armed conflict" under International Humanitarian Law, the branch of international law which governs armed conflict.

International humanitarian law distinguishes two types of armed conflicts, namely: international armed conflicts, opposing two or more States, and non-international armed conflicts, between governmental forces and non-governmental armed groups, or between such groups only.

Legally speaking, no other type of armed conflict exists. It is nevertheless important to underline that a situation can evolve from one type of armed conflict to another, depending on the facts prevailing at a certain moment.

The International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia (ICTY) proposed a general definition of international armed conflict. In the Tadic case, the Tribunal stated that "an armed conflict exists whenever there is a resort to armed force between States" [2]. This definition has been adopted by other international bodies since then.

The doctrine gives useful comments concerning the definition of an international armed conflict. According to D. Schindler, "the existence of an armed conflict within the meaning of Article 2 common to the Geneva Conventions can always be assumed when parts of the armed forces of two States clash with each other. Any kind of use of arms between two States brings the Conventions into effect [3].

A diplomatic mission is a group of people from one state or an international inter-governmental organisation present in another state to represent the sending state/organisation officially in the receiving state. There are resident and non-resident embassies. A permanent diplomatic mission is typically known as an embassy, and the head of the mission is known as an ambassador. The term "embassy" is commonly used also of the building or section of a building in which the work of the diplomatic mission is carried out, but, strictly speaking, it is the diplomatic delegation itself that is the embassy, while the office space is called the chancery. The members of a diplomatic mission can reside within or outside the building that holds the mission's chancery, and their private residences enjoy the same rights as the premises of the mission as regards inviolability and protection.

All missions to the United Nations are known simply as permanent missions, while EU Member States' missions to the European Union are known as permanent representations and the head of such a mission is typically both a permanent representative and an ambassador. European Union missions abroad are known as EU delegations. Some countries have more particular naming for their missions and staff: a Vatican mission is headed by a nuncio (Latin "envoy") and consequently known as an apostolic nunciature.

Missions between Commonwealth countries are known as high commissions and their heads are high commissioners. This is because ambassadors are exchanged between foreign countries, but since the beginning of the Commonwealth, member countries have nominally maintained that they are not foreign to one another (the same reason as the naming of the Foreign and Commonwealth Office). An ambassador represents one head of state to another and an ambassador's letters of credence are addressed by one head of state to another. The senior representative of a Commonwealth country to another was therefore called a high commissioner, accredited not to the head of state but to the government of the receiving country, but at the same time considered the equivalent of an ambassador. Still today, even if two Commonwealth countries have distinct heads of state (monarch or president), each one's senior diplomatic representative to the other continues to be called a high commissioner, whether he or she represents a sending government or a sending head of state.

A consulate is similar to (but not the same as) a diplomatic office, but with focus on dealing with individual persons and businesses, as defined by the Vienna Convention on Consular Relations. A consulate or consulate general is generally a representative of the embassy in locales outside of the capital city. For instance, the United Kingdom has its Embassy of the United Kingdom in Washington, D.C., but also maintains seven consulates-general and four consulates elsewhere in the US. The person in charge of a consulate or consulate-general is known as a consul or consul-general, respectively. Similar services may also be provided at the embassy (to serve the region of the capital) in what is normally called a consular section.

In cases of dispute, it is common for a country to recall its head of mission as a sign of its displeasure. This is less drastic than cutting diplomatic relations completely, and the mission will still continue operating more or less normally, but it will now be headed by a chargé d'affaires (usually the deputy chief of mission) who may have limited powers. A chargé d'affaires ad interim also heads the mission during the interim between the end of one chief of mission's term and the beginning of another.

"The functions of a diplomatic mission consist, inter alia, in representing the sending State in the receiving State; protecting in the receiving State the interests of the sending State and of its nationals, within the limits permitted by international law; negotiating with the Government of the receiving State; ascertaining by all lawful means conditions and developments in the receiving State, and reporting thereon to the Government of the sending State; promoting friendly relations between the sending State and the receiving State, and developing their economic, cultural and scientific relations".

The rights and immunities (such as diplomatic immunity) of diplomatic missions are codified in the Vienna Convention on Diplomatic Relations of April 18, 1961, the Vienna Convention on Consular Relations of April 24, 1963 [4,5]

Diplomacy (from the Greek δίπλωμα, meaning making a deal with other countries) is the art and practice of conducting negotiations between representatives of states. It usually refers to international diplomacy, the conduct of international relations through the intercession of professional diplomats with regard to issues of peace-making, trade, war, economics, culture, environment, and human rights.

As for Ukraine, 77 embassies of foreign states, 18 representations of international organizations, the Delegation of the European Union, one international regional organization (GUAM), one intergovernmental organization, two monitoring missions and one advisory mission (total number - 101 institutions) are accredited in Ukraine [6].

Legal status of diplomatic missions in the case of armed conflict in Ukraine is formed on the actual diplomatic relations with Russia. There are no ambassadors, diplomats not of the first rank work in embassies. There are two legal formats such as:

- Normandy format (French: Format Normandie), also known as the Normandy contact group, or the Normandy Four, is a diplomatic group of senior representatives of the four countries (Germany, Russia, Ukraine and France) to resolve the war in Eastern Ukraine;

- Minsk format. At a summit in Minsk on 11 February 2015, the leaders of Ukraine, Russia, France, and Germany agreed to a package of measures to alleviate the ongoing war in eastern Ukraine [7].

Thus, the main tasks for Ukraine are: the formation of the agenda of the work of the UN Security Council and other, the pressure on Russia to take into account human rights violations through the activities of the diplomatic missions of Ukraine in international organizations.


  1. Statutes of the International Red Cross and Red Crescent Movement. Retrieved from https://www.icrc.org/eng/assets/files/other/statutes-en-a5.pdf [In English].
  2. ICTY, The Prosecutor v. Dusko Tadic, Decision on the Defence Motion for Interlocutory Appeal on Jurisdiction, IT-94-1-A, 2 October 1995, para. 70

[In English].

  1. D. Schindler, The different Types of Armed Conflicts According to the Geneva Conventions and Protocols, RCADI, Vol. 163, 1979-II, p. 131 [In English].
  2. Vienna Convention on Diplomatic Relations of April 18, 1961 Retrieved from http://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/9_1_1961. pdf [In English].
  3. Vienna Convention on Consular Relations of April 24, 1963 Retrieved from http://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/9_2_1963. pdf [In English].
  4. Ministry of Foreign Affairs of Ukraine Retrieved from https://mfa.gov.ua/ua/protocol-info/dip-corps [In English].
  5. Normandy format / Minsk format https://www.ukrinform.ua/tag-normandska-cetvirka [In English].

УДК 667.64:678.026



кандидат технічних наук Гарматюк Р. Т, Гуменюк П. О., Морозов П. Е.

Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка, Україна, м. Кременець.

В роботі проаналізовано вплив складу інгредієнтів, на теплостійкість полімеркомпозиті. Обґрунтовано ефективність використання полідисперсних наповнювачів для підвищення теплостійкості. Пояснено причину зміни теплостійкості полімеркомпозитів.

Ключові слова: епоксидна смола, теплостійкість, полімеркомпозит, полідисперсні наповнювачі, полімерна матриця.

Епоксидні полімери з низьким вмістом металевих порошкових наповнювачів і високими електропровідними властивостями практично недостатньо використовують в електротехнічній індустрії із-за низьких експлуатаційних характеристик та високої вартості.

Актуальним завданням сучасного матеріалознавства є розробка нових полімеркомпозитів із заданими характеристиками, яким властиві високі фізико-механічні та теплофізичні показники, що досягається шляхом формування багатокомпонентних систем при високому степені наповнення.

Високонаповнені полімеркомпозити формуються при підвищених температурах і при експлуатації можуть піддаватися температурному впливу, тому вивчення теплофізичних властивостей полімеркомпозиційних матеріалів має велике практичне значення [1, 2]. Важливими теплофізичними властивостями, які впливають на експлуатаційні характеристики полімеркомпозиційних покриттів є теплостійкість [3].

У процесі досліджень встановлено, що введення дисперсних наповнювачів призводить до підвищення теплостійкості наповнених полімерних систем в порівнянні з полімерною матрицею, із збільшенням ступеня наповнення. Показано, що теплостійкість полімеркомпозиційних матеріалів в залежності від кількісного складу і роду наповнювача носить екстремальний характер, а введення в композицію додатково дрібнодисперсного наповнювача з розвиненою поверхнею дозволяє підвищити її теплостійкість, що пояснюється малою рухливістю макромолекул в граничному шарі полімер-наповнювач. Використання основного та допоміжного наповнювача, дозволяє збільшити теплостійкість композиції в середньому на 20-25 К.

Збільшення теплостійкості полімерної матриці при введенні наповнювачів пояснюється високим ступенем зшивання в’яжучого. В результаті взаємодії молекул епоксидної матриці з активними центрами наповнювача відбувається впорядкування ланцюгів полімеру на поверхні наповнювача і обмеження їх рухливості в граничному шарі.

Висновки. Таким чином, наповнення полімерної матриці дисперсними наповнювачами різної природи та різного гранулометричного складу дозволяє в широкому діапазоні регулювати теплостійкість композиційних матеріалів.


  1. Стухляк П.Д. Вплив фізико-хімічної взаємодії між компонентами системи епоксикомпозиту на його теплопровідність / П.Д. Стухляк, М.М. Митник, Ю.О. Кашуба // Вісник ТДТУ. – Тернопіль : ТДТУ. – 1998. – Т.3, №4. – С. 146-151.
  2. Тризно М.С. Клеи и склеивание / М.С. Тризно, Е.В. Москалев. – Л. : Химия, 1980. – 120 с.
  3. Годовский Ю.К. Теплофизика полимеров / Годовский Ю.К. – М.: Химия, 1983. – 254 с.


УДК: 94


Анрі Дюнан та розвиток міжнародного гуманітарного права (50-60 ті рр. ХІХ ст.)

доктор історичних наук, Ореховський В.О.

Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, Україна, м. Чернівці


Тези висвітлюють події, пов’язані із становленням міжнародного гуманітарного права («законів та звичаїв війни»). Велику увагу автор приділяє особі швейцарського громадського діяча Анрі Дюнана. Показана його роль у підписанні Женевської конвенції «Про покращення долі поранених та хворих воїнів під час сухопутної війни» та створенні міжнародного Товариства Червоного Хреста.

Ключові слова: міжнародне гуманітарне право, Товариство Червоного Хреста, Анрі Дюнан, Женевська конвенція, допомога пораненим та хворим.


Ідеї надання допомоги потерпілим під час військових дій неодноразово виникали в ході різних воєн. Однак, лише ХІХ століття, з його  небаченим прогресом у військовій галузі і, як наслідок, зростанням кількості жертв збройних конфліктів, змусило людство переглянути ставлення відносно самої можливості покращення долі поранених військових.

Першим етапом у становленні широкомасштабної організації, яка б надавала допомогу пораненим стало виникнення громадського руху Червоного Хреста. Йому передували події битви між франко-сардінською та австрійською арміями у 1859 р. біля містечка Сольферіно на півночі Італії. За 15 годин бойових дій вона забрала життя більше 30 тис. чоловік (за деякими даними – 40 тис). Кількість поранених та скалічених неможливо було підрахувати [1].

Одним з очевидців цих подій став швейцарський бізнесмен Анрі Дюнан. Він був вражений не тільки полем битви «…засіяним тілами людей і коней», але і тим, що тисячі поранених, які ще залишалися на ньому, виявилися просто покинутими напризволяще, вмираючи мученицькою смертю. Становище погіршувала і мізерна кількість медичного персоналу: всього лише 6 військових лікарів французької армії не могли зарадити цій катастрофічній ситуації [2, с.18]. Згадуючи про роботу останніх А. Дюнан писав: «Французькі хірурги виявили невтомну самопожертву, …протягом доби не відпочиваючи ні хвилини. Двом з них… довелося зробити так багато ампутацій і перев’язок, що вони втратили свідомість. В іншому пункті один з лікарів був настільки виснаженим, що двоє солдатів підтримували йому руки, щоб він міг продовжувати працювати» [3, с.51].

Не вважаючи для себе можливим залишатися осторонь Дюнан активно залучається до надання допомоги пораненим, організує добровольців. Він допомагає не тільки своїм воякам, але і солдатам ворога, переконуючи у необхідності такого підходу і інших добровольців. Його заклик «Tutti Fratelli» («Всі ми брати») стає у подальшому гаслом системи допомоги [4].

Цими страшними днями у Дюнана зароджується ідея створення системи добровільних медичних товариств, які б могли надавати допомогу пораненим під час війни. Враження від побаченого Дюнаном на полі битви  виявилося настільки сильним, що після свого повернення до Женеви він пише книгу «Спогад про битву у Сольферіно», яку видав власним коштом у 1862 р. Книга справила надзвичайно сильне враження на багатьох людей.

До Дюнану приєднався інший швейцарець, юрист Густав Муаньє голова «Товариства громадської користі». Вони обидва вирішили утворити в Женеві Міжнародний Комітет допомоги пораненим воїнам (у майбутньому - Міжнародний комітет Червоного Хреста). До справи залучилися генерал Анрі Дюфур та два лікарі: Луї Аппіа та Теодор Монуар [1].

Комітет, в особі свого голови Г.Муаньє, звернувся до всіх держав з пропозицією обговорити питання про долю жертв війни. Основним шляхом вирішення цієї проблеми члени комітету вважали створення товариств, які ще у мирний час мали би у своєму складі «рятівників-добровольців», підготовкою яких займалися саме ці товариства, а також медичних матеріалів, інструментів та іншого необхідного майна. Щойно розпочнеться війна, ці товариства зможуть надавати суттєву допомогу медичним підрозділам армій своїх країн Важливим було і те, що Комітет висунув пропозицію запровадити єдиний знак, яким позначалися як військові санітарні служби, так і добровольці товариств допомоги пораненим воїнам [4].

Ці пропозиції були прийняті, і в тому ж 1863 р. у Женеві була скликана конференція з представників 16 держав (39 делегатів). 29 жовтня 1863 р. стало днем народженням Товариства, якому була присвоєна назва «Червоний Хрест», а гаслом були обрані слова «Inter arma caritas” («Милосердя під час битви»).

Конференція ухвалила напрямки і результати діяльності Комітету, підтримавши необхідність створення товариств, які під час військових дій надавали би допомогу військовій медицині. В рішеннях Конференції було вказано, що персонал таких товариств «в усіх країнах носить єдиний відмітний знак – білу нарукавну пов’язку із червоним хрестом» [2, с.20].

Конференція рекомендувала: «визнати єдиний відмітний знак для медичних служб усіх армій або, у крайньому випадку, для всіх приналежних до цієї служби осіб однієї армії; прийняти єдиний прапор в усіх країнах для позначення похідних лазаретів та госпіталів» [5, с.10-11].

Для того, щоб ці рекомендації мали змогу стати інструментом міжнародного права, уряд Швейцарії скликав у Женеві, у серпні 1864 р., дипломатичну конференцію. 22 серпня 1864 р. учасники конференції підписали конвенцію «Про покращення долі поранених та хворих воїнів під час сухопутної війни».

Женевська конвенція містила у собі 10 статей, які торкалися наступних питань: військові санітарні підводи, госпіталі та лазарети були визнані нейтральними, їм забезпечувалися захист і повага; нейтральність поширювалась на армійських священиків, які виконували свої обов’язки; у разі потрапляння до рук супротивника, вони повинні були бути звільнені і поверталися до власного табору; необхідно було поважати мирне населення, яке допомагало пораненим; поранених та хворих військових необхідно було забезпечити доглядом, незалежно від того на чиєму боці вони воювали; знак червоного хреста на білому полі мав позначати госпіталі і медперсонал для надання їм захисту [6, с.200-201].

Саме ці положення стали основою для розвитку міжнародного гуманітарного права.

Женевські починання знайшли своїх послідовників, В одному із перших звітів французького Товариства опікування хворими та пораненими солдатами так відмічені ці успіхи: «Як корабель вкривається при попутному вітрі вітрилами, так на європейському континенті після 1863 і 64 рр. повсюдно виникають комітети» [7, с.86].

Перше товариство виникло у Вюртемберзі ще у грудні 1863 р. протягом 1864р. відкриваються ще 10 товариств Червоного Хреста: у герцогстві Ольденбурзькому, у Бельгії, Пруссії, Данії, Франції, Італії, Мекленбурзі, Іспанії та Німеччині [4]. Розпочався новий етап розвитку міжнародного гуманітарного права.

Отже, розвиток військового мистецтва і вдосконалення зброї, особливо у другій половині ХІХ ст., призвели до різкого збільшення кількості людських втрат. Військова адміністрація не мала можливості приділяти належної уваги всім пораненим, і тисячі їх вмирало, залишаючись на полях битв. В цих умовах допомога, яка надавалась окремими особами, була недостатньою. Необхідно була широкомасштабна організація, яка об’єднувала б громадські сили, слугуючи справі милосердя та людяності.

За ініціативи швейцарського підприємця і громадського діяча А.Дюнана розпочинається процес оформлення гуманітарного права. Результатом його діяльності стала славнозвісна Женевська Конвенція (1864 р.). Вона являла собою першу багатосторонню постійно діючу угоду, відкриту для приєднання інших держав. Саме з неї бере свій початок сучасне міжнародне гуманітарне право.



  1. Теличкин И. Анри Дюнан: путь к бессмертию // Медицинская газета – 2012. - № 44 (22 июня). [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.mgzt.ru/article/1547/.
  2. Чемякин Ю.В. Международное гуманитарное право и СМИ. Конспект лекций. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: // www. kzdocs.docdat.com/docs/index-41775.html?page=16.
  3. Дюнан А. Воспоминание о битве при Сольферино/ Пер. с фр. – 3-е изд., без изм. – М.: Международный Комитет Красного Креста, 2009. – 108 с.
  4. Филин О. Анри Дюнан – основатель «Красного Креста». [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.newacropolis.ru/magazines/1_2001/ Anri_Dunan_osn_kr_kr/.
  5. Бюньон Ф. Красный Крест, Красный Полумесяц, Красный Кристалл. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http: //www.icrc.org/ rus/assets/files/other/kr.pdf.
  6. Малышева Т.А. Возникновение Общества Красного Креста как первый историко-правовой этап в становлении централизованного оказания гуманитарной помощи / Т.А. Малышева //Вестник Саратовской государственной академии права. – 2011. - № 4(80). – С.199-202.
  7. Богаевский П. Красный Крест в развитии международного права: В 2-х ч. / Богаевский П. – М.: Т-во Скоропеч. А.А. Левенсон, 1906. - Ч. 1: Национальные общества Красного креста и Женевская конвенция 22 авг. 1864 года – 343 с.


УДК 678.01:573.311



кандидат технічних наук Гарматюк Р. Т, Гонтарук Т. В., Голуб Л. В.

Кременецька обласна гуманітарно-педагогічна академія ім. Тараса Шевченка, Україна, м. Кременець.


Проаналізовано вплив складу інгредієнтів, на електропровідні властивості полімеркомпозитів. Обґрунтовано ефективність комплексного використання епоксидних полімерів та полідисперсних наповнювачів для електропровідних матеріалів.

Ключові слова: епоксидна смола, електропровідний матеріал, полімер композит, полідисперсні наповнювачі, електропровідність.

Для забезпечення технічного прогресу в промисловості та енергозбереження виникає необхідність розробок нових електропровідних матеріалів з покращеними електропровідними, фізико-механічними експлуатаційними характеристиками


Більшість полімерів є електричними ізоляторами, але із них можна виготовити електропровідні композиції шляхом введення дисперсних наповнювачів [1].

Актуальність вирішення цієї проблеми полягає у використанні  електропровідних композиційних матеріалів і покриттів на основі епоксидних смол, наповнених діа-, пара- і феромагнітними нано- та полідисперсними компонентами, які мають високу адгезію, технологічність при формуванні покриттів на деталі складної конфігурації, розвинуту сировинну базу.

Для дослідження об’ємного і поверхневого питомого опорів використовували метод, заснований на вимірювані сили струму, що проходить через зразок при відомій різниці потенціалів між електродами [2].

В результаті проведених досліджень встановлено, що механізм електропровідності залежить від типу електропровідного наповнювача, його концентрації, наявності оксидних та інших плівок на поверхні частинок, способу і степені диспергування наповнювача в полімері, від температури і інших факторів.

Одним із напрямків збільшення електропровідності полімеркомпозитів є армування дисперсними наповнювачами. Можливості в цій області надзвичайно широкі, а коло вирішуваних завдань в остаточному підсумку визначаються конкретними вимогами, які ставляться до матеріалів [3, 4].

Показано перспективність використання в якості наповнювачів полідисперсних порошків пластинчастого графіту, технічного вуглецю, технічного графіту, крокусу для одержання покриттів з високою електропровідністю.

Встановлено, зниження сидементації частинок в покритті, та збільшення електропровідності в композиціях з наповнювачами пластинчастої або лускатої форми.

Висновки. В результаті проведених досліджень встановлено оптимальний склад електропровідних полімеркомпозитів на основі епоксидної смоли та полідисперсних вуглецевих наповнювачів широкого спектру застосування


  1. Гуль В.Е. Электропроводящие полимерные композиции. / В.Е. Гуль, Л.З. Шенфиль. – М.:Химия, 1984. – 240 с.
  2. Карякина М.И. Испытание лакокрасочных материалов и покрытий. / М.И. Карякина. – М.: Химия, 1988. – 272 с.
  3. Kurosaki Ryozo. Электрические и термические свойства плоского нагревателя из полимера, наполненного хлопьевидными частицами/ Kurosaki Ryozo, Kitano Takeshi // Nippon setchaku gakkaishi. J. Adhes. Soc. Jap. – 2003. – 39, №4. – С. 136-145.
  4. Сухарева Л.А. Долговечность полимерных покритий / Л.А. Сухарева. – М.: Химия, 1984. -386 с.

УДК: 069.5:355.018](477) “20”



Плєшакова Л. О.

Національний музей народної архітектури та побуту України, Київ, Україна.


В поданій статті автор аналізує історичні причини, які привели до втрати музейних колекцій у Луганську під час Другої світової війни. Викладені у статті фактичні дані вказують на руйнівний характер військових конфліктів та на їх наслідки для стану культурного середовища суспільства.

Подається оглядова характеристика колекцій сучасного Луганську, які в умовах перебування на тимчасово окупованих територіях опинились під загрозою вилучення з загальнодержавної культурної спадщини.

Висвітлення унікальності музейних зібрань Луганська необхідне для акцентування уваги суспільства на проблемі збереження національного культурного надбання України у його загальному вигляді.

Ключові слова: музейна колекція, окупація, меморіальна колекція, раритети, артефакти, рідкісна збірка, національна спадщина. 


Плешакова Л. А., Судьба музейных коллекций в контексте военных конфликтов/ Национальный музей народной архитектуры и быта Украины, Киев, Украина.

В данной статье автор анализирует исторические причины, которые привели к потере музейных коллекций в Луганске во время Второй мировой войны. Изложенные в статье фактические данные указывают на разрушительный характер военных конфликтов и на их последствия для состояния культурной среды общества.

Подается обзорная характеристика коллекций современного Луганска, которые в условиях пребывания на временно оккупированных территориях оказались под угрозой исключения из общегосударственного культурного наследия.

Освещение уникальности музейных собраний Луганска необходимо для акцентирования внимания общества на проблеме сохранения национального культурного достояния Украины в его общем виде.

Ключевые слова: музейная коллекция, окупація, мемориальная коллекция, раритет, артефакт, редкое собрание, национальное наследие.


Pleshakova L. O. The Place of Museum Collections in the Context of Military Conflicts/ National Museum of Folk Architecture and Life of Ukraine, Kyiv, Ukraine.In the article, the author analyzes the historical reasons that led to the loss of museum collections in Lugansk during the Second World War. The facts presented in this article point to the destructive nature of military conflicts and their consequences for the state of the cultural environment of society.There is an overview of the collections of modern Lugansk, that in the conditions of staying in the temporarily occupied territories, were threatened with extraction from the national cultural heritage.Highlighting of the uniqueness of the museum collections of Lugansk is necessary to emphasize the public's attention to the problem of preserving the national cultural heritage of Ukraine in its general form.

Key words: museum collection, occupation, memorial collection, rarities, artefacts, rare collection, national heritage.


Вступ. Реалії сьогодення вимушують додавати до регіональних ознак деяких музеїв України уточнення «музеї на тимчасово окупованих територіях». Колекції таких музеїв опиняються під загрозою втрати. Особливо небезпечними в цьому сенсі виглядають процеси ідеологічних переорієнтацій під впливом домінуючих політичних еліт.

Подібні процеси відбувались неодноразово в історії луганських музеїв, однак завдяки фаховості луганських музейників колекції були збережені. Змінюючи тематичну спрямованість експозицій, загальні музейні колекції зберігались у повному обсязі, консервуючись до певних відповідних запитів відвідувачів.


Суттєвих втрат зазнав музейний фонд Луганська під час Другої світової війни в період окупації Луганська з 17 липня 1942 року по 14 лютого 1943 року. В той період у Ворошиловграді (так називався Луганськ на той час) існувало два музеї. Під час евакуації були втрачені цінні колекції разом з обліковою документацією та архівом. Ці трагічні наслідки пов’язані з рядом помилок або спланованих навмисно дій, зроблених відповідальними особами Обкому КП(б)У.

Відомо, що з 26 червня 1941 року у Києві була створена Рада з евакуації музейних цінностей [1], яка на основі розробленого нею плану видала відповідні розпорядження. Однак, з невідомих причин у Ворошиловграді ці розпорядження були виконані за власним сценарієм. Перш за все, це доволі незрозуміла евакуація в два етапи.

В січні 1942 року від Паровозобудівного заводу ім. Жовтневої революції відійшов евакуаційний ешелон. У кінці січня на обласному рівні чомусь вирішили, що фронт стабілізувався та далі, ніж стратегічно важливе Дебальцеве, не просунеться. Але ж було відомо, що лінія бліц кригу обмежувалась на рубежі Архангельськ-Астрахань. Однак, це не завадило прийняти рішення про реевакуацію. І це в умовах війни, перезавантаження доріг, гострого дефіциту транспорту, з завантаженням та розвантаженням обладнання луганських заводів, інших підприємств, культурних цінностей та облікових документів. Важко знайти логіку в таких діях місцевої влади, адже саме такі дії привели до зіпсування та втрати більшої частини того, що за рішенням Ради з евакуації повинно було бути збережено.

Зрозуміло, що для уникнення відповідальності за недбалість та злочинну халатність треба було знищити облікову документацію Ворошиловградського краєзнавчого музею. Останні записи в інвентарних книгах свідчать про зберігання у фондах музею 10733 предметів. Ці записи датуються 01.01.1940 року. Колекція Ворошиловградського музею революції ім. К.В.Ворошилова – справжнього ідеологічного осередку, була ретельно підготована та евакуйована з першим ешелоном. І це не дивлячись на те, що на той момент Музей Революції офіційно вже не існував [2]. Значно цінніша колекція Краєзнавчого музею не була евакуйована, бо для неї не знайшлось транспорту. Обставини за яких зникла цінна музейна колекція, не з'ясовані досі. Відомо лише те, що вже під час окупації директор музею Є.І.Дем’яненко зі своїм заступником С.О.Локтюшевим, сторожем М.І.Бліновим та прибиральницею М.П.Загубляк намагались сховати бодай якусь частину музейної колекції: вони запакували в один ящик біля 40 картин, в другий – порцеляну, в два наступних – цінні археологічні музейні предмети, фото старого і нового міста, монети різних історичних епох. Куди поділись ці ящики – не відомо. Старовинні меблі у стилі «рококо», етнографічні та археологічні артефакти, експонати художнього відділу, бібліотека, архів музею знаходились на той час в будівлі Музею Революції, вони були втрачені у наслідок пожежі, причини якої невідомі і досі.

Під час окупації німці намагалися прихилити на свій бік місцеве населення. З цією метою вони відкривали українські національні школи, театр, цирк, вар`єте, працювали ресторани, трактири. Скласти уявлення про культурне життя в Луганську під час окупації можна з газети « Нове життя», яка виходила у Луганську як ідеологічний рупор німецького командування [3] з 18 серпня 1942 року до 7 лютого 1943 року (з 1 листопада 1942 року газета мала назву «Ворошиловградський літопис» - авт.).

Відновлення музею почалось 15 лютого 1943 року [4]. Директору музею Дем'яненко Є.І. було передано з УНКВС 27 живописних картин, 228 монет різних історичних епох, 2 журнали та вазу, виготовлену на Сервській мануфактурі. Достеменно не відомо, чи з довоєнної колекції ці предмети.

У звіті секретаря підпільного місткому щойно визволенного Ворошиловграда М.І.Трет’якевича йдеться про втрачені великі музейні цінності, але ж без будь – якої конкретики, тільки емоції: «Изверги, нелюди ...разграбили ценности, все до нитки!» Чи можна вважати такі непідтверджені нічим слова достовірними? Мабуть, ні.

Слід процитувати ще одну доповідь лектора обкома КП(б)У Абрамова:  «Основные ценности музея Революции были вывезены вглубь страны еще в 1941 – ом... В музее оставались некоторые экспонаты. Все это было вывезено, как говорит Сперанский (зав. відділу культури –авт.) какой - то комиссией по вывозу ценностей в Германию» [5]. І знову – ніякої конкретики, ніякого акту, який, як стверджував Абрамов, зберігався у директора музею Революції Бурлакова.

Зразком кричущого недбальства міських влад є втрата під час  війни безцінного архіву Луганського ливарного заводу, який за першим директивами Радянської влади у березні 1926 року потрапив до архівної управи Луганська. Під час окупації в будівлі обласного архіву на пл. Революції були розташовані італійські конюшні. В них, за спогадами очевидців,  першими документами Луганського заводу розтоплювали пічки, також цими безцінними матеріалам загортали продукти харчування на ринках та барахолках. А частина (за деякими джерелами приблизно 50%  дореволюційних документів за прийнятим рішенням міської влади не підлягали вивозу в евакуацію [6, с. 6-7]) цих документів була вивезена глибоко у тил в міста Актюбінськ та Златоуст, де втрачені назавжди.

Обласний комітет обліку збитків, нанесених німецькими загарбниками, визначив збитки, нанесені Климівському району міста Ворошиловграда (нині Ленінський район міста Луганська). У цьому районі знаходився музей. За актами 1943 року збитки дорівнювались 288961641 карбованців, у тому числі збитки, нанесені школам, клубам, бібліотекам та іншім закладам культури району, складали 59 міл. 964 тис. карбованців [7]. Але акта про збитки безпосередньо музею немає. Обліковані були тільки вартість приміщення та майна ( стіни, віконні рами, скло, столи, стільці та інш.). Про вартість рідкісних експонатів – жодної документальної згадки. Питання, куди поділась цінна колекція музею, хто винен у її втраті, на сьогоднішній день залишається відкритим. Над цим можна тільки розмірковувати, враховуючи реальні факти того часу.

З газет «Нове життя» відомо, що німці поміж іншого, в окупованому Луганську намагались відкрити історичний музей як осередок нової ідеології. Під цей намір було відкрито Фонд збору коштів, в якому в решті решт зібралось (за різними джерелами) від 6 до 7 тисяч карбованців. Бути директором цього «неіснуючого» музею було запропоновано С.О.Локтюшеву, який і дав згоду на цю роботу. На якому фонді намагалась німецька влада створювати музей – невідомо. Музей не був відкритий скоріш за все за браком часу (всього 7 місяців окупації).

З деяких зауважень, які пролунали на проведенні занять у системі партосвіти вже після визволення Ворошиловграду можна було б зробити уявлення про напрямки роботи історичного музею, який мав бути створений у окупованому Луганську. Лектор партосвіти наводить факт, коли науковий співробітник відділу соцбудівництва краєзнавчого музею Є.І. Дем`яненко (тут ми бачимо різночитання з матеріалами досліджень співробітників сучасного краєзнавчого музею, які називають директором музею Є.І.Дем`яненко у цей час) прийшла до С.О.Локтюшева  найматися на роботу, Локтюшев відмовив жінці, аргументуючи відмову тим, що історичний музей буде мати іншу направленість. А начальник Локтюшева, заввідділом культури та освіти міступрави Ковальов (який після визволення міста пішов разом з німцями з міста) дослівно зробив таку заяву: «Вы получили образование после революции. Вы неграмотные люди, как вы смеете приходить и просить работу?..» [8, с. 7].

 Після визволення міста 20 лютого 1943 року  Локтюшев був заарештований органами НКВС за стандартним звинувачуванням «німецького ставленика» та через 25 діб 17 березня 1943 року він помер у в`язниці (за офіційною версією від туберкульозу, не дочекавшись суду). Можливо тому у спеціальній роботі, присвяченій репресованим українським археологам, у списках реабілітованих прізвища С.О.Локтюшева  немає [9]. Він був реабілітований тільки у 1990 році зусиллям співробітників Луганського обласного краєзнавчого музею.

На сьогоднішній день за лінією розмежування знаходяться ще два музеї, колекції яких належать до національної спадщини України, а окремі їх експонати, являють собою раритети світового рівня.

Так, наприклад, Луганський обласний художній музей, відкритий у 1951 році нараховує понад 8000 вітчизняних та закордонних творів мистецтва XVI-XX століття.

Найбільш цінні з них належать художникам Італії, Франції, Нідерландів, Німеччини, Австрії, Польщі XVI-XІX століття: полотна Франческо Тревізані «Оплаківаніє» (XVIІ- XVIІІ), «Святий Себаст’ян» (італійська школа живопису  XVIІ століття), «Портрет Архітектора» А.Баллі, «Вигнання Агари» (Голландія,  XVIІІ століття) та багато інших. Не менше значущою є колекція графіки – малинки, акварелі, гравюри майстрів XVI-XX століття. З Ермітажу в музей надійшло більш ніж 50 відтисків західноєвропейської гравюри XVIІ-XІX століть. В колекцію входить більш, ніж 300 скульптур. Колекція прикладного мистецтва країн Сходу нараховує більш 100 експонатів XVIІІ-XX віків, серед яких ексклюзивні зразки фарфору, кераміки, металу, дерева, скла, кістки, мармуру (найбільш цінні скульптури цієї групи свого часу прикрашали інтер’єр дому Терещенка на Бібіковькому бульварі), каміння, зразки ткацтва Китаю, Японії, Монголії. Безперечно цінна колекція живопису представлена роботами художників Є.Гольдингера, В.Ізмайловича, І.Селезньова, А.Кандаурова, М.Беркоса, І.Айвазовського, Л.Лагоріо, В.Сірова, Б.Скиргелло, портретами Буковецького, пейзажами Васильковського С., Н.Онацького, П.Левченко, Г.Світлицького, С.Свєтославського, Т.Яблонської, С.Григор’єва, К.Трохименко, Н.Глущенко, Є.Воловуєва. Сучасний живопис представлений натюрмортом П.Петровичева, роботою Ю.Піменова «В магазині», камерним пейзажем С.Герасимова «В Самарканді», відомим портретом драматурга К.Триньова, зробленого П.Кончаловським, портретом Є.Григор’євої (А.Архіпов), збіркою графіків П.Львова, Кукриніксів. В колекцію також включені стародруки, широкий етнографічний матеріал, цінні предмети сакрального мистецтва.

Поповнення фондів музею відбувалось поміж іншим і за рахунок Спілки художників України, представники якої завжди мали добрі стосунки з музеєм.

Міський музей історії та культури міста Луганськ був створений на базі меморіального музею К.Є.Ворошилова. Музейне зібрання цього музею має характерну особливість – воно майже все складається з комплексу меморіальних зібрань. Найчисленніше з них – меморіальна колекція К.Є.Ворошилова, яка налічує понад 36 000 музейних предметів. Значну частину цієї колекції складає особиста бібліотека К.Ворошилова, яка була передана до музею у листопаді 1985 року з арсеналу Кремля. На це унікальне книжкове зібрання претендувала Московська бібліотека ім. Леніна, але завдяки неймовірним зусиллям луганських музейників бібліотека опинилась у Луганську.

Серед унікальних книг цієї бібліотеки – «Історія артилерії» 1684 року з помітками власноруч Петра І. Ця книга зберігалась у бібліотеці лейб-гвардії Преображенського полку, створеного, як відомо, Петром І у 1687 році. Результати дослідження наукових співробітників музею підтвердили фахівці Наукової бібліотеки Державного Ермітажу та російського відділу Державного Ермітажу (листи знаходяться в архіві Міського музею історії та культури міста Луганськ) – історію артилерії Петро І вивчав дійсно саме по цій книзі [10, с. 120].

Рідкісними, подекуди виконаними у єдиному подарунковому екземплярі, є книги «Фауст» Гете з дарчим написом від В.Піка, унікальна енциклопедія «Пекін»  (подарунок Ворошилову від Мао Дзе Дуна), рідкісне видання Великої Британської енциклопедії (подарунок від королеви Бельгії Єлизавети), численна довідкова та енциклопедична література, словники Брокгауза та Ефрона (83 томи), словник братів Гранат, книга «Мальборо і його час» з автографом У.Черчіля, книги з дарчими написами (більш ніж 500 екземплярів) від відомих літераторів, художників, композиторів, вчених різних галузей, численна антиквара література, стародруки тощо.

Безцінним в історичному сенсі є фотофонд з меморіальної колекції, який складає близько 13 000 експонатів, серед яких унікальнї фото голів держав, членів королівських сімей з дарчими написами (президента Індонезії Сукарно, Президента Єгипту Насера, королеви Бельгії Єлизавети, Прем’єр міністра Індії Мао Цзе Дуна, Прем’єр міністра Індії Джавахарлама Неру – лідера визвольного руху індійського народу та «будівника нової Індії», першого Президента Турції Ататюрка – «батька турків» та багато інших), рідкісні, унікальні фото видатних особистостей та членів їх родин з дарчим написами ( О. Гагаріна, Ю. Титова, К. Жукова, М. Фрунзе, М.Калініна, І.Сталіна, фактично усіх представників ряданської науки, мистецтва, військових); рідкісні фото з сімейних альбомів К.Є.Ворошилова та ін. Серед переданих експонатів в музей, велику кількість (біля 2 тисяч) складають документи, серед яких рідкісні зразки документів радянського та дореволюційного періоду, особисте листування К.Є.Ворошилова з відомими людьми, сімейне листування різних років, нагородні документи і т.п.

Окрему фактично безцінну групу колекції складають зразки мистецтва багатьох напрямків, серед яких художні роботи академіків – членів Академії мистецтв СРСР та почесних її членів, серед них О.М.Герасимов, С.В.Герасимов, Є.А.Кибрік, М.М.Жуков, М.І.Струнніков, Ф.О.Модоров, Ф.О.Богородський, М.П.Крилов, Кукринікси (М.В.Купріянов, П.М.Крилов, М.О.Соколов), К.Ф.Юон, Я.Д.Ромас, В.І.Касіян, Є.О.Кацман, В.С.Сварог (дійсне призвище – Корочкин), Д.А.Налбандян, І.І.Бродський, Соколов – П.П.Скаля, М.Б.Греков, представники художників – баталістів студії ім. М.Грекова (безпосереднім засновником був, до речі К.Є.Ворошилов у якості куратора культури  та мистецтв СРСР). Особливе місце серед живописних робіт займає картина бельгійського художника П`єра Полюса (1881-1959), (до речі, на території колишнього СРСР робіт П. Полюса всього дві – одна в Санкт – Петербурзі у Ермітажі («Шахтар») і друга – у Луганську («Городской промышленный пейзаж»). Подарована ця картина К.Є.Ворошилову  була в Брюсселі бельгійським королем під час відвідування Всесвітньої художньої виставки, про що свідчить дарчий напис на звороті.

Серед скульптур, подарованих К.Є.Ворошилову від їх авторів особливої уваги заслуговує бюст Івана Грозного, зробленого скульптором С.Д.Меркуловим з відновленого професором – антропологом М.М. Герасимовим образу І.Грозного. Перша відливка Меркулова була подарована К.Є.Ворошилову автором, про що свідчить дарчий напис; бюст К.Є.Ворошилова, зроблений народним художником СРСР, дійсним членом АХ СРСР С.Д.Меркуловим  являє собою зразок досконалості скульптурного мистецтва (за оцінками мистецтвознавців); і ще багато інших скульптурних робіт, кожна з яких являє собою унікальний витвір. Так, наприклад, «Джигітовка лезгин» Є.О.Лансере, «Укращение коня» Клодта – зразок втілений у бронзі як спроба монументальних анімалістичних творів, серед яких – відомі чотири групи коней на Анічкіному мості у Петербурзі (виготовлені автором у 1830-ті роки, встановлені у 1849-1850-х роках. Наукове дослідження зразка виходило на завершальну стадію, коли воно зупинилось у літку 2014 року через військові дії.

Серед подарунків, зроблених закордонними главами держав та простими людьми під час поїздок у закордонні відрядження К.Ворошилова у якості Голови Президії Верховної Ради СРСР, багато рідкісних, унікальних, зроблених у єдиному екземплярі, вироблених з дорогоцінних металів, рідких порід дерев, з застосуванням незвичайних технологій, які являють собою національну власність, вироби з застосуванням таких технологій заборонені до вивозу за кордон. У якості приклада можна зупинитись на унікальній різьбленій тарілі та шухлядці, вкритих золотим лаком. Подібна, однак значно менша за розміром таріль, представлена у єдиному екземплярі на теренах бувшого Радянського Союзу – у Музеї Сходу у Москві.

Серед культових предметів найціннішими виглядають храмові статуетки  Будди VII-XI та XVIII століття, які були подаровані Ворошилову буддійськими монахами. Надзвичайна цінність та рідкість цих речей була підтверджена співробітниками відділу Східного мистецтва Державного Ермітажу.

У структурі Міського музею історії та культури міста Луганськ знаходяться також цінні меморіальні колекції М.Матусовського (відділ «Поет-пісенник М.Матусовський», біля 7 000 експонатів, переданих з родини Матусовського), цінна колекція Літературного музею В.І.Даля з надзвичайно рідкісною підбіркою літератури поч. ХІХ- поч. ХХ століття, меморіальна колекція В.А.Тітова – всесвітньо знаного автора культового у свій час твору «Всім смертям на зло…», перекладеного на 22 мови світу. У якості відділу також у музеї існує колекція Першого Монетного Двору України [11]. Її склад – зразки перших українських грошей, цінний документальний фонд, якій відображає історію створення першої української гривні часів незалежності. Багато цих документів мають грифи «Таємно», «Цілком таємно», «Для внутрішнього використання». Ці  документи були вперше представлені широкому загалу саме у експозиції Міського музею історії та культури міста Луганськ. Оригінальні документи, підписані Президентом України, Прем’єр Міністром України та іншими причетними до процесу створення національної грошової одиниці перших років незалежності України.

Навіть оглядова характеристика колекції Міського музею історії та культури міста Луганськ свідчить про її унікальність. Зібрані у фондах одного музею меморіальні комплекси історичних постатей, діяльність яких має загальносвітове значення, здатні вразити своєю повнотою, завершеністю та унікальністю.

Суттєва кількість оригінальних музейних предметів, аналогів яким важко знайти, складають раритетну частину музейної колекції, яку без припущень можна віднести до загальнодержавної музейної спадщини України.



Багатовекторність та часті зміни ідеологій приводять до інгресії в суспільстві, тобто проектування життєвого простору на території таких суспільств відбувається зі згоди еліт. І тоді в суспільстві відбувається підміна ідеалів і, як наслідок, – зничтоження традицій та норм як умов соціального порядку.

Аналізуючи історичні факти, пов’язана з історією музеїв Луганська та їх колекцій, можна виявити чинники впливу на регресивні процеси, які відбулись під час Другої світової війни. Повна політична та ідеологічна заангажованість відкрила доступ до дійсно цінних музейних предметів випадковим людям, які мали можливість впливати на стан збереження музейних колекцій. Як наслідок, некомпетентні дії відповідальних керівників привели до втрати цінної музейної колекції Луганського обласного краєзнавчого музею та архівного документального фонду під час німецької окупації міста 1942-1943 роках.

Сформована у післявоєнний час мережа луганських музеїв знов опинилась під загрозою.

У сучасному Луганську перебувають цінніші колекції загальнодержавного значення. Це – унікальний випадок в історії музейної справи, коли у провінціальному місті, розташованому далеко на периферії, зберігаються унікальні музейні колекції, раритети світового рівня, коштовність яких важко оцінити взагалі. І в цьому розумінні унікальним виявляється навіть сам факт появи  мережі музеїв.

В сучасних умовах зони військових конфліктів мають локальний характер, ще їх називають периферійними. І це може свідчити про їх належність не тільки за територіальною ознакою, але й за цивілізаційною. Навіть у такому статусі та вигляді подібні війни не можуть вважатися локальними, бо в умовах глобалізації навіть незначний конфлікт паралізує певні зв’язки політичного, економічного, культурного та соціального напрямків, що неминуче веде до зриву у функціонуванні загальної системи. А ці процеси стосуються вже кожного, незалежно від його бажання.

Оглядова характеристика колекцій музеїв Луганщини вказує на їх раритетний характер з історичної та художньої точки зору. Географія популярності луганських музеїв доволі широка, бо інформаційні джерела у вигляді експозицій та фондового матеріалу виконують не тільки освітні функції, вони мають дійсно прикладний характер і не тільки для історичних наук та музеологічних дисциплін.

На фоні цих колекцій розгортається широке поле для науково-дослідної роботи, результати якої можуть мати статус наукових відкриттів світового значення.



  1. Заремба С.З. Українське пам`яткознавство: історія, теорія, сучасність. -К.- 1995. - 403с.
  2. ДАЛО,ф. Р-693. оп.1, спр.41, арк 77.
  3. ДАЛО, ф. 1, оп.1, спр.190, арк.1-4.
  4. ДАЛО, ф.Р-2426, оп.1 спр.121 акр 12.
  5. Остапенко С., Ерошкина Е. Окупация 1942-43 / С.Остапенко, Е.Ерошкина // Жизнь Луганска. – 2010. - 24 марта.
  6. Приколота О.В., Люлько А.С. Луганский литейно-пушечный завод в переписке и указах 1795-1797гг: исследования и материалы по истории г. Луганска. Выпуск IV / О.В.Приколота, А.С.Люлько. – Луганск: Шико. - 2008. - 260с.
  7. Макарова А. Город над Луганью / А.Макарова // Малая родина: сборник статей сотрудников Луганского обласного краеведческого музея. - Луганск: Виртуальная реальность. – 2007.  –с.606-618.
  8. Остапенко С., Ерошкина Е. Район на Востоке Луганска / С.Остапенко, Е.Ерошкина. // Жизнь Луганска. - 2009. - №46/1010/. - 4ноября.
  9. Міллер М. Доля українских археологів під Совєтами / М.Миллер // In memory of the Ukrainian Schabars ligmidatid by communist Moskow. Paris, Chicago.
  10. Луганск и луганчане (материалы научных исследований). Вып.2 - Луганск: Шико. - 2008. - 154с.
  11. «ЛСЗ. Первый монетный двор Украины» - Луганск: Янтарь, 2006 – 180с.


1.   Zaremba S.Z. Ukraí̈ns'ke pam`yatkoznavstvo: ístoríya, teoríya, suchasníst'. -K.- 1995. - 403s.            

2. DALO,f. R-693. op.1, spr.41, ark 77.           

3. DALO, f. 1, op.1, spr.190, ark.1-4.         

4. DALO, f.R-2426, op.1 spr.121 akr 12.          

5. Ostapenko S., Yeroshkina Ye. Okupatsiya 1942-43 / S.Ostapenko, Ye.Yeroshkina // Zhizn' Luganska. – 2010. - 24 marta.

6. Prikolota O.V., Lyul'ko A.S. Luganskiy liteyno-pushechnyy zavod v perepiske i ukazakh 1795-1797gg: issledovaniya i materialy po istorii g. Luganska. Vypusk IV / O.V.Prikolota, A.S.Lyul'ko. – Lugansk: Shiko. - 2008. - 260s.

7. Makarova A. Gorod nad Lugan'yu / A.Makarova // Malaya rodina: sbornik statey sotrudnikov Luganskogo oblasnogo krayevedcheskogo muzeya.  - Lugansk: Virtual'naya real'nost'. – 2007.  –s.606-618.

8. Ostapenko S., Yeroshkina Ye. Rayon na Vostoke Luganska / S.Ostapenko, Ye.Yeroshkina. // Zhizn' Luganska. - 2009. - №46/1010/. - 4noyabrya.

9. Míller M. Dolya ukraí̈nskikh arkheologív píd Sovêtami / M.Miller // In memory of the Ukrainian Schabars ligmidatid by communist Moskow. Paris, Chicago.

10. Lugansk i luganchane (materialy nauchnykh issledovaniy). Vyp.2 - Lugansk: Shiko. - 2008. - 154s.

11. «LSZ. Pervyy monetnyy dvor Ukrainy» - Lugansk: Yantar', 2006 – 180s.

Пошук по сайту


Please publish modules in offcanvas position.